Тарас Євгенович.   (1904 року народження) закінчив 5 класів Пирятинської хлоп'ячої гімназії, був переведений до шостого класу, з якого вийшов в середині шкільного 1919 року. В 1927 році закінчив Харківський педагогічний технікум імені Сковороди і працював в різних навчальних закладах викладачем української мови і літератури.

В 1932 році він вступив на вечірній відділ Харківського фізико-хімічного і математичного інституту. В цьому ж році він одружився з Ласовською Ольгою Антонівною (народилася в 1905 році в с. Беньові, округи Турка, Станіславської губернії), яка в 1926 чи 1927 роках із Польщі нелегально «емігрувала» в Україну, щоб тут одержати вищу освіту. За це вона була заарештована, а потім звільнена з умовою не проживати 3 роки у великих містах і прикордонних районах.

В 1931 році вона заочно закінчила інститут народної освіти (так називався тоді Харківський університет), учителювала. У 1933 році у них народився син Леонід. Коли сину було чотири місяці, арештували Тараса Євгеновича (в 1933 році). Звинуватили його в приналежності до антирадянської організації (мабуть тому, що одружився з польською «шпигункою») і засудили 26 січня 1934 року на 3 роки позбавлення волі.

Ольгу Антонівну одночасно з ним не засудили, мабуть, тому, що на руках було маля. А коли повернувся додому Тарас Євгенович, Ольга Антонівна була заарештована і засуджена на 10 років позбавлення волі, відбувала покарання в Сибіру.

На війну Тараса Євгеновича в 1941 році не мобілізували через фізичний дефект: на правій руці були скалічені пальці, тому залишився він в окупованому Харкові. В 1943 році разом з новою дружиною і малолітнім сином Леонідом він виїхав до Німеччини, а згодом переїхав у США, був протестантським проповідником.

Помер в 1956 році від інсульту. Єдиний син його Леонід був одружений з італійкою, яка рано померла. Після цього він в оточенні рідних померлої дружини веде замкнений спосіб життя: не спілкується навіть зі своїм двоюрідним братом і його матір'ю, які проживають у Нью-Йорку.

Ольга Антонівна в 1947 році відбула строк покарання, повернулася в Харків, де не знайшла ні чоловіка, ні сина. Доки вона їх розшукувала, Тарас Євгенович помер. їй вдалося дізнатися адресу свого сина Леоніда, писала йому листи, висилала фотокартки свої, батькові... Але відповіді так і не отримала.

В свій час батько йому сказав, що мати загинула в автомобільній катастрофі. Так і не змогла Ольга Антонівна довести йому, що вона - його мати, ще жива. Проживала вона з сестрою і братом, коли той повернувся із заслання, в м. Бучач Тернопільської області, працювала в школі: викладала російську літературу і була завучем, брала активну участь у культурному житті міста і району. Померла вона в 1989 році.

Другий син Євгена Аполлоновича Вадим Євгенійович (1908 р.н.) в Харкові закінчив торговельно-промислову школу. В літні канікули їздив на будівництво Дніпрельстану (працював там каменярем), щоб заробити собі на прожиття. В 1928 р. він вступив до Київського кооперативного інституту по фіктивній довідці, як син селянина-середняка. Щоб якось вижити, він в нічний час сторожував на лісоскладі.

Трохи допомагав йому брат Леонід, який працював тоді в різних друкарських закладах. В цьому ж інституті навчалась його майбутня дружина Валентина Тимофіївка. В 1930 р. разом з нею Вадим Євгенійович переїхав до Харкова, де і одружилися. Валентина Тимофіївна вступила на 3-й курс Харківського планово-економічного інституту споживчої кооперації, а Вадим Євгенійович - до Харківського сільгоспінституту.

Закінчив його в 1932 р. по спеціальності агроном-організатор соціалістичного зернового господарства і працював в науково-дослідному інституті сільськогосподарського машинобудування. З початком війни його не встигли мобілізувати на фронт, залишився в окупованому Харкові, де жив з сім'єю (дружина і син Ігор 1932 р.н.), поки не мобілізували його на роботу в радгосп за 18 км від Харкова. Туди забрав він і сім'ю.

В 1943 р. вони виїхали до Німеччини. Закінчилась війна, і вони опинилися в таборі репатрійованих у Фленсбург-Вайхе, в англійській зоні окупації. 7 серпня 1945 р. в цей табір були допущені представники радянських військ (мабуть, із органів КДБ), які відібрали частину репатрійованих і забрали з собою. Серед них був і Вадим Євгенович, якого сім'я більше не побачила. Його дружина з сином Ігорем в 1950 р. із Німеччини виїхала в США, де і тепер вони мешкають (в м. Нью-Йорку).

Ігор Вадимович одержав там освіту, весь час вчителював і був одночасно священиком. Він має трьох синів (один з них паралізований з дитинства) і двох дочок. Всі діти англомовні, як і їх мати. У одного з синів народився син Тарас, правнук Вадима Євгенійовича. Отже, рід Гребінок продовжуеться, але, на жаль, - англомовний і не на нашій землі.

А Ігор Вадимович не забуває про своє коріння. Він написав у свій час дипломну роботу на тему "Жизнь й литературная деятельность Евгения Павловича Гребенки". Декілька разів він приїздив на батьківщину своїх предків, цікавився музейними експонатами Є. П. Гребінки.

Третій син Євгена Аполлоновича Леонід Євгенійович народився 1909 р. в Убіжищі, мав неабиякий талант письменника, який в значній мірі не був реалізований. В 1923 р., розпрощавшись з батьком і братами, він опинився в дитбудинку в Києві. Закінчив художньо-індустріальний технікум і вступив до інституту народної освіти (так називався тоді університет).

Навчання там не закінчив через "гонитву за поетичного славою" (як потім він писав у своїй біографії). З кінця 20-х років він працював як журналіст, коректор, фельєтоніст і літпрацівник, редактор мови в різних друкарських закладах. В 1930 р. вийшла з друку його збірка віршів під назвою "Радість чорноземна". (В 1990 р. вона була перевидана зі значним доповненням розшуканими його творами-перекладами на українську мову: "Слово про похід Ігорів", "Гамлет" Шекспіра, Пушкіна "Євгеній Онєгін", "Демон", "Анчар", "Чернь".

В Києві він жив до 1933 р., де і одружився з Ганною Абрамівною Казакевич, з якою жив до 1937 р. Дітей у них не було. В 1933 р. він переїхав до Москви, де працював на журналістській роботі в газетах "Рабочая Москва", "Советское искусство", а літніми періодами в ялтинських "Курортних нзвестиях".

В 1939-1941 р.р. Леонід Євгенійович навчався в Літературному інституті імені Горького на відділі поезії, де вдосконалював свою літературну майстерність. З усіх предметів за два роки навчання він одержував тільки "відмінно", за що нагороджувався звільненням від плати за навчання, підвищеною стипендією, путівкою в будинок відпочинку тощо.

Жив він недалеко від Москви на ст. Кусково на квартирі у дочки і сина (з яким він навчався в інституті) генерала А. Є. Снесарьова, який в 1919-1921 р.р. був начальником Академії Генштабу. потім викладачем там же» а в 1930 р. був заарештований органами НКВС і засуджений на 10 років позбавлення волі.

В цій квартирі Л. Є. і був заарештований 24 червня 1941 р. Господарка квартири так розповідала про нього: "Роста он был среднего, крепенький. Цвет волос - темный. Разговор Леонида Евгениевича был быстрый, очень грамотно выражал свои мысли, речь была насыщена синонимами, метафорами.

Рассказывал очень интересно (разговоры у нас были окололитературные, об искусстве, политические). Говорил он с горячностью, особенно когда разговор заходил об Украине, ее несвободе, зависимости от России. Украинский патриотизм болезненно просту пал в нем. Мы даже немножко подтрунивали над ним, а он "лез на стенку".