Багаті рослинним і тваринним світом українські землі, а річки - рибою ще в давню - давнішу принаджували людей. Із розкопки могильного кургану в с. Високий Горб (нині с. Горби) вдалося встановити, що тут було скіфське пристановище: було знайдено великий людський скелет, кістки якого при терті залишають червонуватий слід (скіфи бальзамували покійників, що потім проявлялося в червонуватому слідові).
Пізніше тут почали засновуватися окремі поселення, укріплені від ворога міста. Одне із них було на місці колишнього села Городища, засноване, мабуть, ще за часів Київської Русі В той час ці місця входили до складу Переяславського князівства. Татаро-монгольська навала 1239 року доруйнувала поселення і укріплені міста, захопивши ці землі.
Довгий час вони були залежними від татаро - монгол. Пізніше (1321 рік) сильне на той час Велике Князівство Литовське звільнило ці землі від татаро - монгольської залежності, підкоривши їх собі. В зв'язку з Кревською унією 1386 року була створена Польсько - Литовська держава, але Київські землі, куди входили і землі колишнього Переяславського князівства, залишалися під управлінням Великого князівства Литовського.
До 1569 року Польща заволоділа майже всіма українськими землями, відібравщи їх у Великого Князівства Литовського. Виняток складали Сіверські землі (Чернігівщина), якими заволоділа Москва, але які були відвойовані поляками у Москви через 40 років. За межами польських володінь залишилися також Буковина, яка належала тоді Молдавії, та Закарпатська Україна, яка знаходилася під владою Угорщини (Угорська Русь).
Землі нашого краю також були приєднані до Польщі і знаходилися в складі Київського воєводства. На приєднані Польщею землі хлинула польська шляхта, захоплюючи їх і ополячуючи життя цих територій. Землі посульські разом з м. Лубни були захоплені князями Вишневецькими (до 1582 року ними володіли Байбузи).
Вони розширювали свої володіння, витісняючи з захоплених земель більш слабких володарів, землі нашого краю теж сюди були приєднані. Утворилося велике володіння - Вишневеччина. Спустошені татаро - монгольською навалою землі Вишневецькі стали заселять. Особливо інтенсивно заселення проходило з 1590 року. В цей час заснувалися села Овсюки, Короваї, Кулажинці, Покровщина.
Вишневецькі сповідували православну віру, тому і підтримували її розвиток у Вишневеччині. Останній же володар Вишневеччини Ієремія Вишневецький, який навчався в єзуїтських школах Львова і прийняв католицьку віру, досяглій повноліття і приїхавши в 1632 році до своєї Вишневеччини, став окатоличувати цей край.
Але довершити цю справу йому не дала визвольна війна українського народу від польського панування, яку очолив Богдан Хмельницький. В 1648 році Ієремія Вишневецький змушений був назавжди залишити Вишневеччину.
В ході війни з поляками і після перемоги Б. Хмельницький створював козацькі полки за територіальним принципом. Вони одержували назву місця, де були сформовані (Лубенський, Переяславський, Прилуцький, Миргородський і ін.). Полки складалися із сотень, які теж носили назву місця їх формування (Пирятинська, Яблунівська, Золотоніська і ін.).
На території полку чи сотні, населеній не тільки козаками і старшинами, а й селянами та міщанами, полковник і сотник мали владу військову і адміністративну. Козаки і козацька старшина, селяни і міщани мали свою землю, свої господарства; селяни і міщани сплачували податки, а козаки і козацька старшина були звільнені від податків.
Села нинішнього Гребінківського району, які в той час існували, входили до складу Пирятинської сотні Лубенського полку. За винятком сіл Овсюків, Рудки, Горбів, Стукалівки і сіл Олександрійської сільради, які входили до складу Яблунівської сотні Лубенського полку.
З часом після приєднання України до Росії, російські царі ліквідували гетьманську владу (1764 рік). В 1775 році була зруйнована Запорозька Січ, січове козацтво знайшло притулок на турецькій території, а його керівництво заарештовано і відправлено на заслання в північні райони Росії.
В 1781 році - 1782 році були ліквідовані полки і полковий поділ. Замість нього на Лівобережній Україні було створено три намісництва: Київське, Новгород-Сіверське і Чернігівське, а в 1796 році всі три намісництва були об'єднані в одну губернію - Малоросійську, яка була поділена на 20 повітів.
Села нинішнього Гребінківського району ввійшли до складу Пирятинського повіту, за винятком сіл Овсюків, Рудки, Горбів, Стукалівки і сіл Олександрійської сільради, які раніше входили до Яблунівської сотні, а тепер вони ввійшли в склад Лубенського повіту. В 1802 році Малоросійська губернія була перетворена на Малоросійське генерал - губернаторство в складі двох губерній: Полтавської і Чернігівської.
Лубенський і Пирятинський повіти з тими ж селами ввійшли до складу Полтавської губернії. Після ліквідації гетьманства деякі маєтності (в основному рангові) залишилися без володарів, вони стали державними. Для державних селян були створені волості. Державні селяни села Овсюків відносилися до Яблунівської волості.
Після ліквідації гетьманства царському урядові вдалося зрівняти українського селянина з селянином Росії, зробивши його таким же кріпаком, бідним і безправним. За Рум'янцевським описом 1767 р. майже всі селяни мали коней (деякі селяни мали по 2 - 4 коней), волів, корів, овець, свиней. А вже на початку 1800-х років тяглих селян залишилося декілька господарств на все село, набагато зменшилася кількість скоту в їх сараях.
У 1861 році маніфестом царя Олександра II була проведена селянська реформа, яка ліквідувала кріпосне право. Згідно з положеннями маніфесту 19 лютого (2 березня за нов. ст.) 1861 року поміщик втратив право на особисте володіння селянами і зобов'язаний був надати їм у постійне користування присадибні ділянки та певні наділи польової землі шляхом викупу селянами цих земель.
Кількість землі, яку поміщик повинен був виділити селянам своєї маєтності в продажу, визначалася кількістю ревізьких душ (кількістю мешканців чоловічої статі за переписом населення 1859 року). Розмір земельного наділу на 1 ревізьку душу повинен бути не менший мінімального, встановленого законом - 0,916 десятини, і не більший максимального - 2,75 десятини.
Частіше всього селяни домовлялися з поміщиком на викуп тої кількості землі, якою вони користувалися до реформи, відробляючи за це панщину, якщо вона не виходила за розміри земельного наділу, встановлених законом. Викуп землі селянами кредитувала держава: уряд зобов'язався виплатити поміщикам 80% вартості землі у формі казенних облігацій, решту вартості земельних наділів (20%) селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми, або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.
За наданий державою кредит (80% вартості викуповуваної землі) селяни повинні були щорічно виплачувати в банк 5,1 крб за кожну десятину присадибної землі і 2,5 крб. за кожну десятину польової землі.
Після скасування кріпосного права і укладання договору селян з поміщиками на викуп землі селяни стали називатися тимчасово зобов'язаними. Так вони іменувалися до повного розрахунку з державою за кредит. Із зміною суспільства та з наданням кріпакам прав громадянства зросла необхідність у місцевій адміністрації. Були створені волості для тимчасово зобов'язаних селян.
В основу поділу на волості було покладено принцип дільності церковних парафій. У кожну волость входили всі села даної церковної парафії, або дві і більше парафій. Села нинішнього Гребінківського району опинилися в Пирятинській, Теплівській, Городищенській волостях (в 1865 р. були сформовані ще й Мечетська та Кулажинська волості, але вони існували тільки до 1881р., після чого села цих волостей ввійшли до Городищенської волості) Пирятинського повіту та Яблунівській та Лазірківській волостях Лубенського повіту.
В 1865 році були утворені земства, як губернські, так і повітові. Якщо раніше урядові чиновники в управління повітами і губерніями призначалися зверху, то гласні (депутати) земських зборів обиралися із числа виборців, поділених на три окремих категорії: поміщиків, міщан і селян. Вплив виборців був пропорційним кількості майна, що вони мали. Звичайно, значна більшість у земствах належала дворянам - біля 70% від усіх гласних земських зборів, у той час, як селяни рідко коли мали 10%.
Але хоч земства і не були по-справжньому представницькими, вони відігравали дуже важливу роль в економіці, освіті, охороні здоров'я, поштових послугах, в утриманні шляхів сполучення і ін. Вони привчали населення до самоврядування, хоча і обмеженого. Виконавчим органом земства була земська управа, яка реалізовувала рішення і постанови земських зборів.
Земство надавало агрономічну допомогу селянам: були організовані показові поля, прокатні станції, продаж насіння найкращими господарствами, де була заведена селекція насіння. В багатьох селах за кошти земства або за його підтримки були побудовані приміщення для шкіл, де можна було здобувати початкову освіту. В повітовому центрі Пирятин були побудовані два гарних будинки для дівчачої і хлоп'ячої гімназії, де можна було здобувати середню освіту.
В селах Сербинівка, Теплівка та інших селах повіту були устатковані лікарні з фельдшерськими пунктами в різних селах (Городище, Кулажинці і ін).
В 1911 - 1912 р.р. вперше в повіті організовано телефонну мережу, з установкою телефонів в лікарнях, волосних центрах і інших установах та в багатих людей.
Реформа 1861 року із її скасуванням кріпаччини призвела до розорення деяких поміщицьких господарств, власники яких не зуміли пристосуватися до інших умов господарювання. В основному воно торкнулося дрібних поміщицьких господарств. Мабуть, вони дуже звикли до надто дешевої робочої сили, кріпаків, і без них вони стали розорятися.
Багато дрібних поміщиків було на р. Сліпорід, де, як висловився лексикограф і письменник В. І. Даль, (який в 1844 році ралом з Є. П. Гребінкою приїхав із Петербургу в Убіжище для відночинку) «було більше поміщиків, ніж мужиків». Саме про ці дрібнопомісні господарства і писав велико-кручанський поміщик М. В. Стороженко, знаходячись в еміграції, в своїх споминах «З мого життя»: «До року 1861 повз Сліпорід були дворянські маєтки Шосточок, Горбаневських, Іваненків, Сокальських, Тарасовичів, Андрущенків, Борщевських, Калитів, Старовських, Козловських, Токарів, Гудим, Диких, Кандиб, Ягунів, Чайківських, Сулим, Молчаноних, Рудановських, Боярських тощо, одначе помалу їх було зліквідовано та скуплено селянами.
Залишилися саме маєтність Горбаневських у Майорщині зі зразковим господарством, яку перетворено теперечки у так званого «совхоза», два хутори братів Перваків, що купили вони - Грицько Іванович у Сотницькому під Ограновичів, а Яков Іванович одержав спадщину від батька, що була раніше Щербаків, та два хутори моїх Новоселівка, до 370 десятин, що купив я зі спадщини Сулим і Петра Івановича Євдощенка по 250 крб. за десятину... та Ставровщина, що купив по 130 крб. за десягину у полковника Калити. який завідував господарством тульського рушничного заводу... поруч із Майорщиною залишився ще хутір Іваненків...
За тридцять год моєї земської діяльності скоїлася така переміна із дворянською землевласністю: у році 1886 було округло до 150 тисяч десяти землі із 250 тисяч десятин усієї землі в повіті, а у році 1917 залишилося 50 тисяч десятин, себто третина, і то найкультурніші маєтності, що і теперечки являються зразковими господарствами.
Отже, деяка частина дворянської землевласності перейшла чималими шматками до рук купців, як то Аброеимових, Стариковських, Банникових, Благомислових, Кублицьких тощоо, одначе, найбільш попало до рук хліборобам, то й нехай господарюють, тільки самі вони не справляться без проводу агрономів...»
Така доля спіткала не тільки Сліпорідські маєтності, а й у інших місцях, де вони були.
Реформи 1861 р. сприяли покращенню умов життя селян, завдяки чому збільшився приріст населення. Стали збільшуватися сім'ї, але кількість селянської землі, в основному, залишалась незмінною. Дехто із селян бачили вихід із скрутного становища в переселенні на незайняті землі Сибіру і Далекого Сходу, і багато сімей із Полтавщини, в тім числі і з Пирятинського повіту в кінці 19 ст. і на початку 20 ст. виїхало в ті місця, де заводили нове господарство, хороші садиби, багаті овочами, ягодами і фруктами, сіяли хліб. Цим самим українці зробили достойний внесок в освоєння земель Сибіру і Далекого Сходу.
Столинінська аграрна реформа (1906) породила хутори і на Пирятинщині: Купріянівський, Розтопир, Деркача і ін.
Дозвіл селитися в полі на своїй землі мав метою підвищити урожайність землі, давши можливість селянинові краще обробляти і удобрювати свою землю. Адже селяни збирали низькі урожаї, середній урожай зернових культур за період 1902 - 1908 р.р по Городищенській волості був такий: жито - 9,38 цнт з гектара, озима пшениця - 9,96 цнт з га, ярова пшениця - 6,45 цнт з га, ячмінь - 7,91 цнт з га, овес - 8,99 цнт з га, гречка - 6,45 цнт з га, просо - 9,38 цнт з га.
Тому уряд шукав джерела для підвищення урожайності зернових культур, а Пирятинське земство проводило заходи по підвищенню агрономічної культури селян (організовувало показові поля, проводило консультації селян агрономами), організувало прокатні станції для сільгоспмашин і реманенту, пропагувало високоякісний посівний матеріал.
Імперіалістична війна 1914 - 1918 р.р. відволікла від вирішення питання підвищення урожайності. Не закінчилася імперіалістична війна, як розпочалася революція і громадянська війна.
Тимчасовий уряд Росії, а за ним і ленінський уряд були проти відокремлення України від Росії. При тій нерішучості, що проявила Центральна рада України і її уряд в питаннях проголошення своєї соціальної політики і в створенні своєї регулярної армії, перемогу одержали більшовики і Червона армія.
Історія міста Гребінка
Гребінківський район
