Храм Святого Георгія Побідоносця

У Гребінці стоїть величавий, красивий, гордість міста і району Свято-Георгіївський храм. І хоча його збудовано у 1998 році, передісторія духовної святині сплітає безліч людських доль і сягає у глибину століть. Історичний шлях храму - тривалий і доволі тернистий, як, мабуть, і кожної духовної святині.

Місто Гребінка назване на честь Євгена Гребінки (1812-1848) - українського байкаря, белетриста, видавця, громадського діяча.

Початок існування міста припадає на 1895 рік, коли розпочалося будівництво заліз-ничноїлінії Південно-Західної зал ізниціХарків-Київ. Тоді на місці Гребінки було село Тінь.

З 21 листопада 1959 р. Гребінці надано статус міста районного підпорядкування. Нині Гребінка-значний залізничний вузол, на якому розташовані великі залізничні підприємства.

Православні віруючі довгі роки сподівалися на те, що зміняться часи і буде у містечку церква. Тожхрам будувався з тим, щоб всі бажаючі мали змогу відвідати і почути Богослужіння, вільноуньому почувалися...

У 1871 році на Лубенщині (а це 40 км. від Гребінки) біля села Гінці під час земельних робіт була виявлена перша пам'ятка доби палеоліту, що стала відомою на Україні. Знахідка була подарована власником Гінців лубенській чоловічій гімназії. Офіційно вперше проводилися розкопки в 1873 році Ф.І Каменським та К.М. Феофілактовим. В цьому ж році вони виявили ще одну пам'ятку цього періоду, періоду пізнього палеоліту, біля містечка Городище Пирятинського повіту (П.І. Баришевський Палеоліт України. Київ. Наукова думка. 1973р. а.42; Полтавщина. Енциклопедичний довідник. Київ. Либідь. 1992р. а 174)

"Енциклопедичний довідник УРСР за 1985 рік дає визначення: "Городище це давні залишки укріплених поселень, розташованих у важкодоступних місцях на високих берегах річок. Назва походить від давньоруського давньослов'янського слова "Град" - огорожений, захищений.

Укріплення складалося з земляних валів та ровів перед ними і доповнювалися природними перепонами (ярами, урвищами, протоками), Поширені по всій території Полтавщини. Одне з таких укріплень і було на березі річки Оржиці. Крім того дослідниками встановлено, що "Городище в Пирятинському повіті над річкою Оржицею - древнє земляне укріплення". За часів існування Київської Русі Х-ХІІ ст. Городище входило до складу Переяславського князівства і становило його східний укріплений рубіж. Певне, це укріплення було засновано разом з Лубнами - 988 року Київської Русі від нападів кочівників з півдня і сходу.

Цілком природно, що воно виникло, на випуклому бугрі лівого берега Оржиці. але тут древні люди будували свої перші стоянки. Саме тут, де на розвилкі трьох доріг стоїть церква і школа. Можемо припустити, що кочові племена, які шукали соковитих випасів для худоби і здобичі для себе, рухались понад Дніпром у Причорноморрі, натрапивши на притоку Сули ручку Оржицю, яка в той час була повноводною з дуже провалистими берегами, болотом та трясовиною.

Тому кочівникам доводилось шукати броду і тверді береги, що якраз і можна було знайти у тому місці де і виникло Городище. Отже Городище виникло для захисту для захисту східних кордонів Переяславського князівства.

Під час міліоративних та розвідувальних робіт 1963р.-1966р. по р. Оржиці з'явилась можливість "заглянути" в товщі річкової долини. Виявилося, що від горла і до самого витоку торфові поклади сягають від 3-х до 6-и метрів і навіть більше. Лише там, де сучасне Зегребелля сходиться з городищем (Загребелля - село Гребінківського району), твердий глей виступа майже на поверхню без торфового покриву.

Це і були давні броди. Тут на східних кордонах Переяславського князівства збігалися і перехрещувалися шляхи зі сходу, заходу, півдня і півночі. Отже спочатку було зроблене укріплення для захисту від набігу кочовиків з якого згодом виникло місто.

"На місці древнього городища по річці Оржиця знаходиться нинішнє містечко Городище Пирятинського повіту, яке своєю назвою вказує на існування на цьому місці колишнього город".

В 1980 році під час проведення археологічних розкопок експедицією Київського інституту археології було підтверджено всі ці здогадки і припущення.

Але 1240 року татаро-монголи ідучи на Київ, розгромили Городище, перетворили його на руїни, а людей перебили всіх, як згадував літописець, знищили все так, що нікому по цьому було плакати. За часів татаро-монгольського іга, руїни заросли бур'янами, поступово перетворилися у дикий степ. І лише поодиноко серед степу височів пагорб, який ще недавно був свідком дитячого посміху та слів кохання. Майже 500 років сягали  по степу хижий звір та дикий птах. Тільки табуни голодних степових вовків господарювали тут, та зграї чорної - галичі та круків.

У другій половині ХVІІ ст. Городище було вдруге заселене, бо не може ця природна краса завжди бути пусткою. "Городище Пирятинського повіту - старий пункт, знову заселений у другій половині ХVІІ ст." - цитата з книги Л. В. Падалки. " Минуле Полтавської території і її заселення".

І потрапило Городище до рук полковника лубенського полку Леонтія Назаровича Свічки.

У період козацтва Всевишнею долею Полтавський край став, вважай, центром бурхливих подій в жорстокій боротьбі за встановлення Української державності за відновлення національної самостійності. Саме Лівобережна Україна дала історії десятки імен героїв козацької вольності, гетьманів, ватажків, полковницьких урядів. Саме тут постійно точились криваві сутички за владу між козацькою старшиною. Одним з представників козацької верхівки Полтавського краю був і Лубенський полковник Леонтій Назарович Свічка.

Визначних подвигів за ним не значиться, а от з усього видно, що вмів він добирати ключик до гетьманських сердець і московських вельмож, та й рядовими козаками вдавалось знайти спільну мову. Це й допомагало йому заволодіти полковницьким перначем.

Вперше на арені гетьманського управління ім'я Леонтія Свічки зустрічаємо в 1685 році. Відтоді від осаула Лубенського полку і ведеться рід козацької верхівки Свічок. Як тільки Іван Мазепа добився гетьманської булави, розпочалися зміни у верхівках полкових урядів.

Історія не донесла до нас чим вже так сподобався пану Свічці городищенський пагорб. Але він освячує цю землю, маєток, укріплює великим земляним валом та рвом, як колись у ХІІ ст. Біля маєтку у підніжжя пагорба поселяє селян - кріпаків, які своєю працею створили маєток, опис якого дійшов до нас з за кутків архівних фондів.

Саме цю землю освятив Володимир Святославович вперше, будуючи укріплення і зміцнюючи свої володіння на заході. Освятив в кінці Х століття. А десь між 988-990 рр. була побудована дерев'яна церква. Побудована на пагорбі. Опису, якою вона була не збереглось. В літописах не знайшлося місця для невеличкої дерев'яної церкви в Переяславському князівстві. Але зафіксована сама подія і освячення Володимиром землі для будівництва церкви.
 

Та коли татаро-монголи під проводом хана Батия йшли на Київ зруйновано було і Гоодище і спалена дерев'яна церква.

Коли в кінці ХVІІ ст. Городищенська височина стала маєтком Леонтія Свічки, під час однієї з гулянок, кажуть народні легенди та перекази, вдарила блискавка і вбила кілька чоловік. Щоб умилостивить Бога і скинути вину за загибель людей, Леонтій Свічка освячує цю  землю вдруге і будує круглу дерев'яну церкву. Більше століття стояла в маєтку Свічків дерев'яна церква, і лише його онук Петро Свічка та правнук Миколи Свічки замість дерев'яної спорудив велику цегляну церкву Святого Георгія Побідоносця.

Як свідчать народні перекази, що дійшли до наших часів, цеглу для церкви виробляли біля Корніївського (село Гребінківського району) ставу, а потім селяни-кріпаки, вишикувались ланцюжком, передавали цеглини із рук в руки аж до місця будівництва, а це більше двох кілометрів. Гріх цеглу для церкви було возити худобою. А яйця для замісу цементу зносило все Городище.

Почав будувати цегляну церкву в кінці ХVІІІ ст. онук Леонтія Свічки Петро Свічка. А в дію вона вступила в 1807 році. Це була найбільша кам'яна церква в Полтавській губернії. Церква Святого Георгія Побідоносця. Вже на початку ХІХ ст. була добудована дзвіниця.

В 1895 році - коли почала функціонувати залізнична станція Гребінка, яка розташована була за 1,5 км. від містечка городище Пирятинського повіту то вже городищенська церква відсвяткувала сторічний ювілей.

На відзначення сторіччя церкви з'їхались високі духовні особи з Києва, Полтави та інших міст. Три дні гули дзвони, служили молебні, над долиною Оржиці простилалася мелодія релігіозного обряду.    .   

В Городищенській церкві зберігали дуже цінні книги, Євангеліє з дарчими написами Леонтія Свічки, видавництва 1690 року. Є ще одна особливість цієї церковної споруди. Іконостасів в церкві не було - це було відхилення від норм церковного устрою того часу. Замість Іконостасу були великі ікони над ворітьми алтаря.

В одному з журналів "Киевская старина", А. І Залевский розповідав про церковну старовину Пирятинського повіту, розповідав про архітектуру і будівництво церквів Пирятянського повіту. В нарисі говорилося, які форми церковних споруд були найпоширеніші в Полтавській губернії.  У ХVІІІ ст. - хрестоподібні, круглі, XIX ст. - чотирикутні.

Тому церква в Городищі відповідала цим традиціям. Говорить А. І.Залевський і про іконостаси: "Іконостаса в ХVІІІ ст. як правило будували в чотири яруси, на початку XIX ст. помітне відхилення від цього правила. Яскравим прикладом цього є Городищенська церква поміщицької будови Пирятинського повіту. Іконостасу  зовсім немає, замість нього великі ікони, над ворітьми - тайна вечеря, вверху хрест. Теж і в церкві села Кулаженці (церква в селі Городище побудована в 1807 році а в селі Кулажинці, нині Гребінківського району, в 1836 році)".

В деяких церквах зберігалися дуже цінні для історії книги. Так у Георгіевській церкві села Городище зберігалося Евангеліє з дарчими надписами Леонтія Свічки, Одне з них видавництва 1690 року з таким надписом : "Я, Леонтий Назарович Свичка, полковник войска его царского величества, Запорожского, Лубенский, Купеле сию Евангелие у Якова Брусиловича, купца от обивателя Киевского, за повную суму одинадцать копеек до храму Бдаговещения присвятой Богородицы, стоючую в селе Усовце, за отпущение грехов моих. Варую при том аби нехто з близких та теж з далеких кровных моих наважился отделить сию книгу от церкви Усовской Благовещенское присвятой Богородицы ... а куплена року 1694."

Яким чином це Евангеліє, подароване церкві села Усовки з'явилось в Городищенській церкві не відомо. Друге Евангеліє, що схоронялося в городищенській церкві, мало підпис : "Сию книгу, благовестие святых Апостол Евангелист купелен я, Леонтий Свечка, полковник царского пресвятого величества войска Запорожского Лубенский, за суму готовых грошей копеек за одинадцать отца Евстафия, священника Преволочанского з под Прилук, року 1690, месяца апреля для дому свого. И ежеле трофится до походу военного идучих, брати с собою до неркви войсковой. А не повинен никто втручатыся в сию книгу, бо я купил ее за власне свои гроши року и для вышенаписаного".

Отже не тільки зовнішнім виглядом, але й зібранням історичних перлин писемного мистецтва та малярства була б цінна для нащадків ця культова споруда. Церква носила ім'я Георгія Побідоносця бо правий іконостас - це була картина "Георгій Побідоносець вбиває зеленого Змія". Небозвіт малював Іван Бойко - художник, маляр з Пирятину. Дід Чаленко позував для Ісуса хреста. В Городищі до сих пір пам'ятають, куплетки, які народилися під час будівництва церкви.

Там зібралися Чаленки,
Всі кравці і Тифаленки,
Стали думать і гадать,
Як нам Бога змалювать.

В Городищі й досі живуть нащадки сімей Чаленків, Кравців і Тифаленків. Їх прапрадіди колись позувала Пирятинському малярові.

Дзвіниця, яка була прибудована до церква на початку XIX ст. мала висоту 20 метрів. Говорять, що з неї в ясну погоду можна було побачити Яготин, що на відстані 30 км.. Дзвіниця була оздоблена дзвонами, вага яких 1632 пуди - найбільші дзвони в губернії.

Переказують, що піднімали їх на рушниках. Біля церкви був склеп, де в дубових гробах були всі представники роду полковника Леонтія Свічки. Леонтій - Василь - Володимир - Петро - Микола. Це старші сини панського роду. Їхні дружини та діти, а також молодші брати були поховані поряд з церквою.

1845 року перебував на Гребінківщині в маєтку славетного байкаря Євгена Павловича Гребінки Тарас Григорович Шевченко. В своєму щоденнику Тарас Григорович описує зустріч із правнуком Леонтія Свічки - Левком. Розмовляючи з ним Тарас Григорович Шевченко називає правнука славетного роду ясновельможний Свічка. На що Левко Свічка відповідає : "Не свічка я, лише - огарок”. Бо поступово занепадав рід і маєток Леонтія Свічки.

Розмова ця відбувається в маєтку на городищенській височині, а саме в невеликій капличці біля церкви. Час був милостив до цієї каплички. Вона зберігалася до сьогоднішніх днів і використовується на шкільному подвір'ї як господарська споруда. Отже навіть Т.Г. Шевченко милувався краєвидами річки Оржиці та цього панського маєтку.

Креслення проекту не збереглось, але на запит в інститут архітектури м. Ленінграду в 1989 році Терещенко Любов Федорівна, аматор відродження культових споруд на Гребінківщині, отримала відповідь, що невідомим архітектором було збудовано три церкви, подібні одна до однієї: в селі Лукаші на Одещині, в селі Городище Полтавської губернії та біля Санкт-Петербурга, але дійшла до наших днів тільки церква з Одещини. І та потребує значної реконструкції.

Йшов час. Красуня церква стояла і тільки стара дупляста липа була її вічним сторожем.  Та ось підійшли події початку ХХ ст. -коли руйнували і дух, і віру народу. Події 1917 року позначились і на житті мешканців села Городище. Найперше вирішили покінчить з маєтком панів Свічок.

Будинок панський,в якому після 1917 року жив останній божевільний нащадок славетного колись роду Свічок, було невідомо кому продано,  розібрано і вивезено з Городища. Кирпичні будівлі були розібарані, Сад, парк та бузкові алеї вирубані - з них безземельні селяни будували собі садиби. Це розповіла нам Кузьменко Нястя Петрівна, 1915 року народження, яка мешкала по вул. Готроднщенській,21.

Не обійшла лиха доля й красуню церкву. 3 початку в 20-х роках на вимоги селян вона ще працювала, у капличці, де колись Т.Г. Шевченко із Левком Свічкою вели розмову, проводила репетиції церковна півча під керівництвом Федоса Трофимовича Кравченко /1875-1960 рр./ Старостою був Козенко Антон Мусійович /1873-1954 рр./ - дід вчителя з середньої школи №4 Дикого В.Г.

Але в 30-ті роки богослужіння в церкві заборонено. В 1933 р. в с. Городище було створено колгосп "Ленінським шляхом” і приміщення церкви було застосовано під зерносховище. Та це не велика біда б була - хліб святе діло. Де комірником був Кобрук Тимофїй, який помер в 1966 р. Та сокира над церквою Святого Георгія Побідоносця була вже занесена. Стояла вона самітня й мовчазна, хіба що в нічній пітьмі можна було почута з її вершини сумний крик сови.

У 1935 році Гребінка стає районним центром. Необхідні стали різні адміністративні приміщення. А будівельного матеріалу не було.

Ось тоді і звернули увагу на порожніюче приміщення церкви, проте аж до 1940 року питання про зруйнування її відкладалось. Та все ж цей час настав. За трудодні колгоспники змусили по цеглині розібрати церковну споруду і на возах перевезти до м. Гребінки.

Кузьменко Настяя Петрівна, 1915 року народження розповіла, що за те, що вона не поїхала працювати на погром церква оштрафувала на 5 трудоднів. Голова сільради - Захарченко Михайло Васильович особисто керував підривними роботами - не з першого вибуху піддалися метрові стіни двухсотлітньої давності.

Свідки розповідали, що коли руйнували церкву, труни з залишками панів Свічок витягли і забальзамовані останки одного з них поставили під церквою, щоб лякав віруючих жінок. Коштовності з церкви, позолоту з куполів, ікони, книги, рушники - все порозтягали. Порозтягали кому совість дозволяла. Дзвони збивали, а колись піднімали на рушниках.

Ті, що при падінні покотились поплавили в 1945 році, а деякі хтозна де ділись. Коштовності з останків Свічок познімав Іван (Євдошчин син, прізвище не відомо) і тікав з ними за кордон. Піймали під Польським кордоном. Де дівся не відомо.

Пройде багато-багато років коли забороняли відзначати Пасху і за відвідування церкви виключали з комсомолу, а дітям ставили поведінку "незадовільно" за шкарлупки від фарбованих яєць...

Отже, на початку 17-століття була побудована дерев'яна церква лубенським полковником Леонтієм Свічкою, а в 1810 році вже кам'яна церква І. А. Горбовським, надзвичайно красивої архітектури, якісної кладки, якій би не було віку.

 

З вітрами перемін і початку демократичних процесів прийшов на Гребінківську землю 1990 рік який став роком третього освячення городищенської землі. На тому самому місці почалося третє будівництво церкви, як сподіваються сучасники - востаннє, бо хочуть, щоб храм стояв віки, що ні в кого рука не підніметься на гріх, на злочин.

Ще при радянській владі городяни їздили у віддалені церкви Полтавської області, бо хотілося почути духовне слово і чудодійні церковні наспіви, і хоч втрачали свій вихідний день, на душі було світло і радісно.

 Свої надії люди покладали на Бога, і коли після епохи богоборчого панування в країні відчулося легке потепління в ставленні до Православної Церкви, гребінчани змогли відкрити молитовний будинок і почали з Божою допомогою збирати добровільні пожертви на будівництво храму.

А вже як був закладений підмурівок, направили у Гребінку священика Стефана Худика (він закінчив у Загорську в Підмосков'ї духовну семінарію, служив у Свято-Макаріївсько-му кафедральному соборі Полтави, на приході у Великобагачанському районі).

 Багато труднощів довелося пережити, з багатьма обставинами змиритися парафіянам храму, що тільки-но зводився: з будівельного майданчика неодноразово зникали будівельні матеріали, з'являлися перепони в продовженні будівництва, не вистачало фахових будівельників - і тоді вантажниками й будівельниками ставали самі віруючі.

Задумка звести сучасний Божий дім саме на тому місці, де свого часу вже стояла дерев'яна, а потім і цегляна церкви, народилася в кабінеті начальника планово-економічного відділу райдержадміністрації Любові Федорівни Терещенко (нині покійної). Вона знала всю історію з варварським розтрощенням тих споруд. Як у пік епохи атеїзму комуністи стягали дзвони з церкви особисто. А потім розібрану цеглу використали на будівництві кількох адміністративних приміщень, в тому числі й того, де раніше були райкомівські кабінети, а донедавна - редакційні.

Люба Федорівна вивчала святе письмо, багато з нього цитувала напам'ять, відчула свою особисту місію поставити у Гребінці православний храм. Це були нелегкі клопоти. Але при підтримці керівництва райдержадміністрації та багатьох трудових колективів їй це вдалося.

Пам'ятається, як ставили дзвони: скільки було хвилювань! Потрібен високий і потужний кран. Та ось нарешті знайшли. На допомогу прийшов начальник Лубенської газокомпресорної станції Віктор Дмитрович Булда. На техніку уже чекала бригада експериментальників локомотивного депо. Микола Данилович Марікуца, переговорюючись з кранівником по рації, зробили цю ювелірну справу. Це тільки один епізод. А таких клопотів вистачало на кожен день.

Церква споруджувалась за рахунок допомоги підприємств і організацій району, та добровільних пожертвувань громадян. І ця величава красива споруда з п'ятьма куполами. стала їх радістю і гордістю!

  А коли спорудження церкви нарешті завершили, на одинадцятій позачерговій сесії Гребінківської районної ради народних депутатів. депутати прийняли рішення передати їй усі церковні будівлі ( храм і господарські будови ) в комунальну власність. Це тралилося 11 листопада 1996 році й стало для церковної громади дуже важким ударом. Та відомо, що шлях віри сповнений випробувань, покликаних загартувати віруючу душу...

Варто зазначити, що будівництво церкви відбувалося за допомоги багатьох небайдужих людей. Кожна цеглина, кожна ікона, кожен рушник є результатом безцінного вкладу кожного, хто був залучений до довготривалого і благого процесу побудови церкви незалежно від того в якому вигляді надходила допомога.

Так, сільські колгоспи за сприяння районної адміністрації, жертвували на будівництво церкви зерно, яким потім розраховувалися за роботу з будівельниками. Важливий внесок на перших етапах будівництва зробила міська рада Гребінки. Зокрема, профінансувала креслення проекту храму та пожертвувала аеродромні плити, які були викладені на території кругом церкви.

Завдяки генеральному директору ЧАЕС Сергію Парашину, який пожертвував 4 тонн оцинкованого заліза та 5 тонн цементу, стало можливим будівництво куполів та здійснення штукатурних робіт.

 

13 вересня 1998 року було відкриття Свято-Георгіївської церкви, осв'ячення і святкова Божественна Літургія. В освяченні брали участь Високопреосвященнійший Митрополит Полтавський і Кременчуцький Феодосій (нині покійний), митрофорні протоієреїм. Полтави, священнослужителі окружних парафій, хор Макарівського кафедрального собору, та гості міста.В 2014 році виповнюється 16 років відтоді, як освятили у Гребінці Свято-Георгіївський храм.

У ньому продовжує нести свій священицький послух отець Стефан, який взяв на себе функції не лише священнослужителя, а й керівника всього будівничого процесу, що продовжує робити і по сьогоднішній день. Згуртувавши церковну громаду й наставляючи людей у правій вірі для Отця Стефана, який знає, всьому ціну, Храм Божий - це його ні з чим незрівнянне дітище, це його життя.

Проте після відкриття храму роботи по благоустройству не завершилися. Зроблений спочатку іконостас був тимчасовий. Протягом чотирьох років церковна община збирала кошти на новий іконостас, і у 2002 році розпочалася різьба дерев'яного іконостасу.

Значний вкладу виготовлення іконостасу зробив благодійник Ковальов Григорій Якович з сім’єю, дружиною Любов’ю Михайлівною та сином Андрієм , які власними коштами оплачували роботу різьбярів Олександра Лисенка та Олега Макогона.

 

Така велична будівля, якою є Свято - Георгіївський храм потребує постійного догляду. У 2013 році відбувся капітальний ремонт церкви. Храм пофарбували та зробили інші ремонтні роботи, а у 2014 році планується укріплення та обкладання бу-товим каменем фундаменту.

Протягом років функціонування храму до нього здійснювали візити з Богослужіннями такі архієреїяк блаженної пам'яті Владика Сава, Феодосій, Владика Філіп, Владика Володимир та правлячий на даний час архієрей - єпископ Кременчуцький і Лубенський Миколай.

Свято-Георгіївський храм є справжньою перлиною Гребінківського краю. Його будівництво відбувалося довгий час і завжди супроводжувалося труднощами. Але Господь Бог вказує вірний шлях. І сьогодні, коли у місті створено всі молитовні умови для прихожан, залишається сподіватися, що храм ніколи не буде пустувати, адже він має наповнюватися людською молитвою та покаянням...

 Для Отця Стефана, який знає, всьому ціну, Храм Божий - це його ні з чим незрівнянне дітище, це його життя, 3 кожним днем все прекрасніше і затишніше у нашому Храмі, Церква знаходиться тільки не утриманні мирян. У своїх проповідях Отець Стефан неодноразово повторював з чим в цей світ прийшли, з тим і в інший підемо, з порожніми руками, все залишимо тут. Людині що віддав, воздасться удвічі.

  Церква наша - не тільки небо на землі, а навіть духовна здравниця, потрібно тільки вірити. Коли ви дивитесь на святині, придивіться, як же вони нам дивляться у вічі,  ніби хочуть сказати - ми з вами, а ви?

  З кожним днем в нашому храмі щось новеньке, духовне, прекрасне набуває справжнього вигляду, як і повинно бути в церкві. Це все невтомна праця і велика духовна любов Отця Стефана.

ФОТОГАЛЕРЕЯ