Одним із таких був голова Олексіївського колгоспу ім. Сталіна П.О. Ульяницький. В обласній газеті «Більшовик Полтавщини» № 196 від 25 серпня 1940 року під рубрикою «В обласній прокуратурі» було надруковано повідомлення: «Голова колгоспу ім. Сталіна Ульяницький маючи 474 центнери намолоченого зерна, державі не здав нічого, а видав авансом по 100 грамів на кожен трудодень. Він буде притягнений до судової відповідальності.» Не виконавши першої заповіді (здачі хлібопоставки), не можна було й думати, як нагодувати голодних селян. Петро Оврамович Ульяницький проявив мужність і на перше місце поставив боротьбу з голодом, за що і був притягнений до судової відповідальності. З війни 1941-1945 р.р. не повернулось 102 сельчанина. В період окупації на роботи до Німеччини вивезено 72 душі, розстріляно 6 душ.  В період німецької окупації в с. Олесіївці отаборився фон Данкель, повній владі якого підлягало кілька сіл. Цей німець, мабуть, готувався стати повновладним господарем цих місць на довгі роки, новоявленим поміщиком. Але йому довелось вибратися з України разом з відступаючими німецько - фашистськими військами. При їх відступі в селі спалено 37 дворів. Село Олексіївка до революції відносилось до Теплівської волості, аз 1919 року відноситься до Наталівської сільської ради. Медичні послуги мешканці села до революції і після одержували від Теплівської лікарні, а з відкриттям районної лікарні - користуються її послугами. В селі є фельдшерсько - акушерський пункт. Село Олексіївка до 1791 року відносилось до Теплівської парафії Свято-Духівської церкви. В селі була побудована дерев'яна церква за кошти володаря Теплівської економії графа Завадовського П.В., освячена 14 серпня 1791 року і названа Свято-Вознесенською. До церковної парафії крім Олексіївки відносились Наталівка і Сурмачівка. В 1900 році замість старої обвітшалої церкви була збудована нова дерев'яна з такою ж дзвіницею. Якщо в старій церкві богослужіння проводились більше 100 років, то новій церкві не поталанило: газета «Правда Прилуччини» 29 грудня 1929 року повідомляє, що піп Олексіївської церкви Тхір Іван Кирилович «зрікся» від церкви і вона була закрита. Починаючи з 1875 року священиком Олексіївської церкви був Бутков Василь Іванович (в 1922 році він ще був тут). До 1875 року це місце займав його батько. Завдяки Василю Івановичу в 1883 році тут було відкрито церковно-парафіяльну школу (ЦПШ), а в 1888 році за допомогою Пирятинського земства було збудовано шкільне приміщення, в якому замість ЦПШ стала функціонувати земська школа. В 1887 році ним же була організована школа грамоти (для дорослих), в якій навчалось 18 осіб молоді (17 чоловіків і одна дівчина). В 1900 році було збудовано нове цегляне приміщення для школи, яке дозволило організувати трьохкомплектну школу. Старе приміщення школи використовувалось для квартир учителів, а коли школа стала неповно-середньою, то обидва шкільних приміщення використовувались для навчального процесу. Нині Олексіївська школа працює як неповно-середня (9-тирічка), обслуговуючи Олексіївку і Наталівку. Видатні люди села Бровар Дмитро Пилипович народився 7 листопада 1925 року в с. Олексіївка. До війни навчався на другому курсі Березово-Рудківського зоотехнікуму. З вересня 1941 року до вересня 1943 року очолював підпільну комсомольську антифашистську групу. У травні 1943 року примусово вивозився на каторжні роботи до Німеччини. У червні 1943 року після втечі групи невільників командував окремою рейдовою партизанською групою на території Польщі. З травня 1943 року по жовтень 1944 року служив в морських частинах Червонопрапорної Балтики на Волховському, Ленінградському і 3-му Прибалтійському фронтах. Після тяжкого поранення з жовтня 1944 року по серпень 1946 року лікувався в військових госпіталях. В 1956 році стаціонарно закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Шевченка. З того часу і до виходу на пенсію в червні 1991 року працював власним кореспондентом полтавської обласної газети «Зоря Полтавщини». Нагороджений орденами «Вітчизняної війни» 1-го і 2-го ступенів, «Трудового Червоного Прапору» та «За мужність» ІІІ-го ступеню, медалями «За трудову доблесть» і «За доблесну працю». За серію нарисів, присвячених пошукам героїв Великої Вітчизняної війни, зокрема, учасників бою в урочищі Шумейкове на Південно-Західному фронті в 1981 році удостоєний звання 1-го лауреата обласної журналістської премії ім. Г.Ф. Яценка і республіканської журналістської премії «Золоте перо». В 1976 році у видавництві «Прапор» м. Харкова вийшла його перша книжка, історичний нарис «Монумент на честь воїнів Південно-Західного фронту». В 1986 році у Політвидані України виходить з друку друга книжка, художньо-документальна повість «На південь від Кракова». Пізніше з'являється книга під заголовком «Героїзм і катастрофа», історичний нарис, в якому розповідається про події на Південно-Західному фронті з червня по вересень 1941 року, про останній бій штабу і військової ради Південно-Західного фронту в урочищі Шумейкове неподалік від Лохвиці на Полтавщині, про загибель в тому бою командуючого військами Південно-Західного фронту Героя Радянського Союзу генерал-полковника М.П. Кирпоноса та інших воєначальників. Повість-трилогія «Таємниці знала Оржиця» була п'ятою книжкою. Художньо-документальна повість «Не стріляйте в білих журавлів» - шоста книжка цього автора. В 2010 році Д.П. Бровар помер, похований в м. Лохвиці.  На території села знаходиться Готельний комплекс «Степ». |
|
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
|
|
|
|
| ||||
|
|
|
| ||||
|
|
|
|
|
|