Пенсіонерка з села Ульянівка Гребінківського району: «Відвезіть мене до Януковича! Я все йому скажу!»

Серед її ровесників, які народилися перед війною й пережили не одну епоху змін, навряд чи знайдеш людину з «легкою долею»

Пенсіонерка з села Ульянівка Гребінківського району: «Відвезіть мене до Януковича! Я все йому скажу!»

Серед її ровесників, які народилися перед війною й пережили не одну епоху змін, навряд чи знайдеш людину з «легкою долею». Що не доля – то сюжет для проникливого фільму. Не стала винятком і Марія Сирота з села Ульянівка Гребінківського району.

Жінка розповідає, що в шість років захворіла грипом. Хвороба дала ускладнення на ноги. Батько повіз її в лікарню у Гребінку, де дівчинці наклали гіпс.

А тільки-но повернулися додому, батька забрали на фронт. «Як пішов – так і по сьогоднішній день, – не може стримати сліз Марія Іванівна. – А мій брат його й не пам’ятає, бо було йому лише півроку».

До тривог воєнних років додалася ще одна біда – дошкуляв біль у коліні. Часом такий гострий, що несила було ступати. Ходила, опираючись на ціпочок, мов старенька. А час був голодний, холодний.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Виконання Гребінківського районного бюджету за 2012 рік

– Одне плаття мала. Мати виперуть, простелять його на черені печі, щоб висохло, – згадує жінка. – Бо якщо до ранку не висохне, то й у школу ні в чому йти. А що ж тоді – соломою пропихтять у печі. Черінь тепленька, і ми всі там капелою спимо: мама, бабуся, брат і я. Пам’ятаю, як складала екзамен у сьомому класі. Витягла білет, прочитала. І не про відповідь на запитання думаю, а про те, якби наш сусід, дід Михайло, який працював сторожем на пекарні в Гребінці, та приніс увечері хлібину. Так їсти хотілося. А нога страшне боліла. Бувало, як розходиться на уроці, то я зуби зціплю та й сиджу.

СІМ МІСЯЦІВ У ГІПСІ

Незважаючи на недугу, дівчина закінчила сім класів на четвірки й п’ятірки, однак далі вчитися не змогла. «Куди б же я поступила, – каже, – як хмара з Москви йде, то я вже по долівці від болю повзаю». У 1953 році в районну лікарню прислали хірурга – Михайла Федотовича Мазурика (пізніше талановитого лікаря забрали в Полтаву, він став професором, викладав у стоматологічній академії). Молодий хірург оглянув 19-річну Марію і сказав прямо: «Треба робити операцію. Ти і вмерти не вмреш, але хвороба кісток тебе стягне докупи».

Дівчина йому повірила. Але рідня не погоджувалася, а сусіди лише підливали масла в вогонь: «Ото хоч якось ходить, а то й ту ногу ще чого доброго відріжуть».

Чотири години тривала операція. Коли дівчина прийшла до тями, лікар сказав їй, що нога згинатися не буде, однак не болітиме. Наклали гіпс на всю ногу, живіт, спину. І так на сім місяців.

– Мені знову довелося вчитися ходити, – згадує Марія Іванівна. – Одна нога не згинається досі, але хмари з Москви я більше не відчувала. Ходила так прудко, що майже не кульгала.

«ЯКЩО У ВЕРХАХ ЛАДУ НЕМАЄ, ТО ОТЕ БЕЗЛАДДЯ ПІШЛО ПО ВСІХ СЕЛАХ»

Здобути вищу освіту їй так і не судилося, та Марія Іванівна й без університетського диплома будь-кого заткне за пояс. За іронією долі, 38 років працювала в Ульянівському Будинку культури… технічкою. Ця робота була, швидше, допоміжною, бо жінка брала найактивнішу участь у художній самодіяльності, об’їздивши з концертами усю Полтавщину. Вийшла заміж за місцевого парубка, народила двох синів та дочку.

– Поки не було отих телевізорів, то всі сільські люди в клуб ходили. Якщо місць не вистачало, то й на вікнах сиділи, – продовжує жінка. – А яке кіно крутили – аж серце тріпотіло! Якщо на екрані цілувалися, то механік шапкою віконце прикривав. Усе культурно було. А зараз…

Марія Іванівна пригадує, як важко жилося без батька. Бідно прожила, та й зараз не шикує. Донька – без роботи, онука треба вчити. Звикла на себе сподіватися, не прохаючи ні в кого й копійки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Кроки влади, направлені на покращення життя гребінківців

– При Союзі жилося важче, – продовжує жінка. – Але на руб можна було купити хліба, оселедців та ще й коробку сірників. Зараз усе є, та не всім доступне. Радості в очах людей немає. Брехні багато. Нам, дітям війни, оголосили, що даватимуть доплати, а потім відмінили. Або ж розписують, що добавили пенсію. А насправді кому дали дві гривні, кому – три. Хоч би не ганьбилися та мовчали!

Не може змиритися Марія Сирота і з тотальним безробіттям. Каже, що раніше, коли говорили про це явище в Америці, навіть уявити собі не могла, як таке може бути. А тепер воно стало нормою. Роботи непочатий край, а в державі – безробіття! Молодь по генделиках то п’є, то колеться. А раніше і мак сіяли, й коноплі, і такої біди не знали.

– Це все чисто пішло від начальства, бо риба з голови гниє, – переконана Марія Іванівна. – У нас село яке було гарне, молоде, а тепер стільки хат пустує! Початкову школу розтягли до цеглини, клуби та ферми в селах порозбирали. Якісь альянси понаїжджали, лапи понакладали – і все. Якщо у верхах ладу немає, то оте безладдя пішло по всіх селах. Ніхто нікого не боїться. Шкода, що наші батьки стільки голів на війні за краще життя поклали. Відвезіть мене отуди до Януковича в кабінет. Я не мовчатиму. Я йому все скажу. Тільки звідти вже, мабуть, не вийду…