 |
Вікторія (Частина 2) |
Кинувши футбольні м’ячі в кутку спортзалу, Віка схопила рюкзак і швидко пішла до виходу.
- До побачення, Павловичу, - вигукнула вона, проходячи повз кабінет тренера.
- Бувай, Віка, - сказав він, відірвавши погляд від паперів. – В суботу прийди на дві години раніше. Буде важлива гра.
- Добре.
Сонце нагрівало асфальт. Віка йшла не поспішаючи. Ноги просто гуділи після тренувань. По тілу розтікалася приємна втома. Але вона не поспішала ще й тому, що їй не дуже хотілося йти додому. Такий настрій в неї був щодня вже протягом двох років.
Її розмірковування урвав шум попереду. На порожній вулиці, двоє хлопців чіплялися до інваліда з двома палицями. Його ступні погано рухались і він човгав по асфальту, пробиваючи собі дорогу. Та хлопчаки його блокували. Вулицею розносився підлітковий сміх.
- Відчепіться від мене, - повторював хлопець з інвалідністю.
- А що в тебе в торбі? – сказав рудий хлопчина, хапаючи сумку.
- Книжки. Не чіпай.
- Та я просто гляну.
Рудий спробував зняти сумку, та її власник міцно вхопився за неї. Якусь мить вони стояли завмерши. Потім рудий відпустив сумку. Хлопець з палицями впав. Книги випали на землю. Підлітки весело загиготіли.
- Дуже сміливо – двоє на одного, - сказала Віка підходячи.
- Іди собі. Я дівчат не б’ю.
- А ти спробуй.
Хлопця здивовано перезирнулися. Вони явно не очікували такого розвитку подій.
Рудий схопив її за олімпійку, Віка вдарила його ногою нижче коліна. Рудий закричав і падаючи, потягнув дівчину за собою. Віка встояла але олімпійка жалібно затріщала. Товариш постраждалого кинувся на неї. Хлопець з інвалідністю підкосив його палицею. Він гепнувся прямо біля ніг Вікторії. Тим часом Рудий кинувся в атаку.
Бійка могла б розростися до серйозних масштабів, якби не втрутилися перехожі. Рудий з товаришем швидко зникли.
- Ти в порядку? – запитала Віка, збираючи книжки.
- Так. Але не треба було втручатися. Я б впорався.
- Як саме?
- Ось так, - хлопець показав свої палиці.
- Чого ж ти чекав?
- Слушного моменту.
- Це тоді, коли б вони все забрали?
- А ти діяла спонтанно і в результаті маєш зіпсовану кофту.
Віка підняла читацький квиток:
- Немає за що, Олег Петренко. Я просто тебе захищала.
Олег начепив сумку і подивився на дівчину. Під час сутички, довге чорне волосся розлетілося по плечам і трохи затуляло обличчя. Від його погляду, дівчина знітилася.
- Дякую за допомогу, е…
- Віка.
- Так. Дякую за допомогу, Вікторія.
- Звертайся. Бувай, Олег.
- До зустрічі.
Віка пішла вперед. Нишком, вона озиралася. Олег стояв на тому ж місці. Згодом вона почула човгання по асфальту.
*
На кухні торохкотів посуд і шуміла вода. Віка тихо зачинила двері, швидко роззулася і спробувала не помітно потрапити у свою кімнату.
- Я думала це батько, - сказала Олена, визирнувши з кухні. – Що трапилось? Чому олімпійка порвана?
- Зачепилася.
- Не дури мене. Ти знову з кимось билася?
- Ні з ким я не билася, - Віка намагалась потрапити в кімнату.
- Стій. Ти знаєш скільки коштує ця форма?
- Знаю. Ти мені про це постійно нагадуєш.
- Твоя сестра могла поїхати на відпочинок в Іспанію, - Олена проігнорувала сарказм Вікторії. – Але батько наполіг оплатити тобі футбольну секцію і купити екіпіровку.
- Вона їздила в Болгарію минулого літа.
Олена хотіла відповісти але в квартиру увійшов не високий, повнуватий чоловік з чорною сумкою через плече. Він зустрівся з вимогливими поглядами двох пар жіночих очей.
- Що трапилось? – запитав чоловік.
- Ігоре, полюбуйся на свою доньку. Вона знову билася.
Батько нарешті побачив зіпсовану олімпійку.
- Віка, поясни, - сказав він.
- Я вступилася за інваліда, - опустивши погляд, сказала вона.
- Господи, яка фантазія, - сказала Олена.
- Це правда! – вигукнула Віка.
Олена скептично похитала головою. Батько підійшов ближче і поглянув доньці в очі. Запитавши чи все гаразд, він відправив її перевдягатися.
Кімнату Віка ділила зі своєю зведеною сестрою Мариною. Вона була меншою від Віки на три роки і її ліжко стояло біля єдиного вікна. Віка ж спала у кутку, куди попадало найменше світла. Частина кімнати, яка належала Марині нагадувала спальню ляльки Барбі: рожева постіль, рожеві іграшки та зошити. Свій куточок Віка обклеїла постерами з Чудо-жінкою. На письмовому столі стояли фігурки героїні та стосик коміксів про неї.
Вона впала на ліжко і втупилася в стелю. Крізь стіну, Віка чула, як батько і мачуха не голосно сперечалися.
Згодом, батько постукав і зазирнув у кімнату:
- Можна?
Віка не відповіла. Батько сів на край ліжка:
- Розповідай.
Якийсь час Віка мовчала та потім сіла й розповіла всю історію. Батько обійняв її і поцілував у маківку:
- Ти, молодець. Більшість просто пройшла б повз.
- Яке покарання вона вимагала? Розстріл чи спалення?
- Ти ж знаєш, Олена не кровожерлива.
- За гроші вона горобця в полі заганяє. Так, що цього разу? Місяць прибирати квартиру?
- Сходити за покупками.
- Що? – Віка здивовано глянула на батька. – І все?
- Все. Ось список покупок і гроші.
Віка поцілувала батька і міцно обійняла.
- Я побігла.
- Стій, - батько дав її п’ятдесят гривень. – Купи собі що-небудь.
- Дякую, татусю, - Віка знову обійняла його й вибігла з кімнати.
*
У маленькому скверику біля супермаркету відпочивали люди. Вони пили напої та їли морозиво. Віка сіла на вільну лавку і поставила поруч пакет з продуктами. Розкривши велетенське морозиво в шоколаді, вона відкусила маленький шматочок. Кілька хвилин вона смакувала, не звертаючи особливої уваги на оточуючих.
Її погляд зупинився на хлопцеві, який стояв під деревом. Він був приблизно її віку. Гострий вихор непокірно стирчав над чолом. На спині хлопець мав старомодний наплічник. Віка відмітила також дивний одяг і взуття. Хлопець нагадував актора, який грає персонажа з дев’ятнадцятого століття.
Найбільше Віку здивував його погляд. Він жадібно дивився на їжу, яку споживали люди. Кілька хвилин, Віка спостерігала за хлопцем, шукаючи якусь загрозу. Але він вів себе спокійно. Взявши пакет, вона підійшла ближче.
- Привіт, - сказала вона.
Хлопець недовірливо подивився на неї.
- Привіт.
- Я, Віка.
- Арсен.
- Ти хочеш їсти?
Арсен мовчки кивнув.
- Чекай тут. Я зараз. Тільки нікуди не йди! - вигукнула вона, озирнувшись.
Через десять хвилин, вона знайшла його під тим же ж самим деревом. В руках вона тримала ще один, менший пакет. Віка повела його до порожньої лавки. З пакета вона витягла три булочки з сосисками, пляшку кефіру і пачку печива.
- Пригощайся.
Арсен накинувся на їжу так, ніби не їв три дні.
- Дивна у вас їжа, - сказав він, запиваючи печиво кефіром, - але смачна.
- У вас немає супермаркетів?
- Що це таке?
- Великий магазин, - засміялася Віка. – Там де продаються продукти.
- Вдома я купую харчі на ринку.
- Як ти опинився у нашому місті?
- Шукаю одного чоловіка. Його звати Ставрос. Ти знаєш його?
- Ніколи не чули про такого.
- Здається тут ніхто про нього не чув, - зітхнув Арсен.
- Для чого він тобі?
- Тільки він може допомогти моїй країні.
- Ти не з України? А звідки ж?
- З Маунтанії.
- Хіба є така країна? Де вона знаходиться?
- На іншому боці всесвіту.
- Що? – Віка розкрила рота від здивування. – Як же ти сюди потрапив?
- Крізь портал. А як іще подорожувати паралельними світами?
- Не вигадуй. Це не можливо.
- Невже ваші чарівники не мандрують світами?
- Тут не має чарівників і магії. Ми не віримо в паралельні світи. Бо їх не існує.
- Але їх багато!
Задзвонив телефон. Віка відповіла:
- Так, тату. Я вже йду, - вона встала. – Мені вже час. Сподіваюсь ти знайдеш того Ставроса. Але нікому не розповідай те, що сказав мені. Бо в тебе будуть проблеми.
Схопивши повний пакет, Віка швидко побігла тротуаром.
*
Сім’я вечеряла на кухні. За вікном вечоріло. З вулиці долітали уривки розмов та гудіння автомобілів. Батьки перемовлялися між собою про господарські справи. Марина, лукаво поглядала на Вікторію. Марина мала в’юнке каштанове волосся і великі карі очі.
- Мамо, а які бувають цигани? – запитала Марина.
- Цигани? – запитала Олена. – Чому це ти раптом, питаєш за них?
- Треба. То які вони?
- Смагляві.
- Я бачила, як Віка сьогодні розмовляла з циганом. Але він не смаглявий.
Дорослі запитально подивилися на Віку.
- Це правда? – сказав батько.
- Він не циган, - сказала Віка.
- Він мав дивний одяг, - сказала Марина.
- Значить безпритульний, - сказала мама. – Дівчата, я ж вам казала не розмовляйте з ними. Вони злодії.
- Арсен не злодій, - сказала Віка. – Він просто хотів їсти.
- Ігоре, ти бачиш? Твоя дочка годує злодюжок. Скоро вона їх сюди приведе.
- Арсен ніякий не злодюжка, - вигукнула Віка.
- Хто ж він? Де живе? Хто його батьки? – сказала мачуха.
- Я не знаю, але він не злодій.
- Віка, заспокойся, - сказав батько. - Послухай Олену. Вона бажає тобі добра. Не наближайся до цього Арсена і до таких як він. Гаразд?
- Добре, - сказала вона, гнівно дивлячись на Марину.
- Дівчата, ви миєте посуд і прибираєте на кухні, - сказала Олена, встаючи з за столу.
- Я попереджала, не смій за мною шпигувати, - сказала Віка, миючи тарілку.
- Я побачила вас випадково, - Марина підмітала підлогу. – Наступного разу вибирайте безпечніше місце для побачення.
- Це було не побачення. Я зустріла його тільки сьогодні.
- О, кохання з першого погляду.
- Що? – Віка хлюпнула на неї водою з піною.
Марина пискнула і вдарила її віником. Віка махнула ногою, але сестра спритно відскочила. Віка бігала за Мариною, яка нестримно гиготіла.
- Що тут у вас? – на порозі з’явилася Олена.
Дівчата завмерли і притихли.
- Нічого, - сказала Віка.
- Прибираємо, - підтвердила Марина.
- Закінчуйте. Щоб через годину були в ліжках.
Дівчата повернулися до справи. Марина ще кілька разів сказала щось про таємні побачення. Але цього разу, Віка обмежилась лише погрозами відірвати комусь вуха.
*
Арсен не помітив, як почало вечоріти. Де він? По обидва боки вулиці стояли одноповерхові будинки. Десь гавкав собака, розмовляли люди і пахло скошеною травою. Де шукати Ставроса? Живий він чи мертвий? Але пройшло всього лише шість століть. Чаклуни живуть довше.
- Старий знайомий, - пролунав голос за спиною.
Арсен озирнувся. Та сама жінка з пристроєм на двох колесах.
- Щастить нам з тобою зустрічатися сьогодні.
- Е-е… Так.
- Як тебе звати?
- Арсен.
- Мене Марія Іванівна. Ти живеш десь неподалік?
- Ні.
- Чому ти тут? Де твої батьки?
- Вони загинули на війні.
- На війні? То ти зі сходу, - у Марії Іванівни ледь помітно затремтів голос. – Ти маєш де переночувати?
- Ні.
- Ходімо зі мною.
Арсен слухняно пішов за нею. Марія Іванівна привела його до будинку з білої цегли. В глибині двору стояла менша будівля з воротами. Жінка відчинила металеву хвіртку і вони зайшли у двір. З будки вискочив волохатий пес. Його гавкіт стрімко розносився у вечірній прохолоді.
- Рекс, тихо. Свої, - наказала Марія Іванівна. – Арсене, почекай. Я поставлю велосипед в гараж.
Рекс замовк, але пильно стежив за Арсеном. Марія Іванівна завела велосипед у будівлю з воротами. Вони зайшли в будинок. У просторій вітальні панував порядок і затишок.
На столі біля вікна стояв портрет хлопця, трохи старшого за Арсена. Хлопець стояв на фоні жовто-блакитного прапора. Темно-зелений одяг і кашкет нагадував військову форму. У правому, нижньому кутку портрета художник чомусь намалював чорну стрічку.
- Це мій Антон, - сказала Марія Іванівна, ніжно торкаючись фотографії.
- Він військовий?
- Молодший лейтенант. У 2014 був прискорений випуск в академії. В червні їх відправили на фронт. Антон загинув на новий рік під Дебальцево, - Марія Іванівна поцілувала фотографію й поставила на місце. Потім повернулась до Арсена. – Мий руки. Будемо вечеряти.
*
На ясному небі пливла єдина хмаринка. Легкий вітерець колихав не високі вишні та яблуні. Тонкі гілки билися об цегляну стіну дачного будиночку, з трьома супутниковими антенами на даху. Тільки цей звук порушував дзвінку полудневу тишу. Чоловік в товстих окулярах підв’язував кущ червоних троянд. Він був одягнений лише у сині шорти і капці. На правій руці він носив масивний чорний годинник. Та замість циферблату на ньому були лампочки.
Закінчивши роботу, він оглянув впорядковану присадибну ділянку. Він задоволено посміхнувся і пішов до сараю. Як тільки він взявся за ручку дверей, на дивному годиннику спалахнуло коло синіх вогників. Чоловік здивовано дивився на пристрій.
- Не може бути, - сказав він і натиснув кнопку на пластмасовому корпусі.
Пристрій відразу ж замовк. Чоловік швидко дістав з кишені телефон.
- Так, - відповів чоловічий голос після третього гудка.
- Хтось пройшов крізь портал з Маунтанії.
Повисла мовчанка. Абоненту знадобився час, щоб усвідомити почуте.
- Через шістсот років, - нарешті промовив співрозмовник.
- Шістсот п’ятнадцять.
- Де саме відбувся перехід?
- Скоро з’ясую.
- Повідом координати. Я підготую команду. Зустрінешся з ними на місці.
Дачник кинув садові ножиці і пішов у будиночок. Минувши вітальню, він опинився в кімнаті, заставленій металевими стелажами з системними блоками. На столах стояли кілька увімкнених моніторів. На кожному висіло повідомлення: «Тривога».
Чоловік торкався екрану, запускаючи програму сканування. З’явилася карта України. Щосекунди масштаб збільшувався. Програма видала довідку: місто Каштанове, Полтавської області. Дачник запустив ще одну програму. Через хвилину, на екрані виникло зображення пшеничного поля і посадки. Було добре видно прим’яту траву. Неподалік від того місця жінка вела велосипед.
- А це хто?
Дачник зробив стоп-кадр і увімкнув програму розпізнавання облич.
- Марія Іванівна Димова, - Дачник зняв окуляри і потер очі. – Уже дещо.
Через півгодини, старенька БМВ вискочила з двору і помчала вузькою дорогою. Навкруги виблискували смарагдові карпатські схили.
Схожі матеріали:
Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
Точка зору редакції Grebenka.com може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія
|
|
НАЙБІЛЬШ ЧИТАЄМІ БЛОГИ
|
|
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОРИСНОГО
|
|
|
|
| ||||
|
|
|
| ||||
|
|
|
|
|
|