 |
Манливі горизонти |
Десь знову завіялася моя Анька. От уже дитина! Не можна нічого ні доручити, ні попросити. Звечора налаштували торби на базар, кажу їй, нікуди не дівайся, поїдемо в Київ торгувати.
Я прокинулася ще вдосвіда, подоїла корів, налаштувала ще й молочне на ринок. Шукаю її по двору, а її вже й слід прохолов. Не любить електричок! Ая люблю?!
Я ж для них стараюся! А вони наче з космосу. Ото лише наймолодший син Іванко. Той тямущий у господарстві, але ще дуже малий, Анька у нас найстарша. Рідко я її Анею називаю, все більше серджуся на дочку. Але за що? Може то я винна, що вона така нещаслива і недоладня виросла...
Зразу росла хорошою дитиною, слухняною. Навчалася добре. Ми її особливо не навантажували господарством. Нехай, мов, учиться, нащо їй ті корови та городи. Але вона все більше ставала сама собі, як то кажуть, на умі. Втече за село, сяде на горі, або книжку читає, або фантазує щось собі.
Я вже не раз гонила її звідти додому. Кума мені каже, що даремно я її не завантажую роботою. Нехай би краще їсти варила чи прала, як он інші дівчата. Та й то таке, думаю, згодиться їй те у житті.
Але все змінилося після страшної аварії. Аня як раз тоді школу закінчила. Поїхала до Полтави поступати в педінститут. Поїхала сама. Нам ніколи. На кого покинеш корів, господарство, та й молодші ж ще є. Вона сама оселилася в гуртожитку, ходила на екзамени (давно це було, ще екзамени вступні були). І одного дня, на пішохідному переході її збиває машина. Травми, ніби й незначні отримала, але був струс мозку.
Це, я думаю, і стало причиною того, що в неї з'явилася епілепсія.
Вона кілька місяців лежала по лікарнях. Про навчання довелося забути на цілий рік. Водія так і не осудили. Відкупився. Жодного разу не з’явився в лікарні. Бог йому суддя, що я можу ще сказати. Але ми її самі підлікували. Через рік вона вступила на навчання. Вивчилася на вихователя. Але в садочку їй працювати, не можна через ту епілепсію. Хтозна, де й можна.
Ніде не беруть, як тільки дізнаються про діагноз. Зразу ж вона в місті залишилася. Що ж вона в селі робитиме? В селі вся важка робота, а вона не годна так працювати як ми. Тож винайняли квартиру, прилаштували у газетному кіоску торгувати пресою. Насилу вмовили господаря взяти нелегально.
Анька у нас симпатична, можна сказати, гарна. Очі великі, але увесь час ніби сумні. Сама теж висока, струнка. Та ще й коса довга, товста, і руда, як апельсин. Коси вона ніколи не стригла. Хтось їй сказав, що на кінці коси щаслива жіноча доля. То вона її й берегла.
Були у неї й залицяльники. В інституті був один хлопець, але він хутко зник, як одного разу з нею напад стався просто на вулиці. Що поробиш, таке випробування не кожному по плечу. Без пояснень, перестав ходити, дзвонити та й годі.
Вона пожурилася, але що поробиш, треба жити далі.
Згодом ще один мужчина став клинки підбивати. Ходив до кіоску, пиріжки печені, квіти. Вона розповіла про свою хворобу. В й не засмутився. Запросив на побачення ,познайомив з мамою. Ми теж познайомилися і з ним, і з мамою його. Коли вона його лише привезла до нас у село, без попередження, ми аж поторопіли з батьком.
Та він нічого, не розгубився, підійшов до мене, обійняв, поцілував, батькові відразу руку потиснув. Каже: я буду вашим зятем. І зразу якось тепло на душі стало. Непоганий наче б то чоловік. Старуватий, як для молодої дівчини. Але ми з батьком подумали, порадилися та й не стали перечити.
Погодилися, щоб Аня у них жила. Без розпису, без вінчання. А просто посиділи увечері ми та вони, обмінялися хлібом, як у нас кажуть, та й усе. Жили якось. Коли краще, коли гірше. Завагітніти вона не могла. А може й не хотіла, ми не дуже допитувалися, і не наполягали. Знали, що в неї слабке здоров'я.
Згодом захворіла його мати. Мікроінсульт її розбив. Аня доглядала. як уміла. Старалася догодити. Але, мабуть, не догодила. Через деякий час привіз він додому нашу Аньку.
Вивантажив із машини валізи. Знову поцілував мене, обійняв, і каже: "Нехай вона у вас живе, не миримося ми..." А що я могла сказати, мене сльози вдушили. Обняла я свою Аньку та й повела в хату. Поплакали ми, заспокоїлися, і вирішили, що вже досить їй скитатися - буде жити вдома. Так і живемо.
Але все її щось мучило, гнітило. Знову стала втікати за село. Не хоче вдома нічого робити. А чим я можу допомогти? Вмовляю її, що треба жити далі. Може хтось трапиться, не будеш до старості сама. Але вона мов не чує.
Одного разу повертаюся я з базару, а вона вже без коси. Каже мені: "Нема долі нема й коси!" В мене й серце розірвалося, вона сльозами вмивається, голосить, і знову я безсила. Думаю, добре що лише косу відрізала, вона відросте...
Знову вмовляю її, що все буде добре, все колись налагодиться. А це стали вони товаришувати з нашим сусідом, дачником. Вони чимось схожі з моєю Анькою. Він теж рудий і сумний. Вірші їй пише. Я й зраділа, нехай ходить, але заміж чомусь не кличе.
Може, боязкий він. Хтозна. Але бачу, вона заспокоїлася трохи. А мені чого ще треба. Ось би лише по господарству допомагав хто.
Але видно це вже моя така доля - корів доїти, город обробляти та хвилюватися. Знову я нагрібаю повні торби всякої всячини і тягну на Дарницю, базарувати.
Скільки себе пам’ятаю, я з короткою стрижкою, видно ще в юності щастя я своє відрізала, разом з косою...
Марія
Схожі матеріали:
Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
Точка зору редакції Grebenka.com може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія
|
|
НАЙБІЛЬШ ЧИТАЄМІ БЛОГИ
|
|
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОРИСНОГО
|
|
|
|
| ||||
|
|
|
| ||||
|
|
|
|
|
|