В той час у столиці модними були різного роду літературні вечори. Крім знаменитих плетньовських серед, популярністю серед освіченого товариства користувалися і вівторки у Панавва. У нього збирались не лише літератори, а й музиканти, актори.

Часто на ці вівторки приїздили Глінка, автор модних романсів Варламов, заменитий бас Петров, талановиті актори Брянський, Сосницький, цариця сцени Самойлова і не менш чарівна Максимова. Бував Гребінка і на «горищі» князя Одоєвського. Так називали верхню кімнату Володимира Федоровича, в якій щосуботи збиралися його знайомі. Вечори Одоєвського можна було б назвати «літературними ночами», бо товариство з'їжджалося до нього здебільшого після театральної вистави.

Та найбільше любив Євген приймати гостей у себе. І хоч коло його друзів за останній час розширилось (у Дворянському полку він заприятелював з Федором Олексійовичем Коні, в кадетському корпусі — з Корнєвим і Комаровим, серед літераторів — з Панаєвим), як і раніше, на тих вечорах звучала українська мова, співалися українські пісні.

Зимові дні короткі. Не встигало розвиднітись, а вже сірий морок насувається на місто, заповзав крізь вікна у квартири. В маленькій вітальні на набережній Ждановки горить лампа. Там тепло й затишно. Сьогодні Євген чекав до себе друзів.

Першими прийшли Шевченко і Сошенко. За ними до вітальні вкотився, наче м'ячик, маленький Бенедиктов.

— Добридень, панове,— привітався з усіма нашвидку і зразу ж напосівся на господаря.— Отримав од. Єршова листа, гнівається, що ти не відповідаєш йому. Питав, чи подав вірші до редакції.
-— Заморочився я з роботою, забігався...— виправдовується Гребінка.— Завтра ж одпишу йому.

Слідом за Бенедиктовим завітали до земляка брати Прокоповичі. Згодом прийшли Мокрицький і Брюллов. Побачивши Сошенка й Шевченка, професор вигукнув:

— О, та тут пів-Академії і майже весь Ніжинський ліцей.
— Ні, половина в Римі,— пожартував Микола Прокопович.— Гоголь аж до Італії дістався.

Брюллов зітхнув:

— Казкова країна... Мені часом здається, що в нашій сірій, холодній Росії я нічого путнього не створю. Тут не иожпа писати,— сказав він з сумом.
— Карле Павловичу, а ваші портрети? — намагався розвіяти невеселий настрій професора Євген.— Це ж перлини живопису! їм ціни нема...
— Це вірно. У Зимовому палаці ніяк не наважаться заплатити гроші за портрет Жуковського. Вже скоро рік.

як говорять про лотерею.— В голосі Брюллова бринів не сум, а злість.— Зараз уже два портрети Василя Андрійовича стоять у майстерні. Може, скоро й третій на світ з'явиться.— Брюллов багатозначно подивився на Мокрицького.

— Обов'язково з'явиться, Карле Павловичу!
— А другий звідки взявся? — поцікавився Бенедиктов.
— Биков зняв копію для Вівльгорського. Вже можна дві лотереї провести,— сказав Брюллов, роздивляючись І Гребінчин альбом, в якому друзі залишали свої автографи.
— Напишіть і ви що-небудь на згадку,— попросив господар художника.

— Альбом може зробити людей ворогами,— зауважив Бенедиктов. — Мені розповідали, що Бахтурін... Всі знаєте Бахтуріна? Це той, що я з ним хотів альманах видавати. Вже й заголовок придумали — «Ми вам...»-.
— То що ж тобі розповідали? — запитав Гребінка, бо Бенедиктов уже забув, з чого почав».
— Що розповідали? Ага... Розповідали, що він такого вірша врізав в альбом свого друга гвардійського офіцера Макарова, що той мало не вбив його. Не можна було нікому показувати того альбома.
— Може, він таке саме і Михайлові понаписує? — усміхнувся Брюллов.
— Якому? — спитав любитель сенсацій Панаєв.
— Глінці.
— Хіба і він мав пам'ятний альбом?
— За альбом не знаю,— відповів Бенедиктов.— Але мені відомо, що Бахтурін взявся писати для Михайла Івановича лібретто опери «Руслан і Людмила».

Товариство ще поповнилось. Прийшли Краєвський з Владиславлєвим, кілька викладачів кадетського корпусу, Якубович. Пізніше за всіх прийшов Коні.

Брюллов саме розповідав про свою останню зустріч з Пушкіним.

— Це було за чотири дні де смерті Олександра Сергійовича. В майстерні у мене тоді зібралося багато людей. Завітали і Жуковський з Пушкіним. Вони хотіли подивитися на мої нові малюнки. Я показав їм альбом акварелей. Олександру Сергійовичу найбільше сподобався малюнок «З'їзд на бал до австрійського посланника в Смірні». Він сміявся до сліз і ніяк не хотів випускати з рук того малюнка. Дуже просив, щоб я подарував йому. А я той малюнок уже пообіцяв княгині Салтиковій. «Я вам намалюю такий самий»,— кажу йому. А він став переді мною навколішки і благав: «Віддай, голубчику! Бо другого ти не намалюєш...» Я не віддав, і тепер ціле життя совість гризтиме,— оповідач замовк.

Мовчали всі. Потім Панаєв прочитав пушкінський «Пам'ятник». Після цього Бенедиктов, що вважався в той час модним поетом, запропонував послухати свій новий вірш.

"Дехто з присутніх поблажливо всміхався. Шевченко скривився від такої поезії. Гребінка помітив це і, коли Бенедиктов закінчив, попросив:

— Ану, Тарасе, прочитай що-небудь своє. Хай послухає миле товариство ще й українську лірику.

Шевченко спалахнув од несподіванки, але підвівся, трохи закинув голову назад, ніби дивився вдалину, і почав тихим голосом:

Це був уривок з поеми «Катерина».

Гості мовчать, уважно слухають. Це щось зовсім нове в поезії. Яка сувора правда, яка глибина почуттів, українська мелодика і справжній шекспірівський трагізм. Всі розуміють, що талант у Шевченка великий і самобутній, рідкісний талант.

Того вечора настрій у всіх був піднесений. Коли Тарас скінчив читати. Гребінка і Прокопович спочатку тихо, а потім усе голосніше й голосніше заспівали старовинної української пісні. Їм підтягнув Шевченко.

— І навіщо Глінці їхати так далеко за тими голосами,— мовив Брюллов,— коли вони ось поруч.
— А куди Іде Михайло Іванович?— запитав Гребінка.
— Аж у Малоросію, шукати таланти для придворної капели.   
— Заздрю йому. Я б теж хотів побувати там. Тягне...— Гребінка зітхнув.   

Гості розійшлися опівночі. В маленькій вітальні знову тиша. Євгенові не спиться. Він думає про Україну. Хто сказав, що Україна родить не лише пшеницю, а й таланти? Плетньов? Ні. Цей не скаже. Він надто самозакоханий. Кукольник? Не він. Нестор ненавидить Україну, Шевченкові вірші вважає мужицькими. Брюллов? Не говорив такого. Хто ж сказав? Гребінка намагається пригадати, напружує пам'ять. Згадав! Федір Олексійович Коні. Він сьогодні був мовчазний, весь час сидів у куточку на канапі. Що ж він робив? Дивився альбом і, здається, писав у ньому.

Євген підводиться, запалює світло, бере зі столу альбом, гортав сторінки. На одній сторінці — коротенький вірш. Його написав Коні.

На другій сторінці побачив новий малюнок — карикатуру Брюллова. Художник зафіксував на папері момент, коли Прокопович, Шевченко і Гребінка, обнявшись, співали. Внизу підпис: «Співає Малоросія». Постаті й обличчя співаків такі кумедні, що Євген голосно засміявся.

Наступного дня принесли записку від Плетньова, який нагадував Гребінці про обіцяні для «Современника» вірші б запевняв, що дістане для нього запрошення на ювілей Крилова.



ЮВІЛЕЙ КРИЛОВА. ТАРАСОВА ВОЛЯ

Лютий 1838 року. Від морозу тріщить лід на Неві, порипують дерева, замерзають на льоту горобці. Гребінка вийшов на вулицю і зразу ж підняв комір — здалося, що вітер жбурнув йому в обличчя жменю голок. Стукаючи підошвами по засніжених дошках тротуару, Євген швидко йде набережною Ждановкн. Скрипить під ногами сніг, скриплять нові чоботи, а пальці на ногах починають дерев'яніти. «Скоріше б дійти до рогу,— думає він.— Може, там візника побачу».

Ця гадка підганяє, хоч він себе нею не тішить, бо знає, що в таку погоду охочих їхати більше, ніж візників. Щоб не відморозитись, Євген уже не йде, а майже біжить. Ось і майдан. Завжди тут стоять екіпажі, а зараз немає жодного. Тільки вітер гуляє, котить з місця на місце сніжні хвилі. Гребінка зупинився, розгублено озирається, не знає, що робити. До Невського — далеко. У цих легеньких чобітках не доплигаєш. Та й шинеля не тримав тепла.   

— Євгене Павловичу! — долинуло до нього разом з посвистом вітру. Він повернув голову і побачив на протилежному боці великої площі карету. Хтось висунувся у дверцята і, притримуючи рукою капелюх, кликав ного. І Євген пізнав Вієльгорського, побіг до карети.
— Ви на ювілей? Сідайте, підвезу,— запропонував князь.
— Дякую. — Гребінка неслухняними ногами ступив на одкидні східці, сів поруч з Михайлом Юрійовичем на оксамитову подушку. Ноги потонули у ведмежому хутрі Він намагався зігріти їх, ворушив дерев'яними пальцями і лаяв погоду: — Ну й морозище лютий!

— Та, мабуть, не лютіший за Булгаріна чи Греча,— посміхнувся Вієль горський.
— Чого ж їм лютувати?
— Хотіли на ювілеї слави зажити, а їх навіть не запросили на бенкет. Князь Одоєвський попередив Бенкендорфа: якщо будуть Греч і Булгарін, то ніхто з письменників не прийде.

Карета зупинилася біля під'їзду. Вікна особняка були  яскраво освітлені. Коли Гребінка і Вієльгорський зайшли до зали, там уже було багато людей. Сановники, міністри,  чиновники, генерали, майже всі літератори столиці, художники, артисти прийшли привітати найстарішого, найпопулярнішого письменника Росії. Сам цар дав згоду пишно відсвяткувати день народження байкаря і півстоліття його літературної діяльності.

У залі море вогнів. Сяє і переливається всіма кольорами райдуги кришталь люстр, блищить позолота канделябрів. Посередині — накриті столи. Фарфор, срібло, кришталь, дорогі вина, вишукані закуски. І хоч надворі лютує зима, фрукти і живі квіти у вазах нагадують про тепло б сонце.
— Звідки це? — вказуючи очима на великий букет 'білих троянд, запитав Гребінка редактора «Отечественных записок» Краєвського.

— З царськосеяьської оранжереї. Цар наказав нічого не шкодувати для такого свята.
— А ти, Андрію Олександровичу, не замислювався над тим, чому така щедрість? — поцікавився Панаєв, який саме підійшов до них.
— Бо це перше всенародне вшанування письменника.
— А мені здається,— Панаєв озирнувся, чи ніхто не чує їхньої розмови,— що це зроблено ще й з метою продемонструвати царську милість, бо чимало балачок ходить після смерті Олександра Сергійовича.
— Може й так,— погодився Краєвськнй.

У цей час у залі відчулося пожвавлення. Всі повернулися до дверей, де у супроводі Жуковського, Одоввського і міністра освіти Уварова з'явилась огрядна постать Крилева. На хорах заграла музика. Іван Андрійович поглянув угору, всміхнувся, потім уклоном голови привітався з усіма.

Ювіляр, а за ним і гості сіли за столи. Гребінка сидів зовсім близько від Крилова, за сусіднім столом.

Відкрив свято Уваров. Він повідомив присутніх про царську милість — нагороду Івана Андрійовича орденом. В залі прокотилася хвиля оплесків. Тільки на обличчі іменинника не здригнулась жодна рисочка. Здавалось, вія був байдужим до всього, що діялося навколо.

Після офіційної промови міністра підвівся Жуковський. Він щиро привітав ювіляра, а потім сказав:

— На святі нашому бракує двох, чия присутність була б окрасою сьогоднішнього вечора. Втрата їх ще така свіжа й болем озивається в нашому серць Один — знаменитий попередник ваш, Іване Андрійовичу, на обраному вами шляху — нещодавно закінчив своє прекрасне життя, досягши глибокої старості. Другий, що ледве розквітнув і за небагато років зажив народної слави, раптом зник, забравши з собою надії, що їх покладали ми на його геній.

Жуковський мав на увазі Дмитрієва і Пушкіна.

Гребінка, який не зводив погляду з ювіляра, побачив як від цих слів очі Крилова посмутніли. Тінь великої печалі лягла на його чоло.

Жуковський закінчив, і знову хорів залунала музика. Гості вітали іменинника кришталевим дзвоном келихів, пили за його здоров'я. Дами обсипали великого байкаря свіжими квітами. Кетяги білого запашного бузку скочувалися з могутніх плечей і падали до ніг ювіляра. А він стояв з келихом у руках і нічого не бачив — сльози засліпили йому очі.

Промовці зміняли один одного. Почесні лаврові вінки слави прикрасили сиву голову і груди поета. Останнім взяв слово князь Одоєвський.

— Ми ще були в колисках, коли ваші творіння вже стали дорогоцінністю Росії, предметом подиву для чужо- і земців. З дитячих років ми звикли не відділяти вашого ім'я від нашої словесності. Ваші вірші в усіх кінцях нашої великої батьківщини лопоче дитина, повторює муж, вгадує старець. їх виголошує простолюдин як урок справжньої мудрості, їх вивчає літератор як зразки дотепної поезії, витонченості й істини.

Потім оркестр виконав урочисту кантату Вяземського, присвячену ювілярові, і могутній бас Петрова проспівав величальну.

Крилов слухає музику, думає про славу, яка прийшла до нього на схилі життя, про долю Пушкіна, якого, крім Жуковського, ніхто не згадав, про долю всієї російської літератури. Замислившись, старий байкар відриває од лаврового вінка, що висить у нього на грудях, листочок і простягає Одоєвському. Ще листочок у нього в руці. Гребінка стежить за кожним рухом ювіляра. Крилов зустрівся з ним очима, підкликав до себе, поклав у руку лавровий листок, наче передав йому частку своєї слави, й благословив. Євген схвильований повернувся на місце. А все нові листочки вінка переходили в руки тих, кому старий поет ваповідав продовжувати свою справу.

Замовкла музика. Крилов зняв з шиї сплетені голі гілки лавру й кинув на підлогу.

Додому Гребінка повернувся пізно. Він був сповнений вражень, збуджений. Сів до столу, поклав подарований листочок на білий аркуш. Дивився в темряву за вікном і бачив старого байкаря, його добру усмішку. На душі було урочисто й легко. Майбутнє здавалося сповненим світлих надій. Євген ближче підсунув аркуш, записав те, що схвилювало душу:

В одну з субот після ювілею Крилов а Гребінка прийшов до Одоевського. Там застав Жуковського, обох братів Віельгорських, Вяземського і ще кількох осіб столичної знаті. Хазяїн і гості обговорювали ідею створення благодійного товариства допомоги бідним.

Михайло Юрійович Вівльгорський запропонував членам майбутнього товариства зібрати гроші для викупу з кріпацтва Тараса Шевченка.

— Потрібно 2500 карбованців,— сказав він.— Розіграємо в лотерею портрет Василя Андрійовича й віддамо гроші Енгельгардтові.

Багато гостей уже чули про талановитого кріпака, деякі знали його особисто. Пішла «шапка по колу». Посипались асигнації і срібло. Більше половини потрібної сума було зібрано того вечора. Решту доклали в наступні дні Жуковський, Брюллов та інші прихильно настроєні особи.

І ось 22 квітня Брюллов разом з Жуковським знов поїхав до Енгельгардта. Повернулись приблизно через годину.

— Ну, як? — запитав Григорович.
— Свинею був, свинею і залишився,— роздратовано сказав Брюллов.
— А відпускна? — в голосі Григоровича чулася тривога.
— Є,— заспокоїв його Жуковський.— Привезли.

На другий день після викупу відбулася царська лотерея. Грали в ній цариця, велика княжна і наслідник престолу. Особливої щедрості не виявили — утрьох зібрали тисячу карбованців.

— За тисячу портрета не віддам! — сказав Брюллов Жуковському.
І не віддав.

25 квітня Гребінка щойно повернувся з корпусу і не встиг роздягнутися, як у передпокої голосно задзеленчав дзвоник. «Хто б це міг бути так рано?» — подумав він, відмикаючи двері.

На шию кинувся Тарас. Очі в нього блищали, мов зірки, і сам він увесь світився од щастя. За ним з таким же щасливим обличчям стояв Сошенко.

Євген догадався, що сталося.
— Невже воля?
Тарас кивнув головою. Не роздягаючись, побіг до вітальні, тягнучи за собою хазяїна. Там розстебнув шинелю, дістав з кишені папірець.
— На, читай!

Це був звичайний аркуш гербового паперу з орлом короною вартістю в три карбованці. На ньому рукою писаря чітко виведено:

«Тисяча восемьсот тридцать восьмого года, апреля, двадцать второго дня я, нижеподписавшийся, уволенннй от служби гвардии полковник Павел Васильєв сын Эн-гельгардт, отпустил вечно на волю крепостного моего человека...»

Далі слова були написані більшим шрифтом і підкреслені, Гребінка прочитав їх уголос:

— «Тараса Григорьева сина Шевченко, доставшегося мне по наследству после покойного родителя действительного тайного советника Василия Васильевича Знгельгардта, записанного по ревизии Киевской губернии, Звенигородского уезда, в селе Кирилловке, до которого человека мне, Энгельгардту, и наследникам моим впредь дела нет...»

— Розумієш, «дела нет» —вигукнув Тарас.
— «Дела нет...— повторив ще раз Гребінка і продовжував: — А волен он, Шевченко, избрать себе род жизни, какой пожелает».

Далі йшли підписи, яких Євген уже не читав. Він підбіг до Тараса й став його обіймати й цілувати. А той тільки шепотів:
— Я вільний, я вільний...— І по щоках його котилися сльози радості.
—Починається все спочатку! — зробив висновок Сошенко і розповів, як годину тому Шевченко вскочив до нього в майстерню через вікно, перекинув «Євангеліста», якого він писав для Пошехонова, і зі словами «Свобода! Свобода!» закружляв його по кімнаті.

Гребінка вже давно плекав мрію зібрати всі українські літературні сили навколо якогось друкованого органу. «Поетичні джерельця, що пробиваються то тут, то там, легко затоптати. Якщо ж окремі струмочки зіллються в річку, то її уже не перепиниш»,— думав він. Великі надії покладав на Шевченка, розумів, що завдяки своєму таланту і громадянській пристрасності той може відіграти і в ньому головну роль.

За роботою Євген забув про хворобу, яка все більше дошкуляла йому. Стомлене тіло жадало спочинку. Додому б поїхати, але нема як: треба працювати, заробляти гроші, виводити в люди менших братів і сестру, допомагати друзям. В таку хвилину, коли сили зовсім, здавалося, полишали його, Гребінка написав до свого вчителя Кулжинського: «Що сказати вам про себе? Вічно слабий, вічно скучний — смутно за Україною».

Але трохи відпускала хвороба — і знову мрії, знову плани.