чайный блог













загрузка...







НАСЕЛЕННЫЕ ПУНКТЫ, ЦЕНТРЫ ПОСЕЛКОВЫХ И СЕЛЬСКИХ СОВЕТОВ ГРЕБЕНКОВСКОГО РАЙОНА  
Поиск:   

загрузка...

Хутір Чепурківка

Із історії  села Сербинівка Гребінківського району, Полтавської області


   Сільські населені пункти

Сербинівка -  (колишні назви: Семенів, Семени, Воскресенське, 1 Травна)

ХУТІР ЧЕПУРКІВКА

У Центральному історичному архіві України (ЦІАУ) зберігається документ (Ф. 1849, опис 1, справа 9) з записом, датованим 21.02.1782 р., на передачу Іваном Ісаєнком своєї власності Григорію Михайловичу Ограновичу: «Я, Иван Петрович Исаенко по наследию от отца своего, умершего козака сотни Первопирятинской, с родным дядею моим, умершим же козаком Максимом Исаенком, в Пирятинском уезде над р. Сухой Оржицей хутор, называемый Чепурковский, он же Исаенковский, тогда не разделенный, также в г. Пирятине и около оного разные грунта, надлежащие в равные на две части разделу.

И как по тогдашнему моему малолетству тот хутор (Исаенковский) и пирятинские грунта находились во владении дяди моего Максима Исаенка, то я, не имея тогда зрелого рассуждения... к отысканию оных, в прошедшем 1773 г. 28 февраля данным от себя записом влил моє право чужестранцу, из Италии вышедшему.

Иосифу Марине с тем, что он, Марине, должен своим коштом всю надлежащую на меня часть отыскать и по отысканию хутор с людьми, с принадлежностями взять в свое владение, а пирятинские и около Пирятина грунта оставить мне.

Но он, Марине, пользуясь моим малолетством  по выделке того хутора, оным завладел. А пирятинских грунтов не только по обязательству своему мне не отыскал, но и договоренных в придачу по запису значащихся денег не заплатил.

И после тот мой хутор со всеми принадлежностями не надлежаще завел в продажу сотнику Первопирятинскому (ныне бунчуковому товаришу) Исааку Плевковскому. Почему я, бывши от него, Марине, крайне обиженным, признаю данный ему запис незаконным й насильним:

1. Что оный дан от меня в моем малолетстве, когда я правильних лет не имел и в безгласном состоянии находился.

2. Что он, Марине, чужестранец, и не имеет права владеть недвижимым в Малороссии имением.

3. Что не устоял сам на своем по тому ж запису: об обязательстве касательно отыскания мне пирятинских грунтов и полной уплате договоренных денег».

І далі в цьому записові: за 150 крб. Іван Ісаєнко передає Григорію Михайловичу Ограновичу свої права власності на х. Ісаєнківський (Чепурківський), який треба повернути, як неправильно («не надлежаще») проданий сотнику Пирятинськсму Плевковському, а також інші землі Ісаєнків у Пирятині і біля нього, які треба ще розшукати. Г. М. Огранович за цим записом повинен ще повернути Милорадовичам борг Ісаєнків у сумі 500 крб.

Цікавим у цьому записові є те, що хутір Ісаєнківщйна, який простягався від х. Курилівщини до слобідки Семенівки, тут названий Чепурківським. У сповідальних же відомостях і в «Дневных записях» Я. Маркевича він завжди називався хутором Ісаєнківським. Мабуть, назва Чепурківка існувала в просторіччі, в побуті через те, що хутір був розташований на місцевості, яка називалась урочищем Чепурківським.

Про це урочище згадується в Рум'янцевському описові 1765 р. (ЦІЛУ, Ф-57, оп. 1, кн. 425) при визначенні межі володінь генерал-фельдмаршала М.Ю. Трубецького (села Мосівка, Погреби, Степанівна).

Ця назва (Чепурківка) утвердилася за хутором Плевковських в офіційних документах, коли дочка Плевковських Наталія взяла шлюб з Андріаном Івановичем Чепою (1793 р.). Мабуть, тому деякі історики помилково пов'язували назву хутора з прізвищем чоловіка Наталії Ісааківни - Чепи, а історик В.Г. Полетика (1765-1845 р.р.). назвав Чепу навіть засновником хутора.

Сотник Плевковський після купівлі хутора Ісаєнківського в італійця Маріне вживав заходи для закріплення цієї маєтності за собою: намагався виселити звідти нащадків Ісаєнків.

От як про це писав до Лубенського суду в сво'ій скарзі козак Лубенського полку Яблунівської сотні Іван Громашевський, одружений з дочкою Максима Ісаєнка Марією: «...сотник Первопирятинский Исаак Плевковский 27 мая (1780 г.), собравши выборных сотни своей козаков до 30 чел., вооруженных на лошадях, при всем военном наряде, да до 40 пеших, разбойничьим образом напал ночью на имение его, Громашевского, в хуторе Исаенковском состоящее, производил с ружей пальбу и напоследок выгнавши его Громашевского с женою с того хутора, шесть человек его людей и 2 женщины, теснил их боем и работою в колодках».

(Журнал «Киевская старина» за 1882 г. №4).

І все ж І. Громашевський змушений був переселитися в батьківську маєтність в с. Овсюки. У протоколі суду записано: «Плевковский не отрицает о злоупотреблении козаков на свою партикулярную надобность - будто к своєму собственному защищению».

Іван Ісаєнко, мабуть, правильно зробив, що передав свої права на володіння хутором осаулу Лубенського полку бунчуковому товаришеві Григорію Михайловичу Ограновичу, якому не вдалось відібрати маєтність, він тільки «витіснив» сотника Пирятинського, бунчукового товариша Плевковського, із частини хутора Ісаєнківщини в бік слобідки Семенівки.

У сповідальних відомостях за 1783 р. було записано: хутір Сотниківщина сотника Плевковського, де мешкало селян 74 дущі обох статей, і хутір Ісаєнківщина бунчукового товариша Григорія Ограновича, де мешкало 53 душі. Тобто, хутір Ісаєнківський був поділений на дві частини: хутір Плевковського, який згодом став називатися Чепурківкою. і хутір Григорія Ограновича Ісаєнківщину, назва якого згодом перетворилась на Саївку.

У 1802 р. цар Олександр І запровадив у Росії міністерства. Першим міністром народної освіти став граф П. В. Завадовський (це той самий Завадовський, що після Теплових заволодів теплівською економією - м. Теплівка, селами Олексіївка, Наталівка та ін.).

Згідно з розробленою міністерством програмою («попередніми правилами»), крім існуючих училищ (шкіл) повітових, губернських і університетів, впроваджувались сільські училища (школи). У кожній парафії слід було мати одну школу, в крайньому випадку - одну школу на дві парафії;

Ця програма по суті була утопічною, оскільки держава не виділяла грошей для її реалізації і не було вчителів достатньої кількості. Вона була розрахована на «самостійність парафіян», «освіченість і добропорядне опікування поміщиків» та на дармовий труд духовенства (священики і церковнослужителі повинні були виконувати учительські обов'язки безкоштовно).

У 1805 р. генерал-губернатор Полтавської і Чернігівської губерній князь Куракін закликав повітових предводителів дворянства подбати про влаштування шкіл у поміщицьких маєтностях. Але підтримки не одержав.

Справа в тому, що ще був час кріпосного права, коли про освіту кріпаків не тільки не думали, а й вважали її зайвою, навіть шкідливою. Про все це розповідає історик І. Ф. Павловський у своїй праці «К истории Полтавского дворянства». І далі він пише: «Был один только факт устройства начальной школы, зто в Пирятинском уезде в селе Чепурковке помещицей Наталией Чепиной, супругой известного в то время очень интеллигентного человека Андриана Ивановича Чепы.

Она еще в 1799 г. отдала двух крестьян для обучения в Черниговское уездное училище, имея в виду подготовить их учителями в свою школу. Школа Чепиной помещалась в нескольких избах, в которых в первый же год, по открытии ее, обучалось 23 души. Как она пишет, «дети охотно являются в определенные часы учатся без отвращения и некоторые из них читают уже молитвы без букваря...»

Она проект сию школу утвердить и «назначить предмет обучения» (навчальну програму - Прим. автп.). Смотрителем (попечителем) зтой школи она просила назначить ее супруга А. И. Чепу с обязанностью посилать о ней к начальству сведения, получать наставления и стараться об исполнении по оным.

Андриан Чепа обязывается, пока он живет на свете или до общего распоряжения о деревенских школах, содержать 50 учеников, детей беднейших крестьян, снабжать их книгами й прочими потребностями к ученню, отличающимся в учении назначать й выдавать награждения.

Учителям зтой школы за труд их определяли землю и некоторое количество денег сообразно приложению трудов и успехов их. Куракин сообщил об зтом министру Завадовскому, которий счел нужным доложить об зтом императору. Супруги (Чепи) получили монаршее благоволение. Император, как писал Завадовский, с удовольствием внимал к такому подвигу их».

Нам невідомо, як довго існувала ця школа і хто були учителями в ній. У сповідальних відомостях за 1834 р. серед селян-кріпаків Чепурківки були записані селяни, «випущені на волю»: Андрій Шумовський, Микола Добровольський, Євгенія Ротченкова, Іван Корнійович Компанець та його мати Феодосія Данилівна.

Пізніше вони були записані міщанами. Можливо, саме вони були кріпацькими вчителями. Єдина донька Чепів Валентина Андріанівна вийшла заміж за Петра Григоровича Вільхівського, який був офіцером, а з виходом у відставку працював управителем заводів на Уралі і дома бував рідко. А Валентина Андріанівна разом , з матір'ю Наталією Ісааківною майже безвиїзно жила в Чепурківці, вела господарство і виховувала дітей (їх було восьмеро).

Зростала і Чепурківка: за переписом 1859 р. тут налічувалося 26 дворів, у яких мешкала 171 душа обох статей. Землі Чепи - Вільхівські мали: в Чепурківці - 595 десятин, в х. Наталівці - 75 десятин та в Роменському повіті х. Мар'їно -297 десятин. На викуп землі селянам Чепурківки було виділено 9,9 десятини присадибної землі, в тім числі 3,1 дес. вигінної, і 87 дес. польової, а всього - 96,9 десятини.

У 1866 р. Валентина Андріанівна померла, а Чепурківську маєтність поділили її дочки: Емілія Петрівна, вдова колезького радника Миколи Сєрова, та Марія Петрівна, вдова колезького радника Івана Шмінке. Емілії Петрівні дісталась садиба їх батьків з усіма будівлями і садом та 369 десятин землі, а Марії Петрівні - 118,66 дес. землі. Емілія Петрівна весь час мешкала в Чепурківці.

В 1886 р. вона здала в оренду свій будинок, а згодом продала всю садибу Пирятинському земству для лікарні. Померла вони в 1898 р. Марія Петрівна Шмінке мешкала на Уралі в Єкатеринбурзькому повіті, мабуть, там і померла. І тільки її син Микола Іванович Шмінке вирішив переїхати з Уралу на батьківщину предків своєї матері (батько його, мабуть, був німецького походження).

У 1882 р. він був зафіксований тут як тимчасовий мешканець, а в 1887 р. був одружений і мав сина Олега - жив постійно в Чепурківці. Він створив тут хорошу садибу: побудував добротний житловий будинок і господарські приміщення.

За свідченням документів Пирятинського райземвідділу 1925-1926 р.р. (філіал Чернігівського облархіву в м. Прилуки, фонд Р-5498, оп. І, спр. 690), садиба Шмінке була розташована на краю села Чепурківки на березі р. Сухої Оржиці і займала площу 5,61 га, з яких 1,1 га - під садибою, 1,7 га - під садом (в якому налічувалося більше 130 різних фруктових дерев), 2,8 га - під парком.

За садибою Шмінке було вже чепурківське поле, за яким починався хутір Саївка.

У різні роки в Чепурківці мешкали: в 1896 р. - 282 душі обох статей, в 1910 р. - 249 душ. У 1915 р. в Чепурківці було 5 вітряних млинів.

ПРО ВОЛОДАРІВ ХУТОРА ЧЕПУРКІВКА

Як уже було сказано, десь після 1773 р. хутір Ісаєнківщина був куплений Плевковським, якого потім «потіснив» Огранович і перший став володіти частиною цього хутора, яка стала називатися Сотниківським, а згодом - Чепурківкою.

Ісаак Григорович Плевковський почав службу в 1762 р, військовим канцеляристом, а в 1768 р: став сотником першої Пирятинської сотні. У 1764 р. останній гетьман К.Г. Розумовський «відмовився» від гетьманства, і влада в Малоросії перейшла до Малоросійської колегії, президентом якої став П.О. Румянцев.

Сотництво втратило ту владу, яку воно мало за гетьманства. Підлеглі сотника вже не дарували і не продавали за безцінь йому свої земельні ділянки, як це було раніше. Своїх володінь Плевковський не мав. З його боку була спроба присвоїти двір з будівлями в Пирятині, який належав пирятинським церквам. Він побудував там шинок, а всі доходи забирав собі.

Була заведена судова справа (Полтав. архів: Ф. 801, оп. І, справа 1411; ЦДІА: Ф. 1849, оп. 1, справа 9), яка тягнулась з 1780 до 1785 р.р. У 1784 р. Плевковський помер (не доживши і до 50 років), і справу закінчувала його дружина Марфа Григорівна, яка відмовилася від церковного двору і побудованого на ньому шинку. Марфа Григорівна з дітьми Павлом (народився 1777 р.) та Наталією (народилась 1780 р.) проживала в купленому х. Ісаєнківщині (Сотниківському).

Павло Ісаакович служив на флоті і, мабуть, захоплювався мисливством, коли приїздив у Чепурківку. Це про нього в своєму листі від 1.09.1834 р. до своїх батьків писав Є. П. Гребінка: «...теперь понимаю, отчего покойный Павел Исаакович так ахал над дупельшнепом».

Мабуть, він прожив стільки ж років, як і його батько. Як і батько, він плекав надію придбати землю. В журналі «Известия Таврической ученой архивной комиссии» №22 за 1895 р. наводиться його письмове звернення до «Правителя Таврической області!» від 3 січня 1795 р.: «Немного осталось мне наследия после покойного отца, но в продолжение времени воспитания моею в морском корпусе у беспомощной вдовы, матери моей, и того поубавилось гораздо.

Маленькая деревушка наша, лежащая Киевского наместничества в Пирятинском уезде, называемая Чепурковка, опустела почти совершенно через побеги крестьян в Екатеринославскую и Таврическую губернии. Лишиться до 25 душ тому, кто имел их всех 50. Много ли их останется? Но скудными сими остаткам должна жить мать, быть отделена сестра, вышедшая замуж, и мне при малом жалованье помогать. И никому ничего: ибо остальные, оплачивая подати за бежавших, и из недоимки еще не выходят.

В сей всенижайшей избирая возможнейшее, я прошу Вашего сиятельства не оставить нас милостию Вашею. Величайшую мы в том иметь будем, если мне й зятю моему коллежскому ассесору Андреяну Чепе повелено будет дать никем не занятой еще земли, лежащей в уезде Мелитопольском, вершину Белозерки Янчокрак, или на Молочных Водах десять тисяч десятин. И как беглецы оные не впрок и тем, кто их в упомянутих губерниях принимает, и они и там, виигравши льготние лета, так же бродят то прошу о поимке и отдаче оных, коих бы мы могли там и поселить на вышепросимой земле.

Столь велика надежда на милость Вашего сиятельства, сколь велика и скорбь наша, потеряв людей. Их имена: Наум Лисаченко, Федор, Василий, Степан, Елисей и Петр Компанцы, Петр, Никита и Антон Суглоба, Яков и Григорий Федоренки-Великие, Назарь Шевченко (он же Рубан), Евстафий Михненко, Ерофей Захарченко, Данило и Михаил Хоменко-Шульженки, Гаврило Пшеничний, Григорий Денисенко, Данило Иванов. Данило Петров, Данило, Филипп и Гаврило Малыга, Андрей Носань, Ефим Гречаненко».


Це звернення було складено не без участі Андріана Чепи, який 19 років служив у канцелярії Румянцева і знав, як проводиться розподіл «нових земель». Нам невідомо, чи було задоволене це звернення, чи ні. У 1799 р. Павло Плевковський вийшов у відставку, але в Чепурківці не жив: не був записаний в жодній сповідальній відомості після виходу його у відставку.

Його сестра Наталія рано вийшла заміж: у 1793 р. в сповідальній відомості церкви с. Семени був уже записаний зять Плевковських Андріан Іванович Чепа, віком 29 років. Треба сказати, що в той час дочки козаків рано виходили заміж. Згаданий вище козак Іван Григорович Громашевський у 1778 р. був уже одружений з дочкою козака Максима Ісаєнка Марією (1766 р.н.). І нічого дивного немає в тому, що інколи малолітні жінки втікали на деякий час від своїх «суджених».

Збереглась скарга козака І. Г. Громашевського (Полтавський архів, Ф. 801, оп. 1, спр. 556): «В ночь с 27 на 28 октября (1777 г.), видимо, с приказания (?) жены полковника Семена Милорадовича - Анастасии и синовей ее во время отлучки моей из дому жену мою Марию Максимовну, дочь Исаенкову, подхватили (?) и неведомо куда девали, а через три дня известили, что оная моя жена содержится в оной слободке Семенах». Після переїзду в с. Овсюки у Громашевських з'явився на світ син Василь, який на військовій службі став підполковником, придбав у Бобринецькому повіті Херсонської губернії землю, на якій заснував хутір Громашівку.

У Чепів була єдина донька Валентина Андріанівна, народилась у І799 р. Вона була в шлюбі за Петром Григоровичем Волховським (народився у 1796 р.), який служив у корпусі жандармів. Валентина Андріанівна в основному жила в Чепурківці, але часто разом з дітьми (а якщо Петро Григорович був у відпустці, то разом з ним і дітьми) виїздила в Ніжин, де жила в рідних Петра Григоровича. Є. П. Гребінка в роки навчання в Ніжинській гімназії часто навідувався до них. Про це ми знаходимо в його листах за 1828 і 1829 р.р. Петро Григорович у службових справах бував у Петербурзі. Про нього Є. П. Гребінка писав у своїх листах до рідних - 21.02.1835 р. і 5.09.1839 р.

У кінці 1839 р. Петро Григорович вийшов у відставку майором, деякий час жив з сім'єю в Чепурківці. Згодом він знайшов собі службу управителя заводами Сухозанет і Губіна в Пермській губернії, де працював більше 10 років. На службі він часто користувався доступним для тих місць видом транспорту - верхи на коні.

Одного разу кінь скинув його, Петро Григорович упав з великої висоти, одержав сильний струс мозку і великі рани голови, від яких ледве не помер. Після цього значно ослабли його розумові здібності, тимчасово втрачав пам'ять. У 1850 чи 1851 р.р. змушений був залишити службу, поселився він у свого брата Степана Григоровича, самарського губернатора. У січні 1853 р. померла Тетяна Густавівна Волховська, дружина полковника Петра Степановича (Петро Степанович помер близько 1815 р.), який володів у Пирятинському повіті Мойсівською економією (с. Мойсівка, д.д. Погреби, Степанівка).

Оскільки дітей у них не було, то спадкоємцями стали племінник Петро Михайлович Волховський і внучаті племінники Степан, Павло і Петро Григоровичі Волховські. Племінник Петро Михайлович одержав більшу частину Погребів: 300 кріпаків чоловічої статі з відповідною кількістю землі. Оскільки Степан і Павло Григоровичі відмовились від спадщини на користь брата, то Петру Григоровичу дісталась решта Мойсівської економії: близько 500 кріпаків чоловічої статі і більше 2200 десятин землі.

Він приїхав із Самари і став жити в Мойсівці. Стан здоров'я його з роками погіршувався, все частіше він став втрачати пам'ять. Цим скористався один із синів його - Еспер Петрович, який у 1857 р. вийшов у відставку полковником і став жити в Мойсівці разом з батьком. Користуючись хворобливим станом батька, він умовив його зробити на нього (Еспера) дарчий акт. У 1858 р. за Еспером Петровичем були записані Мойсівка, Степанівка, частина Погребів.

29 травня 1861 р. Петро Григорович помер у Мойсівці, всі гроші і коштовності (а їх було на 100 тис. крб.) присвоїв Еспер Петрович, не поділившись з братами і сестрами. А дітей у Петра Григоровича і Валентини Андріанівни було восьмеро: Вадим (народ. 1819 р.), Юлія (1820 р.), Еспер (1822 р.), Емілія (1826 р.), Марія (1827 р.), Валентина (1829 р.), Павло (1837 р.), Петро (1838 р.). Дочка Валентина померла малолітньою; батьківське майно і гроші треба було ділити на сім частин.

Брати Еспера Петровича колезький секретар Вадим Петрович і штабс-капітан Павло Петрович у 1862 р. звернулись до Полтавського губернського предводителя дворянства зі скаргою на «противные совести и братскому долгу поступки родного брата» (Рос. держ. істор. архів, Ф-1284, оп. 49, спр. 12).

Вони просили вирішити 'їх справу «судом по совести» на губернському з'їзді Полтавського дворянства. Звичайний суд не міг вирішити цю справу на користь скаржників, оскільки дарчий акт був складений по «всій формі». Дозвіл на такий суд повинен був дати цар. Скарга братів дійшла до міністра юстиції Паніна, який визначив: «Просьба братьев Волховских не подлежит удовлетворению».

Все батьківське майно і гроші залишились за Еспером Петровичем. Це дозволило йому часто і подовгу разом з сім'єю проживати за кордоном. У січні 1874 р. він помер у м. Бадені, а сім'я його повернулась в Мойсівку. Дружина його Ольга Платонівна (Закревська) померла 1889 р., а сини їх Сергій і Володимир продовжували володіти Мойсівською економією (Сергій помер до 1916 р., а Володимир жив ще й після революції).

Судячи зі сповідальних відомостей, дружина Петра Григоровича Валентина Андріанівна весь час мешкала в Чепурківці. Виникають запитання, на які ми не можемо відповісти. Чому її чоловік Петро Григорович після травми і звільнення з роботи поїхав не додому в Чепурківку, а до брата в Самару, а потім у Мойсівку? Чому Петро Григорович, знаючи свій хворобливий стан, не довірив своїй дружині розпоряджатися його грішми, коштовностями, Мойсівською економією?

Валентина Андріанівна померла в 1865 р. Її майно 24.10.1866 р. було розділено між усіма її дітьми. Еспер Петрович, який був присутній при розподілі спадщини матері, мабуть, відмовився від своєї частини. Вдова колезького секретаря Емілія Петрівна Сєрова одержала батьківську садибу в Чепурківці та 369 десятин землі. Померла вона 1898 р. в Чепурківці. Вона мала єдину доньку Ольгу Миколаївну. Вдова колезького асесора Марія Петрівна Шмінке одержала частину чепурківської землі (118 дес,). Проживала вона в Катеринославському повіті Пермської губернії, де й померла.

Там же жив її син Олександр Іванович, другий її син - Микола Іванович приїхав звідти в Чепурківку, заснував свою садибу і жив тут до самої революції: Микола Іванович Шмінке мав садибу, яка розміщалась на околиці х. Чепурківки і мала площу 5 десятин: під будівлями (житловий будинок, сарай, приміщення для парового млина) - 1 дес., сад (яблунь - 96 дерев, груш - 33 дерева, слив - 9 дерев, абрикос - 9 дерев, горіхів - 19 дерев) - 1,5 десятин, парк - 2,5 десятин. Дружина гірничого інженера полковника Юлія Петрівна Рожкова, яка з сім'єю мешкала в Петербурзі, свою частину одержала грішми. Штабс-капітан Петро Петрович, який з сім'єю жив у Києві, одержав 75 дес. землі біля х. Наталівки.

Колезький секретар Вадим Петрович і штабс-капітан Павло Петрович одержали невеликі ділянки землі в Пирятинському повіті, а також дідівську маєтність у Роменському повіті - хутір Мар'їнський, який Павло Петрович називав ще й Чепииим хутором. Вадим Петрович жив у Пирятинському повіті, мав сина Фелікса.

Про Павла Петровича написано в «Первом дополнении к биографическому словарю ученых й писателей Полтавской губериии» І. Ф. Павловського (1913 р.): «Волховский Павел Петрович, сын майора, из Полтавских дворян (род. 1837 г., умер 15 февраля 1886 г. в Тифлисе). Обучапся в Московском университете по юридическому факультету, ио полного курса не окончил и поступил на военную службу, а затем занялся литературным трудом. Умер в крайней бедности. Волховский изобрел несколько земледельческих орудий, описання и рисунки которых поместил в «Земледельческой газете» (1867- 1870 г.г.). Во время русско-турецкой войны 1877-1878 г.г. печатал корреспонденции в «Московских ведомостях», «Кавказе», «Обзоре», «Правде». В последиее время занимался переводом некоторых этнографических работ Родде».

У 1867- 1870 р.р. Павло Петрович жив у Чепин-хуторі Роменського повіту, займався хліборобством, експериментував. У1869 р. в «Земледельческой газете» №212 була вміщена його стаття «Каток й глыбодроб» з описом і малюнками цих знарядь обробітку землі. В «Земледельческой газете» №52 за 1867 р. і №40 за 1868 р. вміщені його статті «Опыты глубокой обработки й удобрення полей». Під терміном «глубокая обработка» він розумів «не вьыворачивание глубоко поднятого пласта земли наружу, а разрыхление почвы дальше глубины плужной обработки, без выворачивания этой земли наружу». Це, мабуть, і є не що інше, як безвідвальний обробіток землі.

Із своїх експериментів Павло Петрович зробив висновок, що «глубокая обработка почвы» дає хороший урожай зернових і стійкість проти засухи. «Во время засухи, когда обыкновенные яровые хлеба буквально горели, все посеянные на глубоко обработанной пашне хлеба не страдали от засухи. Правда, их рост не был особенно велик, но они ярко зеленели среди пожелтевших своих соседей, сильно кустались и развивались совершенно правильно. В особенности зто было заметно на пшенице й просе».

Знаменним є те, що експерименти із «глубокой обработки почвы» уродженця Полтавщини впроваджувались у практику майже через 100 років на Полтавщині як «безвідвальний обробіток землі» під керівництвом Федора Трохимовича Моргуна, тодішнього першого секретаря Полтавського обкому КПУ.







   

ВАС МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ



Вода, яку ми п'ємо

/_pu/1/51091630.jpg
Как поднять грудь без хирургического вме...

/_pu/21/48079862.jpg
Утренняя растяжка: мнение эксперта

/_pu/15/27906025.jpg
Силиконовый бюстгалтер: как носить и как...

/_pu/20/69664494.jpg
Маленькая грудь. В чем ее большие преиму...

/_pu/33/84298098.jpg
Значение имени Татьяна

/_pu/25/92257429.jpg
Профессия учителя, без сомнения, прекрас...

/_pu/0/03324147.jpg
Летний отдых с детьми: правила безопасно...

/_pu/11/04825769.jpg


   

ОСТАННІ НОВИНИ


/_nw/73/15617469.jpg На Полтавщини сім'я опинилась у лікарні після вживання продуктів з місцевого магазину

/_nw/73/91084570.jpg На Полтавщині намагались перереєструвати автомобіль, який розшукує Інтерпол

/_nw/73/83941897.jpg Пожежа на Полтавщині забрала життя трьох людей

/_nw/73/26661303.jpg За незаконне вирубування ялинок на Полтавщині можна заплатити чималі гроші та навіть потра...

/_nw/73/85268187.jpg На Полтавщині підліток потрапив до реанімації при спробі залізти на залізничний вагон

/_nw/73/86950880.jpg Скільки коштує новорічна королева у Лубнах?

/_nw/73/90061868.jpg На Полтавщині поліцейські виявили незаконну вирубку дерев (ФОТО)

/_nw/73/25321700.jpg У Гребінці відбулась урочиста церемонія з нагоди Дня Збройних Сил України

 
 
 
 
НАШІ СПІЛЬНОТИ






 
 
  

   admin@grebenka.com

  +38 (099) 361-83-66
  +38 (097) 168-46-12


   » Добавить в закладки 
   » Обратная связь
   » Информация о портале
   » PDA версия сайта

     RSS-экспорт новостей:
   Новости | Фоторепортажи
   Публикации | Объявления
   Форум



   » Знаєте про новину чи подію в місті? Повідомте і ми напишемо про це на сайті.   Додати новину

   » Потік онлайн-опитувань
   » Книга відгуків і пропозицій
   » FAQ Питання та відповіді
   » Реклама на сайті

  Відправити СМС безкоштовно Відправка SMS безкоштовно