ТОП матеріалів за рейтингом    Найбільш обговорювані    Зверніть увагу!    Соціальний захист     ТОП найпопулярніших    Прес-реліз    Технології    Новини Полтавщини TV   




Анна Комар, учениця 11 класу ЗОШ І-ІІІ ст. №1., посіла II місце в обласному етапі XV Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості

Анна Комар, учениця 11 класу ЗОШ І-ІІІ ст. №1., посіла II місце в обласному етапі XV Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, який проходив під гаслом “Гуртуймося. Братове Українці! Лиш через терни шлях веде до змін!” у номінації “Література”.
 

Я завжди повертатимусь до тебе...


Сірість буднів.

Дні, що не відрізняються один від одного, злітають зі стін календарними датами.

Набридло все.

Рано чи пізно усякому терпінню приходить кінець, адже терпіння можна порівняти або з сірником, який через певний час згорить дотла, або ж із бомбою, яка все одно невідворотно вибухне. Сьогодні закінчилася моя коробка сірників, я опускаю руки, я піднімаю білий стяг.

Розумію, що так більше не можна. Збираю похапцем речі, запихаючи у валізку найнеобхідніше, плутаюсь у безладі власної квартири, перечіпаюся через кішку - вона дивиться на мене з докором і, здається, не розуміє, яка муха вкусила її хазяйку.

-Нічого особливого, - думаю я, -твоїй господині просто набридле життя. По-моєму, це нормально для типового представника homo sapiens.

... Все почалося з того, що у мене абсолютно вичерпався запас натхнення, я не можу написати нічого путнього вже з місяць, а редакції, як відомо, плювати на всі твої творчі застої.

Крім того, тиждень назад я посварилася з Андрієм. Андрій -дуже важлива для мене людина. Цей хлопець завжди витягував мене з довготривалих печалей, тому що поряд з ним просто неможливо хнюпитися. І я б сказала зараз, що кохаю його, якби не ті кілька речень, які випадково під час чергової сварки злетіли з його вуст. Тепер я вже не знаю, чи варто розкидатися словом "любов". Більше того, я вже взагалі нічого не знаю. Впевненість -щезла.

Але не зради штовхають нас на рішучі кроки - на такі, який саме зараз намагаюся вчинити я. Не зради, не неочікувані вибрики близьких нам людей. Діяти нас зазвичай змушує або відсутність чогось важливого, тягуча і важка відсутність, що нависає над головою, наче дамоклів меч, або почуття розчарування.

Розчарування. Чи можна уявити щось гірше? Це дивне, не порівнюване ні з яким іншим почуття здавлює легені, не дає вільно дихати, залишає гіркуватий присмак на язиці, затягує очі пеленою пекучої недовіри до світу, але головне - сіє в душі дивне бажання, яке згодом перекриває собою усі інші. Бажання втекти. Бажання зникнути.

Я розчарувалася.

Я вважала Тебе подругою. Плювати, що Ти була старшою за мене, (Тобі влітку виповниться 25) кращої подруги за Тебе в мене ніколи не було. Ти знала про мене більше, ніж будь-хто інший: ти бачила мої перші кроки, чула моє перше слово "мама", відчувала мій страх, коли 1 вересня я вперше прийшла до школи, хвилювалася за мене, коли однієї весни в моє серце постукало перше кохання. Т и завжди викликала довіру, Тобі хотілося виплакатися, поділитися з Тобою своїми проблемами, поговорити про життя. Ти мала надзвичайну вроду. У Тебе такі сині очі, як весняне небо в зозулястих плямах хмар.

На Твою витончену шию локонами спадає густе і важке каштанове волосся (Ти зазвичай збираєш його в косу, віртуозно вплітаючи в неї різнобарвні стрічки). У тебе червоні вуста, що без жодних помад чи операцій мають довершену форму і ваблять природньою яскравістю. Коли Ти усміхаєшся, Твої очі так світяться, ніби в Тебе всередині горить Твоє власне сонце. Коли Ти усміхаєшся, не можна не усміхнутися у відповідь. У Тебе тонкі зап'ястя і довгі музичні пальці - я не раз чула, як ніжно Ти перебираєш ними струни своєї бандури, як ллється Твій чистий спів, схожий на шепіт струмка, шелест вітру в верхівках дерев, трелі сп'янілих від весни солов'їв.

...Я хотіла бути схожою на Тебе, тому що Ти була досконалою до останнього міліметра шкіри, до найвіддаленішого куточка душі. Ти була талановитою буквально у всьому: кохалася в музиці, малювала прекрасні картини, писала чарівні вірші, вишиті тобою рушники викликали зачудування - вміла вишивати навіть білим по білому. Ти робила розкішні ляльки - мотанкиіткала барвисті гобелени. Тобою захоплювалися усі, тому говорю не приховуючи: я не виключення.

Власне, чому я весь час говорю про Тебе в минулому часі? Варто лише визирнути в вікно - і Ти усміхнешся мені, ніби говорячи: "Ну, виходь. Я чекаю на тебе". Але я більше не усміхнуся тобі у відповідь. Бо я розчарувалася. Я вийду, але не для того, щоб черговий раз прогулятися з Тобою. Я йду на вокзал, щоб поїхати від Тебе, від них усіх, і, можливо, більше не повернутися.

Неуважним поглядом окидаю свої володіння, помічаю докірливий погляд кішки з переноски для тварин, відповідаю:

- Потерпи, маленька, мені теж важко...

Видихаю, притискаючись лопатками до холодної стіни. Чому ж так боляче?.. Стискаю зуби, стискаю до побіління пальці на ручці моєї улюбленої жовтої валізки, хапаю ключі, виходжу в під'їзд. Спускаюся сходами з передчуттям неприємної зустрічі. І дійсно, щойно я виходжу з будинку, відразу наштовхуюся поглядом на Твою постать. Посміхаєшся довірливо і наївно, але я відчуваю: все розумієш. Я надто довго знаю Тебе, щоб повірити в те, що Ти не усвідомлюєш, що відбувається.

- Йди, - кажу я з гостротою, - Я їду звідси, бачиш?

Ти мовчиш.

- Назавжди, чуєш?! - вибухаю люттю, але обпікаюся Твоїм сумним поглядом і вже не так впевнено додаю: - На-зав-жди!.. Це дуже надовго, розумієш?..

- Розумію, - нарешті подаєш голос Ти. - Але це твоє рішення. Хіба я можу перечити твоїй волі?

Я затинаюся на півслові, раптом усвідомлюючи, що Ти не станеш мене стримувати. Розуміння того, що я роблю щось не так, спалахує в голові миттєвою блискавкою.

- Отож і воно, що не можеш! - відповідаю я злостиво і швидкими кроками прямую в сторону вокзалу. Далі Ти супроводжуєш мене, не відстаючи ні на крок, їдеш поруч зі мною у маршрутці, навіть в черзі за квитками стоїш біля мене.

- Я ж думала, що Ти розсудлива! - докірливо говорю Тобі я. - Я так хотіла бути схожою на Тебе! І що ж? Ти вибухнула, спалахнула! Ну що Тобі не сподобалося? Що?! Я ж думала, що у Тебе щось є, окрім зовнішності і талантів, а Ти... Одні тисячолітні лише амбіції самостійності, прагнення свободи, боротьба за якісь примарні ідеали!.. Де Т и взяла це все? У книжках своїх?! Ну що Ти можеш дати тим, хто чекає ситого життя, матеріального достатку?! Що? Поводишся, мов дитина... - говорю, захлинайся від люті і від усвідомлення того... яку дурницю кажу. Адже розумію її. Але - і пізно. Розчарувалася

...Стоїмо на пероні. Вона - з опущеними очима і сніжинками в І довгій косі. Я - з внутрішньою боротьбою і спогадами в застудженій і пам'яті.

30 листопада 2013 року. День, коли Вона почала боротися. Я І хотіла відмовити Її, вважаючи той задум дурнуватим, а крім І цього іще і небезпечним. Але оця Її простота, віра і світло в очах змусили мене замовкнути. Врешті-решт, Вона старша за мене, І а отже - знає, що робить.

Вона спалахнула пожежами, обгородилася барикадами, вкуталася димом і їдким смородом палаючих шин. Я знала, що за І Нею підуть, - Вона завжди вміла закликати за собою людей, - але І і уявити не могла, що їх, цих Її однодумців, буде аж стільки! , Здавалося, всі вони загорілися вогнем, що біснувався у її рішучих І синіх очах, і підпалили ним ціле місто, а потім і іще безліч міст. Вони і боролися за Неї, а Вона- за них. У її руках була найсильніша зброя

- правда, а вони вірили їй і несли цю правду, ніби щось прекрасне І і вічне, вони оберігали її і боготворили. І головне - усі вони були І разом. Дух єднання перебивав собою сморід паленої гуми. На місці тих, проти кого Вона разом з ними усіма боролася, я б дуже І боялася.    ;

Скільки людей було з Нею? Не перерахуєш. Але усі вони були об'єднані однією істиною, за яку вони і помирали: як би там не було

- зло не повинно перемагати. Тоді було плювати, якою мовою ти І говориш, якого кольору твоя шкіра і якого ти віросповідання. Вони . були разом.

- Ми були разом, - говорить Вона ледь чутно, але я розбираю І Її шепіт. - Хіба разом - це погано?

Я кліпаю, повертаючись до реального життя. Повз нас снують І чужі люди, на сусідню платформу прибуває електричка, якась І бабця продає пиріжки, голосно зазиваючи покупців, молода , матуся тягне за руку дочку дитсадківського віку - усі кудись І поспішають, усі шукають чогось, а чого? Єдиної мети немає. І Кожен сам за себе.

Зачіпаюся поглядом за хлопця, що курить в кількох метрах від І нас, обпікаюся. Андрій? Андрій. Підхожу до нього, дивлюся чи то І винувато, чи то розпачливо, кажу:

- А ти чого тут?

- За тобою прийшов. Сусідка твоя сказала, ти кудись їхати І зібралася.

- Пронири бісові, - без злості думаю я.

- Ти... вибач, - видихає він.

Мої щоки заливає червоним.

- Я не зі зла сказав, правда.    

- Вірю, - кажу я. - Я вірю!

- Так куди ти їхати зібралася?

Я озираюся, шукаючи очима Її постать. Стоїть, щулиться на І морозі. Стрічка в косі конвульсивно сіпається за вітром.

Чого мені раптом припекло у Ній розчаруватися? Що я роблю , тут? Заради чого я хотіла втекти, а головне, від чого? "Хіба разом І

- це погано?"    

І раптом мене обпікає думка: а скільки нас ТАКИХ, хто тоді не , пішов за Нею? Скільки тих, хто навіть не молився за Неї, скільки І тих, кого не хвилювали ні смерті, ні розруха? Скільки тих, хто не І зрозумів її мети і не відчув того, що ми - разом?.. Скільки?

Хто ми - мешканці одного великого будинку, чи просто... сусіди? Сусіди з синдромом "хати скраю", адже чуже - не болить?

Чому ми так боїмося боротьби і змін, чому боїмося отого незримого "разом"?

- Е-ей, ти де? - Андрій повертає мене до реальності. - Куди, І питаю, їхати зібралась?

- Та ... пусте. Уже нікуди, - говорю я, не відводячи від Неї очей. І Вона відчуває мій погляд, озирається... і усміхається. Я знаю, що | Вона пробачить мені, бо не вміє ображатися - Вона ідеальна , навіть у цьому. Вона усміхається мені, а я відчуваю: ми - разом.

Андрій притискає мене до себе так міцно, що на мить я забуваю, І як дихати. Я відчуваю рідний запах його куртки, ледь стримуюсь, , щоб не заплакати від щастя і тихо шепочу:

- Я ніколи тебе не покину...

А потяг мій набирає ходу, розганяє напівтемряву гірляндою і жовтих вікон, мчить усе швидше, швидше, і нарешті зникає, І розчиняючись у мороці, а між стін вокзалу ще довго блукає луна | ВІД стукоту ЙОГО КОЛІС, і МИ ще ДОВГО не можемо забути розгублених | облич за його запиленими шибками.


Схожі матеріали:


    Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
   Точка зору редакції Grebenka.com може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія
👁 1090
Категорія: Муза нашого гребінківського двору
Теги: Анна Комар


НАЙБІЛЬШ ЧИТАЄМІ БЛОГИ

 
/_sf/14/54877133.jpg

Заключні ігри з футзалу в рамках проєкту «Пліч-о-пліч. Всеукраїнські шкільні ліги»

/_sf/14/18628872.jpg

Карлсон висміяв слова Путіна про "денацифікацію"

/_sf/14/88048165.jpg

Нове дослідження показало, як можна запобігти розумовій стомленості



ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОРИСНОГО


Обробка смородини навесні: чим бризкати ...

/_pu/70/26212100.jpg

Навіщо і куди прикладати капустяний лист...

/_pu/70/49032103.jpg

Льняное масло в индустрии красоты

/_pu/70/81978187.jpg

Чому ми засинаємо після сексу?

/_pu/70/72609186.jpg

Як побудувати та не зруйнувати стосунки

/_pu/70/52442605.jpg

Что такое атрофия зрительного нерва?

/_pu/70/41935844.jpg

Користь для щитовидної залози та покраще...

/_pu/70/19679590.jpg

Як роздягнутися перед чоловіком - прийом...

/_pu/70/85268573.jpg

Секс, потужний засіб від стресу

/_pu/69/44592895.jpg

Речі за якими ви можете визначити, чи за...

/_pu/70/43426323.jpg

Поради, як чуттєво роздягнутися перед св...

/_pu/70/86343835.jpg

Выбор кафеля для кухни: Советы и Тренды

/_pu/70/06260094.jpg