ВИДАТНІ ЛЮДИ ГРЕБІНКІВЩИНИ

 
Поиск:   

    

Вірші Андрія Денисенко, Гребінківського поета

ЩАСТЯ Й МИРУ НА ВІКИ!

Рік десятий - це вже вчора...
Тихоплинно відлетів
І не білий і не чорний
-Різних був він кольорів.

Справжню спеку, літню осінь,
Неспокою віражі
-Все народ наш переносить
І в серденьку, і в душі;

Галас виборів, протести,
Цін підскакування ввись,
Метушню довкола тестів
-А хоч злись, а хоч мирись

Суперечливі реформи,
Наркоманію і СНІД...
Все стає нам, мов за норму
-Звикаємо... жити ж слід.

Сподіваємось на краще.
Традиційно. Як завжди.
Новий рік, погляньте: красень,
Час для зрушень породив!

Краще те - це ж нам творити
І активно, і всіма
Що зламать, що підкорити...
Воля ж дана недарма!

Тож вітаємо сердечно
З Новоріччям всюди всіх.
Бажаємо щиро й гречно:
Хай лунають пісня й сміх,

Не бракує хай гостинців,
І не лише для дітей.
Врожаіться хай пшениця,
Інше добре хай росте!

Праця хай приносить радість
Й величенькі копійки,
Хай на всіх щабельцях влади
Не розказують байки.

Ділом справжнім, а не словом
Дбаймо, щоб не пік нас щем,
Про здоров'я в році Новім.
Найдорожче - що с ще?!

Не виходять хай нам боком
Негаразди й болячки...
Всіх - з 11-м роком!
Щастя й миру на віки!

ГРЕБІНКО, ЗАВЖДИ ТИ В ЖИТТІ НАМ СВІТИ

Ти влітку - ожинка,
А взимку - сніжинка.
Ти в будь-яку пору
Краси еталон.
Гребінко, Гребінко,
Моя ти зупинко,
Цілуєш, як тільки
Ступлю на перон.

ПІСНЯ

Цілуєш вогнями,
Як сонечко-мама,
І кличеш до вуличок
Тихих своїх
Ген, там, за садами
Лани за ланами
Віночком обабіч
Сталевих доріг.

Мов ягоди-вишні
Вогні телевишки.
Їх бачать, напевно,
Далекі світи.
Час ніжно колише
Красу твою пишну;
Гребінко, завжди ти
Вжитті нам світи.

ТИНИ - ОГОРОЖІ

Питання в лоб
Стріляє, руба ріже:
Як жити, щоб
Не заважати іншим?
Як стати тим,
Ким незбагненно бути,
Й не звести тин
Між святами і буднем.
Земля довкіл
Вгороджена тинами -
Трива поділ:
Той - з нами, той - не з нами.
Та світ один
Хай хоч охопить відчай.
Він - із годин
І цінностей одвічних.
Де є сусід
У кожного сусіда,
Де ми усі -
Землі і Сонця діти.
А тин чи мур -
То символ недовіри.
І хай їм чур -
Хай зникнуть із подвір'їв.

МИ ПАМ'ЯТАЄМО ТЕБЕ, ЄВГЕНЕ...

Коли вже зір
Стежини не дістане
Й затарабанить в груди
Злий кашлюк, -
Життя твоє Від часу мов відстане
Й перо не втрапить
До тремтячих рук,

Коли твоє
Омріяне майбутнє
Ось-ось, мов обірветься З крутизни, -
Ти зрозумієш:
Справді самобутньо
Крізь віхоли
Летів ти до весни.

Про те, що більш
Не долетиш, не думав,
Хоч грудень
Мрій охолодив тепло.
Дитинства Яр
У сон явився сумом,
Й над ним пливеш
Убіжище, село.

Пливеш в минуле
Хмаркою надії
Крізь вогники
Вразливих сподівань,
Які тебе
Хоч трішечки ще гріли
Із далини,
Як сонце крізь туман...

Безгрішне небо
Крутить грішну землю,
І пахне лютий місяцем вповні,
І проростають
Крізь століття зерна,
Посіяні тобою
В добрі дні.
Євгене - брате,
Не соромся слави,
Хоч знаємо:
Ти скромний чоловік,
Твоєї долі
Сонцедайні глави
Не матимуть
Закінчення по вік.

З УБІЖИЩА ДО РУДКИ

Пливли по Оржиці творці
З Убіжища до Рудки.
Тарас тримав весло в руці,
Євген - з лозини вудку.

Обабіч - зелен-береги.
Над ними - синь червнева.
Було обом їм до снаги
Сприймати землю й небо.

Тарас спочатку відмовлявсь
Пливти до Ростенбергів.
Та згодом на вмовляння здавсь:
"Втомився Петербургом,

Тож відпочину в тиші цій,
На річки хвилях літніх...”
Дзвенить, стрекоче в осоці
Живе й до болю рідне!

Ген там - сіресенькі хатки
Під шатами з соломи.
А човен все-таки хиткий,
Євген впіймав щось... Сома?

Звичайний виявивсь карась:
На черв’ячка пожаднивсь.
Зняв із гачка його Тарас
І в воду - кидь, не жалко:

"Нехай гуляє... Волю все -
І звір, і риба любить...”
А човен течія несе,
А сонце день голубить.

Де гребля, міст - зупинка там -
Човна перетягати.
І знову - річки чистота
В дзвінких обабіч шатах.

Євген мету гарячу мав:
Побачити Марію,
Яку кохав, кохав, кохав
Й про зустріч стільки мріяв.

Солодке в нім передчуття
Завирувало святом.
Його кохана жде вже там...
Тарас - немов за свата.

Втім, за переказом, й сестра
Євгенова в човні тім
Пливла... Але чомусь Тарас
Не поспішав стать зятем

Панів Гребінок. Не злюбив
З дитинства він все панство,
Хоч у кількох і їв, і жив,
все ж ятрилось кріпацтво.

Хай і колишнє. Та з душі
Не скинеш враз тягар той,
Яким проникнуті й вірші...
А втім, про це - не варто.

Отож, до Рудки допливли
Уже аж до полудню.
Там день чи два жили, пили
В маетностях нелюдних.

Зі щастям визначивсь Євген,
Тарас - у власній долі:
Не та в нім кров, не той в нім ген,
Там де пани - неволя.

* * *

...Хоч вдвох старались веслами -
Назад вернулись запізно.
Було Євгену весело,
Тарасові ж - нерадісно.

* * *

Невдовзі він зібрався йти.
Куди - не знав допіру...
Відтоді і несе в світи
Свої свободу й віру.

* * *

Так розійшлись шляхи творців.
Назавше. Що ж, буває...
Їх дух на Оржиці-ріці
Вода все ж зберігає.

* * *

Від мікросвіту і - у вир...
Який - то простір для людини!
Буває, ближче нам до зір,
Ніж до взаємин у родині.

1984 рік.

* * *

Якщо кожен собі вільний,
Значить, вільний і народ,
Значить, вільна Україна.
Городімо ж свій город.

1991 рік

* * *

...І знов стоїть на перехресті доля,
Нуртує часу вектор у душі.
З дороги не звернуть мені крутої
До самої останньої межі.

Ні, не звернути, як і не збагнути
Того, як жив і що вже пережив
Міг гіркоту образ я проковтнути,
А солодощі збоку десь лишив.

В життєвих жорнах залюбки мелюся
Деруся вгору й падаю в сніги.
Ні, не душею, - серцем я молюся,
Тож Бог і додає мені снаги.

1999 рік

* * *

Треба все зробити так нам,
Щоб примножилось нащадкам,
Й наша Оржиця Гнила
Повноводилась - жила,

Йти людині до людини,
Не вертатися назад,
Щоб у кожної родини
Малось більше світлих дат.

2010 рік

* * *

Від А до Я пройшовши
Свій незбагненний шлях,
Я полотно із шовком
Єднав на ризик - страх.

Знаходив середину
Між завтра й небуттям
 І ту святу краплину,
Що названа життям.

На жаль, усе минуче.
Й нове прийдешнє - теж.
Хай душу це не мучить.
Життя - воно без меж.

2014 рік

ПОЕТІВ СТВОРЮЄ КОХАННЯ

І

В усі часи - недавні й ранні
Було так й буде, певне, знов:
Поетів створює кохання,
А возвеличує любов.

Любов до жінки, Батьківщини,
До світу білого цього.
Любов поета, що щоднини
Підтримує душі вогонь.

Не винятком був і Гребінка
У цьому на своїм віку.
Її величність мила жінка
У веселковому вінку,

Напевне, з юності ще снилась...
Та доля - не без коректив.
Кохання невгамовна сила
Ввірвалась в серце з висоти.

І справді, мов з небес Господь - це
Йому послав любов святу.
І перекреслив парубоцьке
Його буття в хвилину ту.

...Гребінка - у поважнім чині.
У Петербурзі - краль та краль...
Чи ж думав: знов любов-дівчину
Зустріне там, де рідний край.

З коханням першеньким невдача
Його спіткала нелегка.
Він відчував, як серце плаче,
Та вдієш що - судьба така...

Однак тягло його додому.
Приїхав якось і...влюбивсь.
І невгамовно, і надовго
У ній він серцем зупинивсь.

ІІ

Нам уявляється, Євгене,
Як схвилювало враз тебе
ДІнчатко, зовсім ще зелене,
Марійка, панна Ростенберг.

Але літа минають швидко.
Ще швидше дівчина росте.
І знову зустріч. Місяць виткав
На хвилях сяйво золоте.

Сяйнула поглядом іскристим
І надихнула за все більш
Коханням ніжним, світлим, чистим
Створити "Чорні очі" вірш.

Відтоді став той вірш романсом.
Його співає цілий світ.
Сильніш "Очей..." магічність з часом
Сіяє нам крізь товщу літ.

Вага романсу слів об'ємна
Й широка, мов полтавський степ.
І з неї й досі він росте.

І час окрилює, і людство,
Теплом наповнює наш день....
Кому не мріялось: влюблюся І я так, як колись Євген.

ІІІ

Перечитав і знову переслухав
Ті "Чорні очі" у віночку нот,
Щоб ще і ще відчути силу духу
Творця, чий злет до зоряних висот.

Той дух - козацький: воля на роздоллі.
В нім пристрасть серця, спраглого любить,
Так треба Богу, що звела їх доля -
Євгена і Марію в світлу мить.

І не могло по-іншому вже бути,
Як чорні очі стрілися з його -
Так - громовиця тишу в світі будить,
Викрешується той живий вогонь,

Який не палить, а ласкає душу
Й освітлює мрійливе майбуття...
На жаль, не всім дано, зізнатись мушу,
Ті світлі пережити почуття.

Пісень немало про дівочі очі,
Але про чорні очі ті - одна:
Широка, світла, чарівна, пророча,
Як та дівчина, як сама весна.

IV

Кохання, як це й має бути,
Нове життя приносить в світ -
Оте окрилене майбутнє,
Отой живий незнаний цвіт.

Подружжя між собою мало
І віру, й сяючу любив.
Дочку ж Надією назвали -
Три іпостасі щастя мов...

На жаль, хвороба зла звалила
Євгена в молодецький вік.
Та його духу творча сила
Є нездоланною повік.

БЮСТ ПРИ РОЗДОРІЖЖІ

У небі синім - журавлі.
На крилах їх - весняна свіжість.
Село Мар'янівка.
В селі - Гребінки бюст при роздоріжжі,

Що виріс, мов із-під землі,
В якій і сам він в тиші світлій.
І це до нього журавлі
Клекочуть з-під небес досвітніх.

Ось-ось тут квіти зацвітуть.
Дерев листочки - моложаві.
І вічна пам'ять тихо тут
Чоло схиля в глибокій шані.

Здається, десь неподалік
Душа Євгена кружеляє.
Вона живе двохсотий рік
Й на мить його не полишає.

Ознака добра, що з доріг,
З дитинства доланих уперто,
Ступив митець на свій поріг,
Щоб жити тут і після смерті.

Так до гнізда свого орел
Вертає з далей крізь задуху.
Душа не може без джерел,
Які дають наснагу духу.

Поет великої ваги...
На тлі весни - знайомі риси.
Не розійшлися тут шляхи,
А, навпаки, сюди зійшлися.

Й до пам'ятника знов і знов
Ітимуть люди світлолиці,
Щоб висловити всю любов,
Щоб поклонитися Гребінці.

І хай весна, а чи й зима,
Яка його звела до краю,
Його, Гребінчина, земля,
В обіймах вічних зігріває..

ОДА ВОДІ

Раненько вранці при зорі,
З криниці щойно дістану,
Цілую воду у відрі-   
Цю найдорожчу істину.

Цілую навхрест, мов молюсь -
Чи в липні це, чи в лютому.
І їй щоразу зізнаюсь:
Водичко, я люблю тебе.

Вода хвилюється злегка
І аж до денця світиться,
Мов оченята малюка...
А втім, води ми - діти всі.

Коли щось з кимось негаразд, -
Стає водичка ліками.
Енергетичний в ній запас
Із силами великими.

Залам 'ятовує вода
Хороше і образливе.
І буде відводи біда,
Коли ми не обачливі.

Чого найбільше на землі?
її, води цілющої.
Вода, як хліб: є на столі,
Тоді і ми є сущими.

Рідка, дух-пара і тверда -
В трьох іпостасях явлена.
Земний Господь наш - це вода,
Віки віків уславлена.

ОДА ЗІРКАМ

Ставок до дна прозорий,
Аж видно небеса.
А в ньому - перші зорі -
Яка ж таки краса!

Нам уявити важко,
Ну як було б без зір.
Як небо - та без пташки,
Район наш - та без сіл,

Як квітці - та без трунку...
Святе не обезсудь.
Це мрії будять думку,
А час шукає суть.

Усе у поєднанні
В природі і в житті.
Не пізнані і знані
І зорі, і путі.

Травиночка лоскоче
Лице, мов чарівник...
І зорі дуже хочуть,
Щоб ми вдивлялись в них.

Вдивлялись, дивувались,
І всесвіту, й собі
Й ніколи не здавались
З недобрим в боротьбі.

Злітали й повертались
В земне своє гніздо
І завжди залишались
Людьми на всі-всі сто.

Ми в світі - неокремі:
Здійміть до зір лице.
Й ми на зорі живемо,.
Тож вдумаймося в це...

...МИ ВЖЕ МАЄМО ЇЇ

На душі - то непогода,
А то сонечко пече.
Хтось приходить,
Хтось відходить.. ,
Так ріка життя й тече.

Ми сьогодні сущі й дужі.
Завтра хтозна, що нас жде
Хтось радіє, а хтось тужить.
Хтось упав, а хтось іде. .. .

Обійняв вечірню тишу
Ніжний запах матіол.
Ти мені на вушко дишеш.
Небом блиснув метеор.

То чиясь душа злетіла,
Говорили так колись.
А твоє гаряче тіло
Такі шепче: притулись.

Що життя - миттєвість просто
В плині вічного часу.
Довкіл нас - безмежжя простір
І своя у нього суть.

Хай там що б в житті не сталось
Зникне в часу течії.
Це когось чекає старість, 
Ми ж вже маємо її...

ТИ ВСЯ - ІЗ ЛЮБОВІ

Ще сонце не встало
І місяць не сів.
«Нам ночі так мало», -
Ти мовиш без слів.
Світанок бузковий
Пригадую я:
Ти вся - із любові.
І навіть ім'я.
Кохання, мов сонце
Світилося в нас,
Щасливе безсоння
Хай лине крізь час.

Я в очі вдивлявся -
В них щира теплінь.
Я серцем боявся
Вловити в них тінь.
Та смуток піднявся
Туманцем з низин.
Той час віддалявся,
І ось - я один.

А ти де - не знаю.
Самітня чий ні.
Та в рідному краї
Кохання вогні
Не гаснуть у згадках
І кличуть туди,
Де глиняна хатка
Побіля води.

Й світанок бузковий
І ти - нічия.
Де ти вся - з любові.
І навіть ім'я.

В МАР'ЯНІВЦІ Є МІСЦЕ ТЕ...

В Мар’янівці є місце те,
Що притягає душі.
Для багатьох воно - святе.
З роками - більше й дужче.

Хоч на окраїні села,
Але в серцях - у центрі
Доріжка-дух сюди вела
Людей, немов до церкви.

Вела й вестиме так завжди,
Допоки світ існує,
Як спрагла птаха до води,
До Байкаря лечу я.

Тут вічність з майбуттям сплелись,
Квітує тут сучасне.
Було і буде так колись,
Бо шана непідвласна часу.

Місцина та повік - Його,
Уславленого сина,
Якого творчості вогонь
Осяяв цю місцину.

З двохвікової висоти
Він споглядає світ наш
І мов запитує: о ти,
Як і гориш, і світиш?

Що за життя своє зробив
Хорошого для краю?
Чи так трудивсь, чи так любив,
Чи просто час прогаяв?

Вдивляється у нас байкар
І пристрасно, і слушно.
Євген Гребінка - Божий Дар,
Що ввись підносить дух наш.

І кожен, хто хоч раз бував
Біля Євгена, зримо
Душею й серцем відчував,
Як дух заряд отримав.

ОСІННЯ ЧАРІВНИЦЯ

Здрастуй, осене - чарівнице!
В полум'янім своїм вбранні
Довго будеш ти людям снитись
В заметільні зимові дні.

Трудівнице, до нас ти вийшла
Із морозцем в ранкових скронях,
із горами дарунків пишних
На твоїх в мозолях долонях.

Чуєш, трактор співа в рокитах,
Там, де стих жайворонка щебет?
Будем знову ми все робити,
Щоб й на той рік була ти щедра.

1958 рік.

НА АЙ-ПЕТРІ

А ми, студенти, взявши ночі кусень,
Пісень відлунням гори обняли:
Найцікавішу вибрали з екскурсій -
Світання стріли на краю скали.

Ай - Петрі ноги наші підтомили.
Підніжжя прагнуть лямки рюкзаків.
Там, унизу, рахують хвилі милі
Від наших до чиїхось берегів.

Отаборились. Серцем дочекались:
До небокраю синього причалу
Повільно, обережно швартувалось
Червоне сонце, вічно величаве.

Зелені, зачаровані, принишклі
Стояли ми на полум'ї вершини.
Вся Ялта сонцю кланялася низько.
Такої не забути нам картини.

1963 рік.

НА СТРЕЛЬБИЩЕ

Кружились роем комары,
Ушёл за дали день.
Чернели в темени стволы,
Направлены в мишень.

Раздался дружных взрывов шквал,
Ночь разорвав кругом...
Пусть знает недруг: наповал
Мы боевыми бьём.

1966 рік.

СНІЖИНКИ

З розлук та із зустрічей
Сплівся вінок
Кохання співучого,
Світлих думок.
Ромашковим цвітом
Сніжинок ясних
Обсипавсь навколо,
Га даю на них.
- Прийдеш - не прийдеш,
- Шепочуть вуста,
- Любиш - не любиш...
Сніг перестав...

1970 рік.

ВСЕ З ВЕСНОЮ ОЖИВАЄ

Людям вже весна насниться.
Вись - в обіймах журавлиних.
У дівчат в мініспідницях,
Наче проліски, коліна.

Кожна брунька снить листочком.
Кожна пташка дім лаштує.
Лине сонечко струмочком,
Літо - літечко віщує.

Все з весною оживає.
Так було і є, і буде.
В полі дбають про врожай,
Місто чиститься від бруду.

Бджолами співають клени.
Вечір, тиша урочиста.
Надихає світ зелений
На думки приємні, чисті...

1996 рік.

МИ ВСІ - УКРАЇНЦІ

Погляньмо на карту,
Чи з космосу - сонцем:
У самому центрі
Європи - земля.

То рідний розкинувсь
Під небом високим
Наш край, що любов'ю
Серця окриля.

Цей край спопеляли,
Народ мордували...
Калина цвіла
Ягідьми гіркоти.

Та ми не здавались,
З колін піднімались
В борні, а чи в праці
Ішли до мети.

Чорняві чи смуглі,
А чи білолиці...
(Народностей стільки
Сплелось за віки...),

Та всі - українці,
Усі - українці
Обабіч ми батька,
Славути - ріки.

2000 рік.

ГРЕБІНКУ Б СЛІД ЧАСТІШЕ НАМ ЧИТАТИ

Гребінку б слід частіше нам читати,
Щоб він присутнім був у наших днях,
Щоб над своїм буденним вище стати,
Щоб зникла геть безглузда метушня.

Щоб жити нам було не тяжко-гірко,
- Сповідуймо ми істини творця:
Вивчаймо й усвідомлюймо Гребінку,
Щоб сонце згоди сяяло в серцях!

БІГЛІ НОЧІ...

І

Бігли ночі. Білі ночі...
Чорні - й не виднілись.
Милувались сяйвом очі
І Нева світилась.

І Тарас - рука на боці
Ту чарівність малював.
У якім було те році?
Слава богу, пригадав...

Рік туманний, рік вологий.
Нині, правда, морозець.
Та в хутрі холонуть ноги.
Ой, невже це все, кінець?

ІІ

Відліталось, відлюбилось,
Зблідли мрії голубі...
Серце, серце, скільки ж битись
Залишилося тобі?

Ти і тиснеш, і німієш,
Висихаєш, мов струмок,
Рівномірно мов не вмієш
Відбивати ритм думок.

Я тебе не полишаю -
Жити вік з тобою звик
І добра тобі бажаю...
(...І пігулку під язик).

Знаю: ти в мені не тільки
Долі біомеханізм,
Ти - гора із гострим піком,
На яку тягну я віз.

Віз незгод, тривог кипучих,
Трішки успіхів і свят.
Віз важкий, старий, скрипучий...
І нема шляху назад.

А вершина все стрімкіша.
Вітер холодом гуде.
Крок за кроком йду і тішусь:
Мов сам Бог мене веде.

Тільки знаю: там немає
Нічогісінько в імлі...
Серце, серце, я не каюсь,
Що тебе я не жалів.

Ти сполохано тріпочеш,
Наче птах, спинивши лет.
Знаю, знаю, серце, хочеш
Відпочити хоч ледь-ледь.

Та не можеш, бо легені
Чорна ніч все огорта...
Ой, Євгене, ой, Євгене,-
Життя ж пора золота!

ІІІ

Так Євген, напевне, думав
У    найважчий час життя.
Був, здавалось, зелен-дубом...
Силоньки куди ж летять?

Як підкошує хвороба,
Мов спіткнувся, біжучи.
Може це - на міцність проба?
А чи витримаю, чи...

В серці коле і задишка,
І нестерпний цей кашлюк...
Десь поділася усмішка,
Випада пір'їна з рук.

І не їстся, і не спиться.
Мов пригас душі вогонь.
І не радує синиця
Слави творчої його.

На папір рядки лягають,
Не збережені, мабуть:
"О, життя, яке ти гарне.
Та ..закінчується путь".

IV

Лише дві дати: був - не стало.
Між ними - протягів прошив.
Шкода, що він прожив так мало.
Але ж по-справжньому прожив!

Мабуть, любив він дуже літо.
Однак зима, як долі хрест:
Вона його явила світу
Й забрала, мов складати тест...

Душа без щирості не може.
Не може тіло без тепла.
Він жив у леті й обморозив
Обидва молоді крила.

А потім так нестримно падав
Повз Землю, в світ зірок-прикрас.
І мимо Раю, й мимо Аду...
Відтоді й сяє він для нас.

Мов відчуваючи дорогу,
Що обірветься, як струна,
Послав свою він "Оду к Богу",
Та, видно, не дійшла вона.

Безмежна світова арена.
Слід не один там загубивсь.
Як мало ти прожив, Євгене,
Та як багато ти зробив!

Чого життя тривале варте,
Якщо пусті у нім роки?!
Природним пам'ятником Яр той,
Злетів з якого ти в віки.

V

Так, і честь, і совість мав він,
Й гордість праведну селян
Час ніколи не зламає
Зелен-дуба творчий стан.

Підкоряв життя простори.
Думку мав без пустоти.
Був людиною простою -
Високої простоти.

VI

Не був лиш ангелом крилатим,
Але крилаті мрії мав
І не давав зобидить брата -
І серце, й кулаки стискав

А тих братів він мав багато
В селі, у місті - всіх - на "Ви".
І кожна зустріч з ними - свято,
Прощання кожне, мов - навік.

Й Шевченко був серед братів тих,
Євген Тарасу посприяв,
Щоб Кобзаревий голос в світі
Лунав, лунав, лунав, лунав...

Життя людське - з непередбачень,
Вершини часто - в глибині.
Хто як за що кому віддячить?
Немає відповіді, ні...

Бо різні ми - прості й великі,
Хоч і однакові в єстві.
Ми різновікі, різноликі -
Пилинки в вічнім Божестві

VII

...І сходитиме нове сонце,
Розвіюючи ночі страх.
Й ріка життя не пересохне,
Й брати примножаться в братах.

І підкорятимуть простори,
Й не пустять в душу пустоту.
І простотою непростою
На власну зійдуть висоту.

VIII

Білі ночі десь поділись.
Наступили чорні.
В землю ляже його тіло,
Душу Бог пригорне.

Прапраправнуки вже, діти,
Шанувальники його.
Покладуть любові квіти...
Яскравій, душі вогонь.

IX

Євгене, голос твій округу
Постійно кличе до життя.
Поете, брате мій по духу,
Є у минуле вороття!






ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ


Три підгодівлі – і морквина виросте, вел...

/_pu/65/68082107.jpg

Ніколи не підгодовуйте деревною золою ці...

/_pu/64/23971474.jpg

Руководство по покупкам нижнего белья в ...

/_pu/66/19223139.jpg

2 найврожайніші сорти огірків для будь-я...

/_pu/63/36196986.jpg

Натуральне підживлення для моркви, від я...

/_pu/65/85662958.jpg

Як приймати гарячу ванну, щоб не нашкоди...

/_pu/62/35483606.jpg

Каковы преимущества игры в онлайн-казино

/_pu/66/85080606.jpg

Правило трьох побачень для дівчат та чол...

/_pu/66/65650938.jpg

Зелений, жовтий або з коричневими цяткам...

/_pu/63/48098135.jpg

Якщо ви їсте яйця щодня, подивіться, що ...

/_pu/64/48253956.jpg

Алкоголізм - симптоми та лікування

/_pu/66/32314624.jpg

Необычные и самые красивые женские имена

/_pu/65/63702162.jpg