Архів новин    Актуально    Шкільний екран    Зверніть увагу!    Соціальний захист     Міська рада    Районна рада     РДА    Прес-реліз    Технології    Новини Полтавщини TV   


31.01.2014
У 14 років Валентина Левченко уже керувала сільським клубом
В артистів свої примхи долі: якщо ти не на сцені, то тебе немає і в житті

У 14 років Валентина Левченко уже керувала сільським клубом

В артистів свої примхи долі: якщо ти не на сцені, то тебе немає і в житті.

Колишній художній керівник самодіяльності Гребінківського локомотивного депо Валентина Левченко вже 38 років у ліжку, хворіє поліартритом, але вона збирає друзів у своїй квартирі в Гребінці й разом співають, декламують.

Вона не здалася! Вона не здається! Вона артистка!

- Валентино Олексіївно, кажуть, вас запрошував навчатися в інститут ім. Карпенка Карого сам міністр культури, а ви відмовилися?!

- Так, було таке, але я не знала, що то був міністр культури України. Ми приїхали в 1977 році до Києва на республіканський фестиваль художньої самодіяльності і вже збиралися назад, залишився один день - конкурс читців. Я читала гумореску «Козир-дівка», яку написав спеціально для мене й про мене Володимир Нагорний з Укрконцерту.

Прочитала я зі сцени: «Любила хлопців кучерявих, а вийшла за лисого...», і тут підходить до мене за куліси дядько, такий солідний, каже, що хоче мене взяти без екзаменів до театрального інституту. А я йому кажу, що в мене квиток уже куплений додому.

Він розвернувся й пішов. До мене підходять люди й питають, чи знаю я, хто зі мною розмовляв? Кажу: «Ні!». А виявляється, то був міністр культури Бабійчук, забула вже, як його звати.

- Де ж ви все-таки вчилися?

- У Харкові, на режисера. Там теж була історія. Крім всього іншого, на вступних екзаменах треба було здавати й декламування. Я прочитала байку «Лебідь» Євгена Гребінки. А хтось із комісії питає після виступу, чи я за адресою прийшла, може, мені на акторський? Та я не передумала. А потім мене залишали в Харкові працювати в театрі.

- Чому ж ви не залишилися? Там же більше було б можливостей для реалізації вашого таланту.

- Мені один викладач порадив повернутися додому в Гребінку. Каже, там ти будеш шанованою людиною, а в Харкові тебе з’їдять і викинуть на смітник. Я й послухала.

- І не жалкуєте?

- Що тут сказати, у тому ж 1977 році я захворіла поліартритом, і всі плани пішли шкереберть. Уявляєте мій стан: лежить диплом, і я лежу ...уже 38 років. Правда, мене тричі піднімали на ноги. І як тільки мені трохи легше ставало, я починала концерти ставити, наш відділ культури очолювала. Дякую всім, хто допомагав і допомагає мені зараз.

- А як ви виявили в себе артистичний талант?


- Люди виявили, а не я. Жила я з батьками у невеличкому селі Паризька комуна і змалечку брала дуже активну участь у художній самодіяльності школи, то коли в наш клуб привезли кіноустановку мені запропонували закінчити курси кіномеханіка. А потім призначили мене завідуючою нашим клубом. Це мені було тоді 14 років.

Шість років я була завклубом у Паризькій Комуні, поки мене не запросив до себе начальник Гребінківського локомотивного депо Борис Миколайович Леонович. Тоді наше депо славилося на весь Союз.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 25 голів на двох: «Ніка» перемагає у дербі

Я була зарахована малярем, а займалася художньою самодіяльністю. І ставили там інколи серйозні вистави. Ми, до речі, одні з перших поставили п’єсу Е.Брагінського і Е.Рязанова «Сослуживцы», яку всі знають за фільмом «Службовий роман».

Трагічно починалася доля цієї п’єси. У Харкові її поставив один режисер, прізвища, на жаль, не пам’ятаю. Гарна була постановка. Але в райкомі компартії сказали, що цей твір шкідливий, що він створений не в комуністичному дусі чи щось таке. Дозволили поставити тільки один раз і тільки для спеціально запрошених глядачів та студентів. Режисер після вистави прийшов додому й повісився.

- А як ця п’єса потрапила в Гребінку?

- Я саме закінчувала вчитися на заочному відділенні і взяла цю п’єсу для дипломної. Мені від руки переписали текст, і я поставила «Службовий роман» у клубі локомотивного депо. Мій чоловік, Юрій Левченко, грав Новосельцева, а я - головну героїню, «мимру».

- А чим займаєтеся зараз, у вас у квартирі багато дітей?

- Я їх вчу правильно декламувати вірші. Приходять і ті, хто готується до вступних іспитів у театральний. Після недавньої смерті моєї доньки я була довгий час у депресії, а це трохи відійшла та надумала проводити в себе дома літературні вечорниці.

Уже відбулася зустріч, присвячена творчості Василя Симоненка. На вечорі до дня народження Євгена Гребінки ми читали його вірші, байки, співали «Очі чорні», а також читали «Гребінчики» нашого місцевого автора Миколи Катруша. Готуємося до 200-річчя Тараса Шевченка.

Пирятинська правда


Схожі матеріали:
   Категорія: Актуально | Переглядів: 958
Теги: Валентина Левченко, Юрій Левченко, Гребінка, локомотивне депо | Рейтинг: 0.0/0



Всього коментарів: 0
Имя *:
Email:
Усі смайли
Код *:

СВІЖІ ПУБЛІКАЦІЇ