Блоги Grebenka.com » ✔️ Історії маленького міста » Нариси про моральну сторону будь-якої ситуації очима звичайного гребінківця
 | Нарис про пошуки моїх предків |
Мій допис, опублікований у журналі "Київ" № 10 2012 р. про пошуки моїх предків, біографія яких дотична до роду Є.Гребінки. З пошаною і подякою за збережені вами відомості про родину Розумів. І. Розум, член Спілки журналістів України.
Все почалося з романсу…
Хоча ні, романс зазвучав пізніше. А спершу була об’ява.На дверях нашого будинку з’явилось оголошення, яке пропонувало "надати життю нового змісту", а кажучи простіше − запрошувало людей старшого віку на комп'ютерні курси.
То був перший подарунок долі (яким буде другий, я тоді навіть уявити не могла). Річ у тім, що я давно ходила коло чоловікового ноутбуку, як кіт біля сметани. Так кортіло прилучитися до технічного прогресу − спостерігала ж, як хвацько онук видобуває з Інтернету інформацію, по яку мені довелось би пхатись до бібліотеки й довгенько копирсатись в енциклопедіях та довідниках. А ще − електронна пошта і скайп, які повернули мені з-за океану подруг та однокласниць, що їх і не сподівалася побачити після дуже тривалої розлуки. А ще − можливість заввиграшки правити чоловікові рукописи…
Відтак за тиждень я вже була ученицею тих курсів.
Група з чотирьох підтоптаних молодиць і одного легіня передпенсійного віку під орудою чарівної Наталі Некрилової протягом місяця гризла "тоту шкільну науку" (нинішня ж молодь насправді опановує ази інформатики ще до школи). Чогось особливого я не сподівалася − на восьмому десятку пам'ять і засвоєння вже не ті. Але зрештою здужала вправлятися з тим гаджетом. Без остраху заходила в Інтернет і соціальні мережі. Щоправда скачувати фільми й геймерити так і не навчилася, але воно мені не дуже і треба було. Зате музика, поезія, музеї світу − все тепер моє!
Одного разу розговорилися ми з приятелькою про її роботу в Італії. І між іншим вона згадала, як господар, мила інтелігентна людина, бажаючи зробити їй приємність, ввімкнув диск із романсом "Очи черные", хоч навіть гадки не мав, що той "родом" з України.
Приятелька пішла собі, а я,тепер уже за звичкою, вирішила подивитись в Інтернеті все, що стосується створення та виконання цього шедевру Гребінки. До того ж у підсвідомості жевріла згадка про батькові оповіді, буцімто його родина якимось чином була пов'язана з Гребінками − чи дід був кумом у Гребінок, чи хтось із Гребінок хрестив одного з синів Степана Розума, мого діда по батькові.
Що то не вигадка, підтверджувала фотографія троюрідного поетового небожа − Євгена Аполлоновича Гребінки, зроблена власноруч моїм батьком Юрієм Степановичем у Харкові 1925 року.
Отож, про романс. Відомо, що вірша, який ліг в його основу, Євген Гребінка присвятив майбутній дружині Марії Ростенберг. Щоправда, до нинішньої, звичної для нас редакції доклали руку Шаляпін, Ізабелла Юр’єва й деякі інші виконавці. А в первісному вигляді звучав вірш не так драматично, бо завершувався словами:"Но не грустен я, не печален я, утешительна мне судьба моя: все, что лучшего в жизни Бог дал нам, в жертву отдал я огневым глазам".
Вірша цього Євген Гребінка написав 1843 року, гостюючи в селі Рудці у сусіда-поміщика, з дочкою якого за рік побрався. Ростенбергів маєток розташувався неподалік Убіжища− так звався хутір, де Гребінка народився і куди приїздив з Петербурга майже щоліта.
Я зі шкільних років полюбляю географію, залюбки мандрую мапою. Вирішила пошукати в мережі де ж те Убіжище. Коли виявляється їх аж два у Пирятинському повіті − одне при селі Короваях, друге при селі Мар’янівці; обидва звуться хуторами і належать Гребінкам. Чому хутори? А річ у тім, що на цих землях віддавна жили козаки, і щоб вони не потрапляли нікому в підданство, козача старшина називала такі поселення дворами, хуторами, слободами, а самі землі вільними степами.
От на цих двох назвах – Мар'янівка й Короваї − я й затнулася. Бабуся моя Аделаїда Миколаївна, уроджена Мазараки, казали, родом з Мар'янівки. Але ж тих Мар’янівок на Україні ,мабуть, з добрий десяток… Втім її дочка, моя рідна тітка Тетяна Степанівна Розум, народилась у січні 1904 року саме в Короваях Пирятинського повіту, що поруч із Мар’янівкою. Збіг явно не випадковий: сім’я на той час живе в Лубнах, дід працює помічником директора заводу − і раптом серед зими вагітна дружина їде народжувати в село (як на мій розсуд, сподіваючись на кращий догляд − чи від рідні,чи з боку медиків).
Що ж то за село таке Короваї − знов пошукаю в мережі. Виявляється,йому понад 350 років. У серпні 1690 року Лубенському полковнику Леонтію Свічці було дано височайшу грамоту "на двор над Оржицею, зовемий Короваї". 1720 року інший Лубенський полковник Андрій Маркович викупив Короваї у одного з нащадків Свічки, але зробив це не дуже чесним способом. І почалася майже столітня судова тяганина між Свічками й Марковичами. Нарешті на підставі царського указу Короваївські землі було поділено навпіл − по лівім боці Оржиці − Свічкам,по правім − Марковичам.
Свічки господарювали невміло, гроші витрачали нерозумно,відтак усі їхні землі, за винятком слободи Петрівки (запам’ятаймо цю назву!) було описано за борги.
А та частина, що залишилася за Марковичами, згодом перейшла у власність Гребінок − братів Михайла,Аполлона,Миколи,Костянтина Павловичів та їхньої небоги Надії,дочки старшого брата, письменника Євгена Гребінки. Ця частина Короваїв,самостійний хутір,дістала назву Убіжище при Короваях (подібно до Мар’янівського Убіжища).
З Короваями,здається, розібралася. Тепер мушу вдатися до спогадів свого дядька, Євгена Степановича Розума, аби співставити видобуті з Інтернету відомості з родинними переказами.
"Діда по батьківській лінії,− пише він,− звали Іваном. Жив і працював він у Пирятині. З розмов батька й матері запам'ятав я, що дід був наглядачем лікарні. Медичної освіти він не мав, а посада наглядача тоді означала щось на кшталт завідувача господарством. Крім того, дід виконував якусь керівну роль в управлінні міської пожежної команди…"
Тепер стає зрозуміло, чому Аделаїда Миколаївна з Лубен подалася народжувати останнє своє дитя (доти було п'ятеро хлопчиків) аж до Пирятинського повіту − у Мар’янівці рідні батьки, у Пирятині − чоловікові, та ще й свекор працює у лікарні! До того ж і в самих Короваях за даними ревизької книги Лубенського полку ще з 1745 року існує шпиталь.
Знову звертаюсь до дядькових спогадів.
"Наш дід Микола (по материнській лінії − І.Р.) на прізвище Мазараки все життя був військовим, стройовим офіцером…У матері до 1942 року зберігався послужний список мого діда. На кількох великих аркушах було детально викладено службу офіцера з позначенням географічної місцевості,перелічувалися військові баталії, в яких дід брав участь, прізвища вищих командирів,під орудою яких він служив, і одержані ним нагороди…Дід брав участь в обороні Севастополя протягом усієї Кримської кампанії.Кожен місяць оборони зараховано по службі як один рік. Усього за Кримську кампанію офіцеру Мазараки зараховано одинадцять років. Батьки мали право безоплатно навчати нас − онуків севастопольського героя, а для хлопців навіть було виділено два місця в кадетському корпусі. До того ж батько мав ще й право безоплатно вчити дітей у будь-яких навчальних закладах за 19-річну службу вчителем."
От,нарешті, й добралася я до свого діда − Степана Івановича Розума.
У вже згаданого наглядача Пирятинського шпиталю Івана Розума було троє синів − Іван, Степан і Микола − і троє дочок − Олександра,Тетяна й Анна. Середульший Степан народився 1861 року, закінчив у Пирятині Вище початкове чотирикласне училище, дістав звання сільського вчителя і майже 20 років учителював у селах Пирятинського повіту. Про це свідчить напівзотліла довідка, видана 1929 року Лубенською окружною Інспектурою Нар. освіти " гр. міста Лубень Розуму Степану Івановичу в тім, що він в 1879 році витримав іспити на назву вчителя і працював в сільських школах бувшого Пирятинського повіту з 1879 по 1898 рік без перерви".
Що ж то за школи? Пошукаю в мережі…
Те, що мене чекало на офіційному сайті міста Гребінки (www.grebenka.com), було другим подарунком долі. Пам’ятаєте згадку про слободу Петрівку, яка належала Свічкам? Ну, то читайте далі те, що я видобула з Інтернету."Офіційна дата заснування земського училища (школи) в слободі Петрівці − 5 жовтня 1883 року. Але за декілька років до цього в селі вже проводилось навчання з сільськими дітьми. В 1875 році вдова священика, що залишилась з дітьми без будь-яких засобів до існування, відкрила школку (саме так у зменшувальній формі й записано) для слобідських дітей платою від кожного по 50 коп. за учбовий рік та деякої провізії (харчів).
Місцевий поміщик Микола Львович Свічка під цю школу і квартиру матушці віддав свій флігельок. Через деякий час Пирятинське земство виділило 50 крб., за які була куплена хата для школи…У 1883 році вчителем сюди було призначено Федора Максименка (Максимовича), сина священика,і школа була відкрита офіційно як земська однокомплектова.
У 1891 році на цьому ж місці було побудовано нове приміщення школи − з дерева й очерету, мазане, крите соломою, в якому була одна класна кімната розміром 7х12,6 аршина, кухня, квартира вчителя. Будівництво обійшлося у 850 крб., з яких 250 крб. виплатило Пирятинське земство, а решту − перша та друга Слободо-Петрівські сільські громади. Учителями були Михайло Миколайович Іваницький (1887-1889 роки), Степан Іванович Розум (1889-1897), після 1897 р. - Микита Мусійович Кононко. Законоучителем− священик Георгіївської церкви Городища Василь Авельович Голуб (1883-1901).
Учнів було:1889 рік −39 хлопчиків і одна дівчинка,1894 рік − 53 хлопчики й 7 дівчаток, 1896 рік − 68 хлопчиків і 13 дівчаток,1902 − 64 хлопчики й 11 дівчаток. Причиною пропусків уроків учнями була бідність батьків. У 1896 році з наочних приладів були:глобус − 1,прописів − 2,комплект картин із священної історії (50 шт.). Дуже бідна була шкільна бібліотека: підручників і посібників − 368, посібників для вчителя − 9. Художньої літератури зовсім не було, в селі також не було бібліотеки…Тому можна назвати криком душі звернення учителя Слободо-Петрівської школи С.І.Розума:
"В Комитет грамотности при Императорском Вольно-ЭкономическомОбществе.
Насколько важно открытие народной библиотеки в этой местности и в какой мере назрела эта потребность в грамотности народной, хорошо характеризуется прилагаемым при сем письмом бывшего ученика школы, теперь уже семейного человека; письмо это получено мною на днях. При этом имею честь присовокупить, что мне нередко приходится получать от бывших учеников такие письма, хотя ни одной такой просьбы я не выполнил, потому что,как при училищной библиотеке, так и у меня лично,ни одной подходящей книги не имеется.
1896 г. января 12 дня.
С почтением, учитель земского училища Пирятин. уезда Ст. Розум"
"Милостивый господин учитель Степан Иванович! Покорнейшая просьба предстоит от меня к Вам: если есть у Вас какие интересные книги для прочета,то будьте настолько уважительны − как будет мальчик идти домой, то передайте, а я впосля буду Вас благодарить. Так как поверьте, Степан Иванович, что у меня нет никаких (книг), а забота не всегда. Хотя б были книги, то все бы тоску, то есть задумчивость, розважить бы.
1896 г. января 6 дня. Т.Попович."
Необхідно сказати, що учитель С.І.Розум був учителем з певним стажем праці (з 1879 р.), добре поставив учбовий процес. Тому Слободо-Петрівське училище в 1896 році після перевірки Пирятинською опікунською радою було зараховане до хороших училищ…
З 1910 року вчителями школи стало подружжя Розумів (оце вже для мене несподіванка! - І.Р.) − Микола Іванович і його дружина Анастасія Іванівна, обоє вихідці з дворянських сімей, закінчили гімназії в Прилуках….Микола Іванович за належність до Київського осередку РСДРП сидів у кріпості Корки (1892 р.) і на засланні в Пермі(1902 р.),працював на нафтових промислах м.Баку (1896 р.), Коломийському машинобудівному заводі (1898 р.), мідних рудниках. Після одруження 1907 року в 1909 році здав іспити на звання вчителя. Його дружина Анастасія Іванівна (в дівоцтві Фесечко) протягом 1904-1910 років була вчителькою Убіжищенської земської школи. Подружжя Розумів працювало в Слободо-Петрівській школі приблизно до 1930 року."
На цьому мені просто перехопило дух. Ожила легенда про молодшого дідового брата Миколу. Ось що оповідав про нього вже згаданий дядько Євген:"Замолоду Микола Іванович встиг двічі побувати на засланні. Вперше туди він потрапив,наскільки мені відомо,після заворушень у Києві. Він,здається,був чи готувався стати студентом. Під час масових виступів проти влади дядько кинув у жандарма каменюку, за що був засланий у Закаспійську область, у Туркестан.
Потім він втрапив на заслання вдруге, вже у віддалене місце Північного Уралу. Звалась ця місцина Дєнєжкин Камінь(назву ту знаю з казок Бажова − І.Р.). Пам’ятаю день, коли він повернувся із заслання. Привіз власноруч зібрану колекцію дорогих каменів і в папірчику трохи золотого піску, намитого теж своїми руками. Після останнього заслання Микола Іванович узявся за підручники, почав готуватися до екзамену на звання сільського вчителя. Екзамен він тримав при Золотоніській гімназії(на той час родина мешкала в Золотоноші,куди його брата Степана,мого діда, за переховування марксистської літератури теж вислали під нагляд поліції − І.Р.). Одержавши диплом, Микола Іванович,− згадує дядько,− влаштувався вчителем у Пирятинському повіті. Потім одружився і,казали,поїхав жити до Сибіру."
Виходить,нікуди не поїхав, а працював у тій же школі,де раніше вчителював брат Степан! Хіба що після 1930 року втрапив до Сибіру,але про це достеменно нічого не відомо…
Цікаво,що на педагогічну стезю перший ступив старший з братів Розумів − Іван. Він закінчив університет, викладав у Лубенській гімназії,згодом став її інспектором, дослужився до чину статського радника.
Освітянську традицію продовжили мої батьки − Юрій Степанович Розум та Анастасія Михайлівна Крементуло. Обоє вчились у Ніжинському педінституті, потім працювали в Лубенському та Ніжинському дитбудинках,у харківському Будинку робочих підлітків для безпритульних. Згодом батько викладав у вишах, мама − у харківській школі №12 імені Шевченка та київській школі №33.
Вчителювати батько почав 1922 року на Лубенщині в селі Луці. Через 20 років воєнне лихоліття закинуло нашу сім’ю в те село. Колишні учні не тільки впізнали свого вчителя, а й прихистили всю родину, в буквальному розумінні порятували від голоду, дали дах над головою, підтримали у скруті. Це Іван Прокопович Гава і його дружина Мотря Іванівна, Іван Михайлович Федорець з дружиною Мотрею Прокопівною, їхні односельці Сірики, Бровки, Фурси – уже не пам’ятаю всіх прізвищ, було мені тоді лише сім років. Спасибі вам, лучани!
Спасибі й тим, хто знайшов і зберіг документальні свідчення про історію Короваїв і Слободо-Петрівки. Спасибі мережі, що звела все докупи − Мар’янівку, Короваї, Убіжище, Гребінок і Розумів! Тепер не маю сумнівів, що жили вони поруч, і як освічені люди безперечно спілкувались.
Фурманова Ірина Юріївна
Схожі матеріали:
Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
Точка зору редакції Grebenka.com може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія
|
|
НАЙБІЛЬШ ЧИТАЄМІ БЛОГИ
|
|
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОРИСНОГО
|
|
|
|
| ||||
|
|
|
| ||||
|
|
|
|
|
|