ІСТОРІЯ:Перший номер газети "За більшовицькі колгоспи” вийшов 9 червня 1935 р. Була вона тоді органом Гребінківського РПК та РВК Харківської області. Але це вже був третій рік видання районки. До цього слугувала вона з 1933 р. залізничному політвідцілу і називалася "Сталевий шлях".
Читаємо фотокопію "За більшовицькі колгоспи": головна добірка матеріалів під рубрикою "Готуємося до чистки партії". І заголовок - заклик: "Парткомітетита парторги вузла, використовуйте всі можливості для ідейно-політичної підготовки кожного партійця". Відчувається: газета - патріотичний орган. Та перед очима постає і тогочасне трудове життя залізничних, інших підприємств міста, селян. Тиражі сягають 7 - 9 тисяч.
У воєнний час, до захоплення ворогом Гребінчиного краю, у невеличкій хатині політвідцілу радгоспу з нинішньою назвою "Гребінківський", де раніше виходила багатотиражка "Ворошиловець", стали випускати на половинці нинішнього формату газету «Сталінський шлях». Редагував її Андрій Михайлович Деркач.
До цього він працював коректором Пирятинської райгазети "Колективне село". Був залишений для підпільної роботи на окупованій території. Разом з двома військовими та 8 односельцями, серед яких були Мовчан, Зеленський, Шкода, чинили збройний опір ворогу. Розстріляний зі своїми побратимами в селі Корніївка. А.М.Деркач посмертно нагороджений медаллю "За відвагу".
Війна призупинила вихід районки. І тільки 1944 р. "Сталінський шлях" почав надходити до читачів. Першим редактором був Євген Іванович Трутень, У цей період розпочалося будівництво редакції та друкарні - приміщень недавнього райсоцзабезу, біля дитсадка "Васильок”.
І тепер, на віддалі років, видно, яким героїзмом треба було бути натхненним, щоб так швидко відновлювати зруйноване війною, будувати, по суті, нове життя. Ось розповідається, що бригадир Мар'янівської МТС тов. Линовицький вирішив здати до фонду Червоної Армії 60 пудів хліба. А всього колектив цієї МТС здав 1170 пудів. Йосип Весна із Стукалівки за сезон виорав 1573 гектари при плані 930, до того ж, зекономив 1600 кілограмів палива. Цікаво, що тоді в Гребінківському районі був 41 колгосп і 2 МТС.
У цій же газеті за 9 травня 1946 року! І. Овсюк із с. Городище розповідає, як всі чекали закінчення війни:
"...Ночами можна було побачити, як то в одному, то в іншому напрямку з'явилися освітлювальні ракети, або як їх звали колгоспники "панікадила". То радянська авіація бомбила тили німців.
- До нас би прилетіли...- мріяли люди.
- Прилетять, - запевняла баба Домаха. - Дійде черга і до цих душогубців.
Її слова збулися. Якось вночі вона побачила "панікадила". Та так близько, що аж стежку освітили.
Баба зрозуміла: почалося. За якусь мить все населення Глухого кутка висипало на вулицю. Над головами почувся шум мотора, а потім свист бомб, які падали на німецькі ешелони.
- В добрий час, рідні, - говорили люди. В них на очах були сльози. Жінки цілувалися.
А бомби рвались і рвались».
На першій сторінці цьогож номера майор Г. Ульянов, польова пошта 22478, розповідає гребінківцям про їх земляка Петра Олександровича Гапонова - розвідника, відчайдуху, комсорга підрозділу, груди якого прикрасили ордени Червоної Зірки, Слави та медалі "Завзяття Кенігсбергу", "За перемогу над Німеччиною", "За перемогу над Японією". Майор повідомляв, що Гапонов нині вчить молодих бійців, хоче повернутися до мирної праці.
Через 40 років активним дописувачем Гребінківської районки стане рідна сестра Петра Гапонова - Олена Усачова, яка постійно надсилала свої розповіді про брата, сестру Валентину Дубравіну, маму, інших гребінківців, а також вірші, замальовки.
У післявоєнні роки Є. І. Трутня забирають у "Зорю Полтавщини". Пізніше він очолював колектив РАТАУ. Звідси й пішов на пенсію.
Районку починає редагувати Іван Прокопович Курган - фронтовик, інвалід першої групи. Відповідальним секретарем тоді був Юрій Каплоух. У штаті - інструктор по листах і масовій роботі, літпрацівник. Єдиним транспортним засобом була кобила "Донка". Щоб з’їздити, скажімо, в Теплівку, яка входила до Гребінківського району, треба було рано виїхати і затемно повернутися.
З 1956 р. районка стала називатися "Прапором комунізму". Інакше й не могло бути - на календарі пора розгорнутого соціалізму, наближення комунізму. Хрущовське, що через 20 років комунізм у нас буде, кликало до самовідданої праці.
Ось один із рапортів, надрукований 1 січня 1960 р. - "Трудівники другої дільниці "Доруду" виконали річний план ще 12 грудня минулого року. Здали в експлуатацію будівлю електростанції, 8 - квартирний будинок".
З 1960 по 1962 редагував "Прапор комунізму" Григорій Єгорович Куліш. До цього працював головою райради.
І.П.Курган налагодив випуск районних радіоновин. І працював тут, доки пішов на пенсію.
У цю пору розпочалося укрупнення районів. Гребінківський приєднали до Пирятинського, а отже, й районка почала виходити на два райони - під назвою "Шляхом Ілліча". Редагувати її продовжував Г.Є.Куліш. Кореспондентом на Гребінківський регіон призначений В.І.Москаленко.
Саме він, після відновлення Гребінківського району у 1967 р., став редактором місцевої районки "Серп і Молот". Благословив його на цю посаду тоді ще також молодий М.А. Лобач - перший секретар райкому партії.
1 березня 1967р. вийшов перший номер "Серпа і Молота". Тут були вміщені вітання з відновленням випуску газети, карта району, в текстівці до якої вказувалося, що населення в районі - 39277 чоловік.
Районку, крім професійних газетярів, творив численний корпус робсількорів. Серед них, наприклад, В. Кагамлик, тодішній головний зоотехнік виробничого управління, М. Зінченко, секретар райкому комсомолу, А.Швець, голова Березівського колгоспу, І.Лисак, старший інженер вагонного депо, та багато інших.
На той час у редакцію прийшли працювати П.А. Волошин (фотокор), Г.И.Буйвал (коректор), завідуючі відділами Юрій Зайцев, Н.М. Артеменко, В.Дворник, який дещо пізніше став заступником редактора.
У друкарню повернулися Н.М.Гавриленко, В.Д.Гапон, В.А.Іванова, яка потім передала свій досвід верстальниці - дочці Зої Грицай, Г. Я. Корюшко, інші.
Редактор В. І. Москаленко уже мав за плечима досвід тривалої і тернистої армійської служби. До армії встиг закінчити перший курс Лубенського педінституту, працював у школі вчителем фізкультури. 1939 р. призваний в ряди Червоної Армії. Став учасником Фінської війни, мав поранення. У Велику Вітчизняну був політруком роти, інструктором політвідділу 331 -ї Пролетарської Брянсько - Смоленської стрілецької дивізії. Був контужений. Але після війни продовжив службу інструктором політвідділу, начальником клубу в повітряно-десантній, механізованій і танковій дивізіях.
Одночасно закінчив харківську партшколу. 1948 р., звільнившись з військової служби, повернувся в рідну Гребінку. На грудях фронтовика сяяли два ордени Червоної Зірки, медалі. Вже пізніше додалися орден Вітчизняної війни І ступеня і медаль "За доблесну працю. На відзначення сторіччя з дня народження В.І.Леніна".
3 1949 р. Василь Іванович працював спочатку у Пирятинській районці. Був інструктором відділу листів та масової роботи, літпрацівником. Заочно закінчив факультет журналістики. Коли став редактором "Серпа і Молота", цей досвід пригодився. Адже все починати спочатку не так легко. Примітивний ручний набір газети відходив в історію. З'явилися лінотипи, на яких рядки почали відливати, а потім уже верстати їх у колонки. Це було швидше, якісніше.
Час вимагав і глибшої, яскравішої подачі матеріалів, а значить і добору відповідних кадрів. Хто працював у районці, той знає, яка це неспокійна, напружена, відповідальна і нелегка праця. Молодь приходила і йшла далі. Хоч для багатьох з них газета стала доброю школою. Зокрема, для О. Гусєва, який пізніше став кандидатом наук, викладачем факультету журналістики Київського Університету.
З вдячністю згадували то йчас, коли працювали чи були тут на практиці, - Юрій Зайцев - невдовзі подався на стаціонарне навчання і працював на журналістській ниві у Києві - в РАТАУ, М. Ткаченко - пізніше редагував Прилуцьку районку, О. Міщенко - опісля був власкором газети вільного профспілкового руху "Міст" на Донеччині, Н.Третяк, котра за направленням редакції закінчила стаціонарно університеті нині успішно трудиться директором районної телестудії «Гребінка».
Залишив на сторінках Гребінківської районки своє газетярське перо і Д.П. Бровар, потім став власкором "Зорі Полтавщини". Трудився там з 1956 по 1991 р. А з вересня 1941 р. по вересень 1943 р. керував у рідному селі Олексіївка Гребінківського району підпільною комсомольською групою.
Потім воював на Волховському, Ленінградському і Прибалтійському фронтах. Повернувся додому інвалідом. Закінчив 10 - й клас школи робітничої молоді, поступив на факультет журналістики. У світ вийшло кілька книг Д. Бровара - про бойові подвиги у роки Великої Вітчизняної, а також про рідну Олексіївку та інші села часів хлібозаготівлі 1931,1932 р.р. Закінчує він останню повість словами: "...Почалося очищення колгоспів від "антирадянських елементів”.
За невиконання планів хлібоздачі селяни одержували по 8 -10 років ув'язнення. Газета публікує списки засуджених. У селах почався голод Зупинилися вітряки. Заборонене користуватися і допотопними жорнами. Той же, хто намагався хоч трохи змолотити собі борошна, розцінювався, як злочинець перед державою, який посягає на її економічну могутність. Достигав урожай зернових 1932 р. Біля колгоспних ланів чатувала варта з рушницями. Газета публікує списки впійманих з колосками, вироки суду про позбавлення їх волі від 8 до 10 років».
Пізніше в газету приходять, кожен у свій час, М.П. Нетеса, A.Т. Денисенко, М.І. Зінченко. За їх спогадами, всі були молоді, завзяті, тож братися за перо не боялися. Хоч Василь Іванович спуску, як говориться, не давав. Керував по - фронтовому. Дисципліна, активна участь у житті районки - насамперед. Зустрічі за круглим столом із спеціалістами, з керівниками чи передовиками виробництва, робота з юнкорами, дописувачами, засідання літературного гуртка - неповний перелік постійних організаційних заходів.
Щоденно редакція одержувала немало листів і від постійних дописувачів. Порушувалися ними найрізноманітніші теми і проблеми, які знаходили своє відображення на сторінках газети чи ставали предметом обговорення на редакційній летучці. Надія Дзюбак, зокрема, - тривалий час серед комсомольських ватажків. Потім 20 років очолювала первинну парторганізацію, у передпенсійні роки - голова села. І не було номера районки, щоб вона не поділилася з читачами своїми думками. Особливо, коли була бригадиром юних кукурудзоводів, у хрущовську пору.
Виростили тоді 60 - центнерний урожай качанистої, а на другий рік - аж 94- центнерний. Про цей колектив розповідалося у книзі "Знатні кукурудзоводи Полтавщини". Самуж Н .Дзюбак удостоєно ордена "Знак Пошани".
Редактор знав, чим більше дописувачів, тим інформативнішою, насиченішою буде газета. А значить, читабельнішою. Бухгалтер редакції О. М. Шабаповська щосвята купувала 200 листівок, і всі їх надсилала добровільним творцям районки. Ось скільки їх було багато!
Творчі працівники газети також допомагали її активістам - в оформленні стіннівок.
Цю всю роботу організувала і направляла, головним чином, заввідділом листів і масової роботи Н.М.Артеменко. До цього разом з В.І.Москаленком працювала в Пирятинській газеті. Дівчина прийшла туди зі шкільної парти. Хотілося вчитися далі, але не випадало можливості. Рано залишилася круглою сиротою і життєвий шлях пробивала собі сама. Влаштувалася в газеті коректором, поступила на факультет журналістики заочником. До письма мала природні здібності, тож придивлялася до редакційної творчої кухні. У цьому 11 підтримувала досвідчена колега Галина Булишева.
Тож, коли взялися за відновлення газетну Гребінці, довірили відділ, який і відповідав за масовість газети. На сторінках з'являлися її замальовки про людей хороших, працьовитих. Організовували постійні зустрічі з людьми. Газета жила, згуртовувала, закликала. Що цікаво, існувала неписана заборона: керівника будь - якого рангу вітати в газеті не можна. Це вже така вказівка партії була.
Цей трамплін став для молодого журналіста Н. Артеменко чималою школою у творенні районки. Тож, коли галина Йосипівна Ковтун йшла на заслужений відпочинок, Ніна Миколаївна назавжди перейшла в кабінет відповідального секретаря і не розлучалася з цими клопотами до пенсії. Навіть тоді, коли була заступником редактора. Добре знала, якою повинна бути районка, як її написати і спланувати так, щоб люди читали.
А творчі працівники мали свої плани: щомісяця написати 3 -4 тисячі рядків, а надрукована інформація не повинна обійти жодного села. Це вже змагалися за тираж: в кожну сім'ю - газету?
Велася й боротьба за красу написаного слова. Редактор завжди перечитує газету перед відправленням її до друку. В.І.Москаленко любив відчути її у цей час, як говорилося, наспів. І тоді скільки правки було! То слова перестрибнули, то повтор їх із речення в речення. А, щоб текст вийшов, як пісня, газета правилася і чорним, і синім, і червоним олівцями. При ручному наборі така правка забирала багато часу. Нерідко траплялося, підписували до друку опівночі, а то й пізніше. Друкарі йшли з роботи вранці.
Все це покірно витримували черговий по газеті і коректор Алла Павлівна Буйвал. Вона пропрацювала в "Серпі і Молоті" не один десяток років. Шкода, постійно хворіла і ранувато пішла з життя. Вже при М. І. Кадурі за коректорську справу взялася Т. Я. Скирда - мовник, дуже грамотний, уважний і відповідальний. Працювала тут до пенсії. Обидва колективи любили Таїсію Яківну за життєву виваженість, доброзичливість, толерантність.
А в редакції часів В. І. Москаленка постійно не вистачало кадрів. Такий був час. Ось і Юрій Зайцев написав заяву не звільнення, їхав до Києва на навчання. Василь Іванович прикинув, хто б міг піти на його місце. Згадав, що постійно присилав до газети гарні замітки, вірші школяр М. Нетеса - сам стукалівець, уже закінчив тоді книжний технікум, став товарознавцем, був позаштатним кореспондентом по висвітленню торгівлі лубенської газети.
Останні сім місяців працював у чорнухинській редакції. "Ти ще не скучив за Стукалівкою?" - запитав він молодого газетяра. Той зрадів телефонному дзвінку. Адже вдома - батько-інвалід, треба б ближче до нього. І на початку літа 1968 р.
М.П. Нетеса вже працював у "Серпі і Молоті". Почалися газетярські будні. "Особливо замучували, - розповідає сьогодні Микола Пилипович, - рейди. Називали їх тоді нічними, бо вже в половині шостої ранку сходилися до управління працівники санстанції, зооветеринарії, редакції, інших служб і їхали на молочно - товарні ферми.
До речі, їх тоді в районі було 32. Контролювали і молоко, і стан у приміщеннях, і годівлю тварин, інше. Все висвітлювали в газеті. "Допомагає, - говорив голова райради А.Ф. Чередник. - Давайте рейд щономера". Районка ж виходила тричі на тиждень." І досі мороз по спині, - продовжує Микола Пилипович, - взимку зодягтися тоді не було у що, тож грілися тим, що тремтіли".
Дещо пізніше пішли рейди, направлені на викорінення самогоноваріння та пияцтва. Пам'ятаєте, як у 1985 р. було створене товариство непитущих, котрі платили ще й членські внески. Смішно, бо виходило: здавай гроші за те, що не вживаєш горілки.
У рейд їздили голова районного товариства М. Костяний, хтось з міліції, редакції. Старше покоління пам'ятає, чим вся та боротьба в країні закінчилася: дехто почав пити все, від чого хоч трохи зачуманієш. У Кулажинцях на магазині висів список, кому не можна продавати з цього приводу одеколон.
Того часу в районці публікувалося багато критичних репортажів - з будівництва, з поля, з тракторної бригади, ін. В.І.Ічанський, секретар райвиконкому, а потім директор першої школи, на прохання редакції оживляв сатиричне слово карикатурою. Таким чином виходив і "Наш перчик".
За чверть століття, яку
М.П. Нетеса віддав творчій роботі у "Серпі і Молоті" та "Гребінчиному краї", він немало напише і ліричного, і сатиричного, і гумористичного. Друкуватиме все те у своїй районці, в інших поважних газетах та журналах. Добірки його творів будуть вміщені в колективних збірниках. У комунальному видавництві "Лубни" вийде кілька книжок віршів поета. М.Нетеса - член Полтавської спілки літераторів з 1994р.
Нажаль, 22 травня 2013 року на 84-уроці М. П. Нетеса відійшов у інший світ.Того ж 1968 р., які і М .Нетеса, прийшов у редакцію
А Денисенко, тільки взимку - 1 грудня. Це ще одна неординарна особистість, яку привела в районку любов до творчості. Хоч, як розповідає він сам, про журналістку і не мріяв. У школі з мови мав трійки, інколи четвірки. Та й чи могли вони бути кращими у хлопця - шибайголови, який, як той вітер, завжди волен у своїх діях. Батько на той час уже помер, ненька - у вічних і безкінечних клопотах біля землі. Та вчителька О.І.Сосінович (Сербинівка) заохочувала малювати стінгазету, а потім і тексти придумувала. Виходило в риму. Опісля Львівський кооперативний технікум, армійські будні. Знову малюй і пиши газету. Світлячком стало для нього армійське літоб'єднання. Туди біг з першими невправними, але своїми віршами.
Саме ті проби пера й примусили хлопця переступити поріг "Серпа і Молота", коли працював уже завідуючим виробництвом гребінківської чайної. Літоб'єднанням районки керував на той час В.М.Дворник. А серед його членів був і
М.Катруш. Пізніше очолив гуртківців М. Нетеса, за літературну сторінку мали навіть нагороди обласного комітету преси.
"Одного разу Москаленко, - розповідає нам А.Т. Денисенко, - дав кілька кимось списаних аркушів, мовляв, опрацюй ці листи. Як це зробити- я не знав. Та Ніна (Кривошей) Артеменко пояснила: зроби так, щоб і думка збереглася, і, щоб цікаво було читати. Зробив, до того ж, швидко. А невдовзі тримав у газеті двотижневе випробування. Так я став на журналістську стежину, якою не без труднощів, проблем, розчарувань і знахідок, крокував понад 30 років".
Ось як розповідав про свого колегу М.Нетеса: "Я очолював тоді сільгоспвідділ. І
Денисенко поступово долучався до його роботи. А через десяток літ напише дошкульну статтю "Хліб і відповідальність”. Гребінківський район саме тоді єдиний в області не виконав план держхлібозаготівлі. Тому в статті були піддані критиці керівники відсталих господарств, агроспеціалісти всіх рангів, ін.
Схвально відгукнулися на цю публікацію керівники району. З роботи був знятий тодішній начальник райсільгоспуправління, вжито інших заходів.
Враховуючи обстановку, я добровільно подав заяву редактору В.І.Москаленку про звільнення мене з завідувача сільгоспвідділом. За тим кілька років працював старшим кореспондентом редакції. А Андрій Тарасович -очолив відділ.
На початку 1981 -го редактором став М.І.Кадура, який незабаром частково змінив розстановку творчих кадрів Я став завідуючим відділу листів і масової роботи. Хочу сказати, що тоді з поштових конвертів та іншим шляхом до редакції надходило 160 -180 листів щомісяця.
З цього редакційного відділу я пішов на заслужений відпочинок. Однак не сидів, як кажуть, склавши руки, -писав замітки переважно з отчого села Стукалівка, а також літературні матеріали. За два десятиліття опубліковано в районці та передано в телестудію "Гребінка" понад 100 моїх віршонарисів і од - про ветеранів війни, залізничників, вчителів, лікарів, журналістів, хліборобів, ін."
Як бачимо, журналістську стежину легкою не назвеш. Районка - це як м'ясорубка: туди постійно треба щось подавати, інакше зупиниться. Запорпавшись у тому інформативному потоці, можна й на рутину наступити. Були ж ужитті районки ті, кому все те швидко набридало, йшли шукати чогось іншого. Та Андрій Денисенко мав у праці бійцівський характер, він ніколи не відступав, брався за все, що вимагали будні.
Разом з шофером Миколою Ясинським, потім з Василем Запарою, Анатолієм Киселем об'їздили всі лани, всі ферми. Писав і про гній, і про велику людську любов до всього, що дарує нам білий світ. Писав і прозою, і віршами. І думки виливалися у нього на аркуш паперу так швидко, що не кожен журналіст з університетами міг позмагатися. Я пам'ятаю, завжди використовували такі його здібності для підстраховки, коли інші займалися тематичними рубриками чи сторінками. Правда А. Денисенко встигав і туди вкинути щось своє: прикрашав віршем чи мініатюрною замальовкою. Тому раділи всім колективом, коли взяли до рук першу його книгу віршів, видання комунального видавництва "Лубни". Даруючи и мені, він, як редактору підписав:
"Випробовувала доля Нас в роки великих змін,
Коли вирвались на волю,
Україні наші ЗМІ.
Та за прозою щодення
На роботі чий у хаті
Звідкись бралося натхнення
Ще щось і заримувати..."А.Т. Денисенко - член Спілки журналістів України. Нині на пенсії, але віршоване слово його не покидає.
У партійні часи, так уже повелося, в редакцію переводили працювати тих, хто вже піднявся на райкомівських щаблях до певної точки. Ще за часів В. І. Москаленка прийшов у "Серп і Молот"у 1970 р. і І.Т. Хоменко. В. М.Дворника перевели на відділ промисловості, а Іван Терентійович став заступником редактора. Сам він також пройшов фронтовими шляхами Окремої Приморської армії, брав участь у пекельному зимовому десанті з коси Чушка Таманського та Керченського півостровів. Потім передислокація в Кишинів. І перможні бої березня 1945 р. біля озера Балатон, коли їх 8 - міліметрові гармати стали на противагу танковій навалі ворога. І зупинили, розгромили.
Після війни стаціонарне навчання в партшколі, заочне - в педінституті. Робота в райкомах партії кількох областей, в тому числі і нашому.
