Блоги Grebenka.com » ✔️ Історії маленького міста » Нариси про моральну сторону будь-якої ситуації очима звичайного гребінківця
Моя перша вчителька, перша чужа людина для мене, малого семирічного цвіркуна, залишила печать в моїй душі. Навіщо це їй було треба?
..В першому класі нас було багато. Ми були малі і жваві, тирлувалися на перервах і уроках, ніяк не могли "вирости" з "зеленого дитинства" і "стати школярами". Ми роздягалися прямо в класі, позаду парт стояла велика шкільна вішалка, розміром з півсвіту, там "паркувалися" пальтечка і куртки всіх мастей і кольорів. Просто так було. Наче нічого особливого.
Після фізкультури ми вже обліпили ту вішалку (бо перева обіцяла бути смачною, зважаючи на аромат запашних булочок з боку шкільної їдальні) і кожен штурмував "свій банк" - кишеню, щоб дістати копійки, які давали нам батьки на обід.
Кишені моєї куртки були порожніми. Білобриса Райка, вредна і бідова, теж сказала, що дрібних грошей не може знайти.. І так майже всі.. Ми стояли ошелешені і налякані, коли прийшла наша вчителька.
Вислухала. Потім повела всіх до їдальні і заплатила за наші обіди. А на уроці читання почала з нами розмовляти про те, що сталося.
Вона сказала: "Я прошу всіх вас подумати добре, і нехай той, хто це зробив, просто про це скаже. Бо мені зовсім неприємно буде принижувати вашу людську гідність і робити зараз ревізію всіх портфелів". Галасливе море затихло. Ми відчули себе дорослими, з людською гідністю. А ще почали озиратися один на одного, бо не могли повірити, що на таке здатен хтось із нас. Стало важко. А вона говорила-говорила.
Про те, що красти у своїх товаришів не можна.
Що ми - на все життя залишимося один для одного рідними людьми..Раптом хтось заплакав. То був рудий Альошка Бєлов з мільйоном веснянок на кирпатому носі. Червоний, як рак, він схопив портфель і, навіть не забравши своє пальто, прожогом вилетів із класу.
...Наступного ранку вчителька на уроці нам сказала: "Дорогі діти, Альоша в школу не прийшов.
Він дуже переживає, що вчинив негарно, кошти принесла його мама і попросила у всіх вас вибачення за прикрий вчинок сина. Та я хочу вас попросити: давайте сьогодні підемо всім класом до нашого Льоші, провідаємо його, і зробимо вигляд, що нічого не сталося. Він помилився. Так. Але він визнав, що вчинив негарно, і більше так не буде. Давайте ніколи не згадувати про цю ситуацію. Просто пообіцяємо зараз один одному це. Добре?"
...Ми провчилися з Льохою вісім класів. Ніхто ніколи й словом не обмовився про цей випадок. Він пішов в медичне училище і наші шляхи розійшлися. На зустріч однокласників Альошка приїхав, хоча ми його не знайшли, щоб запросити, розказав, що живе в Німеччині, має громадянство, працює в провідній німецькій клініці кардіохірургом. Попросив тиші і сказав: "Я вдячний кожному із вас, хлопці і дівчата, за те, що ви мене не таврували за ту крадіжку, що повірили в мене, і вибачили.
Спасибі вам. Вибачте, що вкрав тоді гроші,- ми всі загуділи,мовляв,"хто старе згадає..", а він продовжив, - і все життя, яке прожив і проживу, вдячний Вам, - повернувся до нашої першої вчительки (такої ж гарної, охайної, з морем доброти в лагідних очах), - за печать у серці, яку ви поставили впевнено і назавжи, за печать людяності і розуміння, поваги і пробачення".
Сьогодні наша вчителька точно згадає про цей вмпадок. Як і кожен з нас. Я зрозумів, для чого їй було потрібно поставити ту печать у наші серця. Щоб жити. Бо вона не може інакше. А ще для того, щоб ми і через 15 років після закінчення школи, незалежно від того, куди кого закинуло життя, залишалися рідними людьми.
Схожі матеріали:
Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
..В першому класі нас було багато. Ми були малі і жваві, тирлувалися на перервах і уроках, ніяк не могли "вирости" з "зеленого дитинства" і "стати школярами". Ми роздягалися прямо в класі, позаду парт стояла велика шкільна вішалка, розміром з півсвіту, там "паркувалися" пальтечка і куртки всіх мастей і кольорів. Просто так було. Наче нічого особливого.
Після фізкультури ми вже обліпили ту вішалку (бо перева обіцяла бути смачною, зважаючи на аромат запашних булочок з боку шкільної їдальні) і кожен штурмував "свій банк" - кишеню, щоб дістати копійки, які давали нам батьки на обід.
Кишені моєї куртки були порожніми. Білобриса Райка, вредна і бідова, теж сказала, що дрібних грошей не може знайти.. І так майже всі.. Ми стояли ошелешені і налякані, коли прийшла наша вчителька.
Вислухала. Потім повела всіх до їдальні і заплатила за наші обіди. А на уроці читання почала з нами розмовляти про те, що сталося.
Вона сказала: "Я прошу всіх вас подумати добре, і нехай той, хто це зробив, просто про це скаже. Бо мені зовсім неприємно буде принижувати вашу людську гідність і робити зараз ревізію всіх портфелів". Галасливе море затихло. Ми відчули себе дорослими, з людською гідністю. А ще почали озиратися один на одного, бо не могли повірити, що на таке здатен хтось із нас. Стало важко. А вона говорила-говорила.
Про те, що красти у своїх товаришів не можна.
Що ми - на все життя залишимося один для одного рідними людьми..Раптом хтось заплакав. То був рудий Альошка Бєлов з мільйоном веснянок на кирпатому носі. Червоний, як рак, він схопив портфель і, навіть не забравши своє пальто, прожогом вилетів із класу.
...Наступного ранку вчителька на уроці нам сказала: "Дорогі діти, Альоша в школу не прийшов.
Він дуже переживає, що вчинив негарно, кошти принесла його мама і попросила у всіх вас вибачення за прикрий вчинок сина. Та я хочу вас попросити: давайте сьогодні підемо всім класом до нашого Льоші, провідаємо його, і зробимо вигляд, що нічого не сталося. Він помилився. Так. Але він визнав, що вчинив негарно, і більше так не буде. Давайте ніколи не згадувати про цю ситуацію. Просто пообіцяємо зараз один одному це. Добре?"
...Ми провчилися з Льохою вісім класів. Ніхто ніколи й словом не обмовився про цей випадок. Він пішов в медичне училище і наші шляхи розійшлися. На зустріч однокласників Альошка приїхав, хоча ми його не знайшли, щоб запросити, розказав, що живе в Німеччині, має громадянство, працює в провідній німецькій клініці кардіохірургом. Попросив тиші і сказав: "Я вдячний кожному із вас, хлопці і дівчата, за те, що ви мене не таврували за ту крадіжку, що повірили в мене, і вибачили.
Спасибі вам. Вибачте, що вкрав тоді гроші,- ми всі загуділи,мовляв,"хто старе згадає..", а він продовжив, - і все життя, яке прожив і проживу, вдячний Вам, - повернувся до нашої першої вчительки (такої ж гарної, охайної, з морем доброти в лагідних очах), - за печать у серці, яку ви поставили впевнено і назавжи, за печать людяності і розуміння, поваги і пробачення".
Сьогодні наша вчителька точно згадає про цей вмпадок. Як і кожен з нас. Я зрозумів, для чого їй було потрібно поставити ту печать у наші серця. Щоб жити. Бо вона не може інакше. А ще для того, щоб ми і через 15 років після закінчення школи, незалежно від того, куди кого закинуло життя, залишалися рідними людьми.
Схожі матеріали:
Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
Точка зору редакції Grebenka.com може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія
|
|
НАЙБІЛЬШ ЧИТАЄМІ БЛОГИ
|
|
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОРИСНОГО
|
|
|
|
| ||||
|
|
|
| ||||
|
|
|
|
|
|