Полтавська співачка про те, чому розридалася в ефірі та для чого вивчилася на політолога

Інтерв'ю із заслуженою артисткою України Оленою Білоконь

Інтерв'ю із заслуженою артисткою України Оленою Білоконь

«Лялька була вища від мене»

Олено, про що Ви найбільше мріяли в дитинстві?

Я ще з дитинства мріяла всією душею і бачила себе лише артисткою. Адже я почала ще маленькою співала, мабуть, в 2,5 рочки.

А які ще яскраві спогади дитинства залишилися?

Коли мені подарували ляльку, яка була більша ростом, ніж я. Ми розкошів не знали, тому що нас було троє дітей, батьки тяжко працювали (батько трактористом, мама дояркою), не було такого достатку, щоб мати дорогі іграшки. Але про цю ляльку я згадую все життя, тому що вона була гарна й висока. Крім того, пам’ятається, як мама пекла хліб, і ми чекали до опівночі, щоб поїсти. Він такий весь духмяний, цей мамин хліб, і скоринка хрумтить.

На концертах Ви часто співаєте разом з мамою. У Вас співочий дар від неї?

Мабуть, пісня передалася мені з материнським молоком. Тому що я чула, як вона співає на роботі , хоча й тяжко працювала – і я почала співати. І жодного разу не пошкодувала про це.

Крім маминих пісень, на чому іще виховувалися?

Коли ми приїхали на Полтавщину (а народилася я на Черкащині), то спочатку жили в Лубенському районі. А коли я була десь в 2 класі, переїхали в Гребінківський район, село Ульянівка - і там сусідські бабусі розказували мені казочки, на яких я виховувалася. А ще бабусі діставали зі скрині старі – старі народні костюми, в яких я виступала.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гребінчанка одягла традиційний костюм нареченої і вийшла на зірковий подіум

І які відчуття були в них, пам’ятаєте?

Ви знаєте, я хоч і зовсім юна була, але коли одягаєш цей старовинний костюм, ніби переносишся зовсім в інший вимір життя. Навіть почуваєшся по - іншому, відповідальність більша, на мій погляд.

«Розплакалася в телеефірі, бо це був крик душі»

Ви вважаєте себе щасливою?

Так, звичайно. Я щаслива як мати, як донька, як жінка, як виконавиця, і як просто людина, яка живе в нашому суспільстві, і як українка. Тому що я пишаюся також і цим.

А для повного щастя?...

Приблизно про це ж мене колись запитали в прямому ефірі телебачення «Лтава». А я на той час 10 років пропрацювала в обласній філармонії, і в мене не було житла - я народила дитину і мешкала в гуртожитку. То я розплакалася в ефірі, всі злякалися, не знали що робити, а я не могла заспокоїтися, бо це був крик душі. Дякувати Богу, Полтавщина мені дала все: це звання заслуженої артистки України, це житло, завдяки якому я і моя родина маємо сьогодні чималенький куток, де я можу творити. На мій погляд, це важливо в житті кожної людини. До речі, це і стимулює до роботи.

Та все ж матеріальне не головне. Але й без цього складно. От, наприклад, щоб знали Олену Білоконь, потрібно зняти кліп. А виготовлення його коштує 5 тисяч доларів. Потім ротація його на каналах – це теж іще 5 -10 тисяч доларів. Таких коштів немає.

А якби вони були?

Не знаю, можливо, я лукавлю, але мені здається, що я на них створила б приміщення мистецької школи, яка навчить дітей співати, допоможе їм розвиватися далі. Я пробувала навчати, в мене це виходить.

«Я навіть ще не відкрита»

До слова, Ви і сама постійно в процесі навчання …

Так, я закінчила студію при хорі ім. Верьовки, після чого здобула освіту професійної співачки. Але ж пiсня гріє душу, та не гріє тіло - почала думати про те, що потрібна якась серйозніша професія, закінчила Київський геологорозвідувальний технікум, потім навчалася на політолога.

А фах політолога Вам, людині мистецтва, навіщо?

По – перше, це значно розширило мій кругозір. По – друге, коли прийде час і потрібно буде стати на захист людей та допомогти в творчому розвитку чи бути депутатом, то я це зможу. Адже є різної категорії артисти: є такі, яким організаційно підготували виступ, а він вийшов і заспівав. А є артисти, які протоптують стежку, організовують самі для себе все, щоб вийти і заспівати. Це доводиться робити і мені.

Тяжко талантам. А, втім, Ви сама себе вважаєте талановитою?

Так, вважаю, але хочу сказати, що я навіть ще й не відкрита. В мене ще багато здібностей. В інституті культури я навчалася народному співу, але мені цікавий і академічний спів, і сучасний естрадний. Ніколи не пізно вдосконалюватися. Коли люди навіть у віці здобувають вищу освіту і бачуть в цьому перспективи, то перспективи для них відкриваються.

«Київ для мене дуже тяжкий»

У Вас була перспектива працювати в Києві, де можна себе реалізувати більше, ніж у Полтаві. Але Ви не скористалися цією нагодою.

Це правда, у Києві більше можливостей. І мені пропонували працювати там, зокрема, в академічному народному ансамблі «Калина» - вони за кордон постійно їздять, пропагують українську народу пісню й танець. Крім того, пропонували ще півставки в Президентському національному оркестрі. Але я відмовилася. І коли їхала з Києва, я так плакала!

Чому ж?

По – перше, для мене Київ дуже тяжкий, по – друге, я не маю там житла – це почати все спочатку, дитина йде в перший клас, і я плакала: Боже, як я це все покину? Хоча я й розуміла, що мені потрібно їхати розвиватися, тому що тут, в Полтаві, складно щось створювати, дуже складно. От чому школа? Тому що хочеться допомогти, щоб хоч дітям не було так тяжко.

Маєте на увазі вокальну дитячу студію?

Так, дитяча вокальна студія «Театр народної пісні». Сьогодні для мене питання актуальне – це діти. І нині уже прийшов той час, коли я, не вагаючись, втілюю свою мрію в життя - затіяла цю школу, я від цього не відступлю. Це неймовірно тяжко, але труднощі нас загартовують, роблять нас сильнішими. Вокальна студія - це вже мій якір, який я кинула на Полтавщині