|
19.03.2014 «Як побачу красивий узор чи квітку - аж душа заболить від тої краси» | |
«Як побачу красивий узор чи квітку - аж душа заболить від тої краси» Українське мистецтво не можна уявити без вишивки.Її ми бачимо на чоловічих сорочках, (які так і називаємо - вишиванки), на жіночому вбранні, на рушниках, (відома «Пісня про рушник»), на подушках, рукавичках. Нинішня глобалізована мода, звичайно, витісняє масовий попит на вишивки, але не повністю. Піднесення національної свідомості серед більшості населення України породило моду на українські орнаменти, символи і зокрема на вишивку. Приклад вишивальниці з с. Ульянівка Гребінківського району Анастасії Низової підтверджує, що традиції вишивання продовжує і молоде покоління. — Анастасіє Миколаївно, ви нещодавно відзначили 75-річ-ний ювілей. Як вам зараз жи- веться ! - Пораюся потроху по господарству. Ось тільки прийшла з берега, гілочок сухих назбирала. Та хіба я здужаю багато принести, а треба йти, щоб не сидіти, бо як сядеш, то вже точно життя не буде. У мене є дрова, у хаті газ, тепло, але я люблю природу і йду на річку насолодитися краєвидами. Господарство у мене невеличке: кури та собака, трохи городу. Син і дочка допомагають мені у всьому, і онуки не цураються мене, я не жаліюся на своє життя. Але після смерті чоловіка залишилася сама в хаті. Треба чимось займатися, то я частіше вже вишиваю. Та роки беруть своє, уже не добачаю, то рука погано тримає голку, то щось забуду. А так ще бігаю потроху. Ось наварила їсти собаці, погодую курей та й у хату. Вишиваю і телевізор дивлюся, таке твориться у світі, не дай Бог, щоб хоч війни не було. - Усі люди бояться війни. А останню війну з фашистською Німеччиною ви пам’ятаєте? Скільки вам тоді було років? - Звичайно пам’ятаю, хоч і не все. Мені тоді 3 чи 4 роки було. Снаряди свистали. Батько викопав яму, посадив туди дітей, накрив дверима і засипав землею. А як все стихло, ми повилазили. Пам’ятаю, як німці зайшли в наше село, ми тоді жили на Осавульщині. Дома якраз нікого не було, коли в хату заходять два німці і дивляться мовчки на нас. Потім кричать: «Кіндер! Кіндер! Млеко, яйка!». І пішли, нічого не взяли. Більше я німців і не бачила. Запам’яталося і як наші прийшли. Була у нас баба одна, яка самогонку гнала. Так до неї ходили солдати по горілку. Іду я якось по вулиці з двома пляшками, забула вже звідки я йшла, але якраз мимо тієї баби, що самогонку варила. ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: 5 тис. чоловіків прийшли до полтавських військоматів захищати Україну А тут солдат наш виходить від неї, такий розлючений, видно горілки не налила. Вихватив у мене пляшку, підкинув її, та як ударить носаком, вона упала і розбилася. Як мені шкода було ту пляшку, це ж на ті часи велика цінність була. Я довго плакала тоді. Німці не зачепили, а наші таке творили. Ще пам’ятаю, як «драчка» сіла на полі. Подивитися на літак збіглося все село. А ось ще випадок. Ми з усіма дітьми бігали до солдат на воєнно-польову кухню. Дід мій теж туди ходив. Інколи нам давали там шматок хліба і грудочку цукру-рафінаду. Ми були щасливі. - А як післявоєнні роки пережили? Важко було? Уже з 45-го почали з сестрою ходити в школу. Рая на три роки старша. Хата не топлена, ходити нема в чому. Ми по черзі ходили в школу: вранці сестра, а після обіду - я. Коли вона затримувалася з школи, то я переживала сильно і плакала. Писати не було на чому. Находили якісь шматки обгорток. Ручки робили із стебла кукурудзи: прикріплювали до нього перо і писали. Чорнила теж не було, його готовили з бузини. Книжок мало: на 13 душ одна книжка. Ганяєшся з хати до хати за тією книжкою. Так я і закінчила чотири класи у нас на Осавульщині, а семирічку - уже в Ульянівці. Восьмий клас проходила у Великій Кручі. Але це було в іншому районі, і нам доводилося платити за навчання. Грошей тоді мало було, то 9-10 класи я вже закінчувала заочно. Потім після декількох робіт працювала до пенсії обліковцем на фермі. В юності було голодно і холодно, але молодим це не помічаєш. Пригадую, як ми організували ансамбль і виступали в клубі, на фермі. Я разом з Марією Сиротою грали на балалайці, Іван Козін (завклуб і наш керівник) - на баяні, Михайло Олександрович грав на гітарі, а брати Сироти, Іван і Михайло, - на мандолінах. Ми ще були дівками і парубками, усі незаміжні, бувало підемо вранці на тракторну бригаду, як вріжемо. - У вас багато вишитих картин на стінах, ви давно вишиваєте? - З дитинства. Мати вишивала і нас з сестрою навчила. Але мама погано бачила, тому багато я і за великі картини взялася. Щоб вишити картину мені треба два-три місяці, якщо не більше. Усі готові картини син або дочка везуть у Київ, щоб замовити для неї рамку. Дарую їх дітям та онукам на дні народження, ще й вірш напишу. Я люблю природу і вишиваю в основному пейзажі. Квіти люблю вишивати, особливо троянди, маки, гвоздики. Я розумію, що червоний і чорний колір для вишивки - це традиція, але для мене ці кольори якісь траурні. Я люблю все кольорове, життєрадісне. Хочу дуже Шевченка вишити, але ті його портрети, які я бачила, мені не прийшлися до душі. Щось у них не так. Я ж насильно не буду вишивати абияк. Навіть ради ювілею. - А яку техніку ви використовуєте для вишивання? Гладдю чи хрестиком? Гладдю я не люблю. Мені краще хрестиком. Теми шукаю і в журналах, і в житті, і в природі. Використовую підмічене в природі для основної композиції вишивки. Наприклад, візьму листочок з якогось дерева і вишиваю його на рушнику разом з іншими квітами чи листками. Колір сама підбираю. Ниток і канви зараз достатньо, а раніше шукали скрізь, де можна. В основному я вишиваю шерстяними або акриловими нитками. Заполоч дорога, та й шерстяні більш виразніші на полотні. Пробувала я вишивати і на мішковині, мода колись була така. Взагалі вишивання, як і будь-яке мистецтво йде через душу, через серце. Багатьом людям байдуже те, через що моя душа оживає. Коли я щось задумала, мені досить однієї ночі, щоб я встала вранці і вже знала, як я буду це вишивати. - Останні роки, як не утискали українську культуру, все ж мода на вишиванки зростає. Це показало і ЄВРО-2012, і нинішні події в Києві. Все ж молодь, хоч і одягає вишиванки, але мало хто сам займається вишивкою. На вашу думку, чи не вимре у майбутньому цей народний промисел? - Важко сказати за далеке майбутнє, але зараз точно не вимре, бо багато хто, навіть у нашому селі, окрім мене, займається вишиванням. Багатьох я сама навчила. У мене легка рука. Моя дочка Світлана вже давно краще мене вишиває, і такими техніками володіє, що я й не чула. Зараз вона працює у вишивальному цеху при київському жіночому монастирі, там вишивають вбрання для священників. Складна, але почесна робота. Моя онука Леся теж уміє вишивати. Сусідки молоді декілька років тому просили мене навчити цьому ремеслу, тепер самі вже вишивають. Якщо таке заняття до душі народу, то воно не зникне. Олесь Пасічний
Пирятинська правда Схожі матеріали: | |
|
| Всього коментарів: 0 | |
|
СВІЖІ ПУБЛІКАЦІЇ
|
|
|