Пономаренко Любов Петрівна народилася 25 травня 1955 року в селі Іванківці Срібнянського району на Чернігівщині. Закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут імені М. В. Гоголя (1978).

Працювала вчителем російської мови та літератури на Срібнянщині, завідуючою відділом в Срібнянській райгазеті. З 1987 року мешкає на Полтавщині. Працювала в школах та редакціях райгазет Оржицького і Гребінківського районів. З 1999 року – власний кореспондент Всеукраїнської громадсько-політичної газети «Зоря Полтавщини». Мешкає і працює в м. Гребінка.

Твори друкувалися в багатьох газетах і часописах, видавалися в колективних збірниках та антологіях, зокрема в антології української "жіночої” прози та есеїстики другої половини XX – початку XXI століття (авторський проект Василя Габора) "Незнайома антологія” (Львів, 2005) за кордоном – в Німеччині та Японії, в альманасі "Біла альтанка” (Полтава, 1996).

Автор книг новел, оповідань та повістей "Тільки світу” (Київ, 1984), "Дерево облич” (Київ, 1999), "Ніч у кав'ярні самотніх душ” (Миколаїв, 2004), "Портрет жінки у профіль з рушницею” (Київ, 2005).

Лауреат літературних премій: міжнародної імені Олеся Гончара (2000), всеукраїнської "Благовіст” (1998) та обласної імені Панаса Мирного (2005).

Член Національної спілки письменників України з 1987 року.

Книги Пономаренко Любов Петрівна

Гер переможений 
Л. Пономаренко  

Війна - жорстока річ. Від неї постраждали мільйони людей.

Причому не лише ті, що захищалися, а й ті, що нападали.

Ми не можемо знати, чи усвідомив Фрідріх свою провину перед нашим народом, але напевне, що спокутував.

Діти ненавиділи полонених...

КАЛЕЙДОСКОП ДУШІ

Нова книга Любові Пономаренко "Портрет жінки у профіль з рушницею”, видана ВЦ "Просвіта”, — одне з кращих цьогорічних українських прозових видань. Книгу склали оповідання, об’єднані трьома циклами ("І листя замітає сліди”, "Душа на гілочці ліщини” та "Плач перелітної птахи”), і дві повісті — "На срібному човні” та "Неба дістати”.

Нова книга Любові Пономаренко "Портрет жінки у профіль з рушницею”, видана ВЦ "Просвіта”, — одне з кращих цьогорічних українських прозових видань. Книгу склали оповідання, об’єднані трьома циклами ("І листя замітає сліди”, "Душа на гілочці ліщини” та "Плач перелітної птахи”), і дві повісті — "На срібному човні” та "Неба дістати”.

Характерна риса творчості Любові Пономаренко — загадковість сюжету. Коли читаєш будь-який її текст, складається враження, що ось-ось утратиш ниточку сюжету, випаде вона з рук (з уяви) і вже не збагнеш, про що мова, звідки й куди йдуть герої, чому. Це — мозаїка образів, яка залишає право (змогу?) самому читачеві складати калейдоскоп. Саме таким є оповідання "Дві в колодязі”, де дівчисько, яке звикло пересуватися по-мавп’ячому, поселяється на правах служниці в будинку вдови. Дивна дівчинка, дивне ім’я Половинка і чудернацька, майже моторошна, історія із божевільним закінченням: "Блимав нічник. На ліжку лежав її чоловік, а навколо поралися вісім Половинок. Намагалися стягти черевики, прикладали голови до серця, бризкали на нього водою. А одна стояла на вікні у повний зріст і тихо грала на скрипці”.

В українській літературі є таке поняття "химерна проза”. Ніхто до цього часу не зміг дати чіткого визначення, що це таке, але всі впізнають її безпомилково — інтуїтивно. Так, багато прозових творів Любові Пономаренко можна назвати химерними. Це історії доль — іноді детективні, іноді трагічні, але завжди з настроєвістю, яку в народі називають "мурахи — спиною”.

Цю настроєвість авторці вдається так хитро вплітати в оповідь, що пояснити секрет вплітання практично неможливо. Ці історії треба читати, але в жодному випадку не переказувати, бо все губиться, зникає таємниця. Слухачеві тоді важко пояснити, що так вразило вас ув історіях про старого німця, який вирощував нагідки, про в’язня, який закохався в листи, написані божевільною жінкою, про кохану художника — Альку, яка сама почала малювати, про бандуристку, яка просила милостиню, про жінок, які знаходили і втрачали своє щастя, про…

А ще ці твори можна назвати нотатками з моралі, фраґментами недосконалості світу. Любов Пономаренко одна з тих, хто впроваджує концепцію (вже майже традиційну для української літератури) Д. Бонгефера — нової релігійності. Її герої — метафізичні сироти, які беруть на себе роль Христа, — страждання заради спасіння світу або просто — тих, хто поруч. Особливо характерно це для великих прозових творів. Такими є старий учитель із повісті "Неба дістати” і його улюблений учень — люди, які прагнуть справедливості, але через обставини й власний характер лише чекають, що щось у цьому світі зміниться.

Таким є будівничий у повісті "На срібному човні”, який рятує покритку з дитиною, хоча знає, що щастя (та навіть спокою!) цей вчинок йому не принесе. Боротьба героїв Пономаренко нагадує бунт — швидкоплинний і без бажаних результатів. Будь-який крок у бік є стихійним, непродуманим і вже тому — приреченим на поразку. Меланхолійні й часто трагічні історії героїв сприймаються читачем на рівні настроєвості завдяки глибокій психологічній характеристиці персонажів — мистецтву, яке Любов Пономаренко опанувала досконало.

Її талант людинознавця, вміння поєднати психологічний аналіз та емоційний підтекст спонукають читача не просто до прочитання, а справді співпереживання. Причому — все це відбувається без прямого втручання автора. Письменниця користується для реалізації зображення стану душі монологами — звичайними й внутрішніми, які найкраще підходять для такої мети, адже читач ніби розмовляє з героєм, точніше, — герой сповідається читачеві, що викликає довіру в останнього. Важливу роль у створенні належного рівня довіри (який граничить із "примірянням” ролі героя читачем) у Пономаренко відіграє художня деталь, яка залишає читачеві можливість відчути й домалювати все не висловлене автором, а ще — ця деталь дає змогу передбачити фінал твору.

Так, оповідання "Для кого звільнилась кімната?” починається: "Порвана ніч, мов плащаниця, звисає з опалого вікна”. І хоча далі йдеться про героїню, якій доля дала шанс усе змінити на краще, читач уже відчуває, що цим шансом вона не скористається. Так само після фрази "За Прочаном схлипнули двері” читач не сподівається нічого доброго для Прочана. Талант письменниці, її майстерність та підбір сюжетів створюють відчуття меланхолії й трагедійності, а може, катарсису?

Любов Пономаренко — музикант у літературі. Музикант, який грає на струнах читацьких уяви й душі. Вона робить це так віртуозно, що потім струни ще довго вібрують, не можуть знайти спокою. Фрази, сюжети, відчуття переповнюють вас, ховаються, щоб потім виникнути — ніби нізвідки. Так, це не просто — носити в собі чужий досвід, чуже життя, але хіба то вина авторки? Адже ви самі взяли до рук цю книгу, свідомі таланту Любові Пономаренко.

КОХАННЯ НА ДВОХ ПІД ОДНІЄЮ ОБКЛАДИНКОЮ

Видавництво «Піраміда» започаткувало проект сучасної літератури «Приватна колекція», в якому виходить вибрана українська проза та есеїстика кінця XX століття. Серед провідних сучасних літераторів можна побачити книжки Ю. Винничука, О. Забужко, Іздрика, Є. Кононенко, Т. Прохасько, О. Ульяненка та ін. В серії «ТРИ СВІТИ» [Три книги в одній шабатурці] вийшли твори Емми Андієвської «Джалапіта», Є.Кононенко «Три світи» та Л.Пономаренко «Помри зі мною», з якої і почнемо.

Під обкладинкою збірки новел «Помри зі мною» заховані тексти, поєднанні однією темою – темою кохання у будь-якому його стані. Здавалось би, жінка з таким ім'ям не може писати про щось інше! Пономаренко створює своєрідний контраст, розкриваючи всю повноту інтимної прози – біль, переживання, щастя, могутність та стійкість людських почуттів. Кожна окрема новела – це своєрідна органічна частина, яка надає загальному тексту повноту та змістовне наповнення. Часом ніби автономні герої новел мають схожі долі, проблеми, але по-різному ставляться до почуття, якому важко надати раціональне пояснення.

Герої Пономаренко – переважно жінки. Зрадниці, спокусниці, зраджені, нещасні, щасливі, але завжди закохані. Саме закоханість є головним лейтмотивом Пономаренко – передати іноді до болю ранену коханням душу жінки, але в будь-якому разі вразливу та сповнену любов'ю. «Помри зі мною» – це книга про жінок, але не слід упереджено називати її суто жіночою. Вона радше про велич щирого почуття, яке тільки жінка здатна відчувати до чоловіка, а передати так глибоко і тонко – Любов Пономаренко. Кожен рядок письменниці пронизує своєю відвертістю, чесністю та вразливістю, мов сотні голок. Проза Пономаренко самостійна та своєрідна.

«Помри зі мною» – це гімн кохання, яке здатне витримати всі негаразди, але в будь-якому разі та за будь-яких обставин вижити. І жити. Бо є заради кого!

КОЛИ ПОМИРАЄ СОНЦЕ

До самого дна вода світилася, як сонце. Вона любила пірнати глибоко й далеко так, що навіть підлітки стояли на березі, не дихаючи, і чекали, доки її голова з’явиться на поверхні. Вода її манила змалку. Вона дивилася, як там, унизу, хиляться за течією водорості. Як маленька п’явочка, наче травинка, звивається, як тікає під берег плітка , легко торкнувшись руки.

Під водою був інший світ, він приймав її, як свою. Від квітня і до листопада, доки не вкриє Оржицю тоненький льодок, вона щодня купалася. Її гінку постать на рисочці кладки видно було здалеку. Стомлені роботою жінки, які проїздили на велосипедах з сапами, лопатами, косами й торбами, дивилися на неї осудливо — нема їй удома роботи, що вистоює біля води! Хто там у сорок років купається по холоду? Вчителька називається.

На жаль, вони вже забули, що кожна жінка має знаходити для себе час — покупатися, посидіти під деревом, зробити вінок із полину чи любистку. І доки вона це може, доти залишається жінкою.
Вона — це я. Я — та ненормальна, яка преться кожного вечора чи ранку до води. Може, ви мене осудите? Але ця радість така неосяжна, така глибока, як річка після дощу. Вдосвіта, коли я вийду на кладку і, перш ніж стрибнути в прозору стрімку течію, гляну на дорогу, душа зіщулиться, як горобеня за пазухою; коли воно впаде з гнізда, ти його піднімеш, заховаєш. Йому тепло, але воно не знає, хто ти — добро чи зло. І боїться тебе. Я дивитимусь на дорогу, аж доки там не з’явиться вишнева машина. Вона їхатиме повільно, так повільно, що я за триста метрів пізнаю її водія. Він теж дивитиметься на мене. І та хвилина буде, як життя.

У ту мить я відчую, як на своїх верхівках піднімають мене до неба старі ліси Чернігівщини. Як пахнуть мені блакитні дзвіночки, червона смолка , підосичники й боровики. Як червоно манять суниці. Як ліщина тягне свої ще молочні букети горіхів. Я губитимусь у гущині лип і осик, брестиму здичавілими байраками. Я руками розводитиму хмари і скрізь, скрізь, скрізь бачитиму його обличчя. Він про це не здогадується. Він звик увечері чи вранці проїжджати мимо мене на річці. Тихо всміхатися. Господи, як він про мене думає і чи думає про мене?

Аж ось машина сховалася за рогом. Я стрибаю в зеленкувату безодню ріки. Вона приймає мене легко, як рибину. Чому люди не можуть жити під водою? Чому вони не можуть віддатися силі природи? Чому вони не можуть жити без осуду, зла і зневаги? Іти так просто, як торкатися долонями дна. Яке зворушливе, тремке і чутливе дно! Збудувати б тут із листя хатинку, послати із мулу постіль. Але й поміж заростей чую його слова.

Одного разу був дощ, я бігла з купання без парасольки. І раптом позаду відчинилися дверцята:
— Сідайте, підвезу. Куди вам їхати?
— Нікуди не їхати. Мені недалеко. Я не замерзла.
— Та сідайте ж, я не кусаюся!

Він запитував, я не відповідала. І от біля провулка попросила зупинити.
— Як доїхали? Можна ще й завтра вас підвезти? — глузливо запитав. Я вискочила в калюжу. Він сидів з відчиненими дверцятами і голосно сміявся.
— Добре, хоч когось налякав. А то підлеглі мене зовсім не бояться. Слід від його машини залишався ще й завтра. І потім, і потім.

Я щоранку обходила слід, щоб не затоптати. Але дощі його розмили, вантажівки роз’їздили. Вітри розвітрили. Я і зараз його бачу — той глибокий загнутий слід, наче стрілку. Бачу високу гриву, засмаглі руки того чоловіка, що легко лежать на кермі. І букетик квіток польових, що на заднім сидінні. Для кого, навіщо? Чи хтось, мо’ , залишив на згадку? Наче трунок, ті квіти горять мені в пам’яті й досі.
Буває ж так: кажуть, коли хтось із кимсь не зустрівся, то смертний неспокій у душі в нього буде навіки. Я гірко жила. Непрощенне прощала. І ось. Сивина вже в косі, мов поцвіла трава в копі сіна. "А чому сама ти?” — пита мене жінка із дзеркала. А що їй сказати? Що жити люблю під водою?

Який він високий! Як постать його мене вабить. А як він сміється, здається,обрубаним тілом здригаються клени. А вже як подивиться — наче вогнем обгортає. Він є в цьому місті, але то він є не для мене. Він зроду не плавав наввимашки посеред хвиль. Він зроду не біг по холодній траві й по осоках. Він завжди в машині, і дна він ніколи не бачив.

Коли я народилась, то геть повивальна ізблідла. Такі, каже, люди живуть у лісах і в озерах. Вода — їхня мати, самотність — їм посестра вірна. Вода притягає, вода мене вабить до себе. І я полощуся, раз по раз ходжу умиватись. Коли мене хвиля долонею тихо обгорне. Коли мене бризки обсиплють, немов срібняки. Тоді не натішуся, мовби народжуюсь знову.
Він якось під’їхав. Стояв на мосту — я на кладці. Вийшов з машини і рушив до мене росою. Стояв трохи одаль, потім наблизився й каже:

— Навчи мене плавать, русалко. Візьми-но до себе. Бо ти така гарна, що сонце боїться вставати.
Пливу собі далі. Якби мені слів цих не чути! Якби в очереті отам заховатись,пірнути і випливти десь за Сулою чи аж у Дніпрі.
— Іди-но до мене, кохана. Уже я не юний, і ніколи знову чекати нагоди тебе десь побачить. Така ти струнка, і волосся по плечах аж грає. Якби хоч торкнутись,якби твої коси, як води, крізь пальці мої потікали. Стривай-но!

А в цей час у світі спинялися змилені коні. На горах століть літописець авив чорнила. Молилися старці, і вдови сахались гріха. Закручені в стежку, аждали відцвілі дерева. На дні свого розпачу бився в істериці Каїн. І слали полотна жінки на зелених левадах.
То трави, то лілії, важко пливти, наче в лісі. Зате вода чиста, і кожна травинка на світлі. Вже їдь собі, їдь собі, онде машина аж блиска очима від злості, що ти з неї вийшов. Мені непереливки — тут ятері, далі сітка. Пірнути під неї, а далі — за кущ верболозу.

Тобою я марила стільки років, уявляла, як легко торкнусь до плечей твоїх, як пригорнуся. Як ти обів’єш мене, наче пругкою лозою, і як земна куля полетить у глибоку безодню. Твоїми руками гасить тихе полум’я щік. Твоїми вустами спивать брів шовкову принаду. Жариною подиху висушить ранкову росинку на грудях.
Який ти високий! Який божевільно вродливий! Який недосяжний — я йду не одне вже століття! І ось ти вже поруч, на віддалі змаху крила. Чому ж я тікаю, чому запливла в баговиння?
На березі звідкись узявся старий чоловік.

— Володю, аж ось де ти! Я заморився шукати! Тебе там чекають, онучка приїхала, а ти на дівок задивився. Чи, мо’, то русалка?
За руку вітається. Ти розгубився, і усмішка з глею. Байдуже промовив:
— Хіба задивився? Якась ненормальна купається. Мо’, думаю, тоне. Але вона плаває добре. Поїхали?
— Ідем!

...Тебе вже немає. Лише водомірка горта сторінки сірих хвиль. Хіба чоловік, що потяг до машини каміння за черевиками, — ти? Хіба той міщанин, що знічено вліз у багно виправдання, — то ти? Хіба ти не вовк і не тигр, хіба я помилилась?
Машина зірвалась і кинулась в лоно пилюки.
І сонце померло в воді, лиш блищить на труні позолота.