ГРУШКІВКА – село Гребінківського району, Сербинівської сільської ради,  знаходиться на правому березі річки Суха Оржица, вище за течією на відстані в 3 км розташовано село Степановка (Драбовский район), нижче за течією на відстані в 4,5 км розташовано село Писарщина, на протилежному березі - села Сербиновка і Саевка.

1738 - дата заснування як село Мечет.
1946 - перейменовано в село Грушківка.

Населення:   242 чол.
Площа:  1,92 км²
Густота населення:   126,04 осіб/км²
Телефонний код: 380 5359
Поштовий індекс: 37433
Координати:  50°04′47.77″ пн. ш. 32°17′55.2″ сх. д.
Водойми:   Суха Оржиця
Автомобільний код: BI / 17

У період розквіту в Малоросії авторитету і впливу родини Марковичів, коли Анастасія Маркович вийшла заміж за гетьмана Скоропадського Івана Ілліча (1640-1722 р.р.; за згодою Петра І був обраний гетьманом Лівобережної України після Мазепи І. С.), її брати із щедрої руки їх зятя гетьмана стали одержувати високі військові уряди (посади) і маєтності.

Старший її брат Андрій Маркович в 1709 р. був призначений Глухівським сотником, а в 1714 р. - полковником Лубенським.

В цей час він одержав і захопив багато маєтностей, в тім числі с. Кулажинці; скориставшись своєю владою змусив Лукіяна Свічку продати йому за мізерну плату Короваївську маєтність. Другий її брат Федір Маркович теж швидко просувався по службі: в 1711 р. він став знатним військовим товаришем, а в 1724 р. - бунчуковим товаришем (Федір Маркович був прапрадідом відомому історикові Миколі Андрійовичу Марковичу, авторові 5-томної «Історії Малоросії»).

Іще один брат гетьманші Іван Маркович в 1709 р. став Прилуцьким сотником, а в 1719 р. - Прилуцьким суддею. Він одержав Перервинську маєтність, а від нього ця маєтність перейшла синові Андрія Марковича - Якову Андрійовичу.

Яків Андрійович Маркович (1696-1770 р.р.) був високоосвіченою людиною: навчався в Київській Академії, знав єврейську і латинську мови, починав вивчати французьку мову, займався медициною, філософією. Він вів щоденні записи (з 1717 р. до 1767 р., коли він зовсім осліп і не міг вести записи) про події в країні, про життя своє і своїх близьких.

Декілька томів цих записів під назвою «Дневные записки малороссийского подскарбия Якова Марковича» і понині зберігаються в рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки Академії Наук України. Не дивлячись на зайнятість по службі, він був вельми діяльним і розумним господарем.

В своїх маєтностях він збільшував хліборобство, дбав про розширення й покращення кіннозаводських справ, скотарства і вівчарства. Він відправляв за кордон (в м. Данціч і ін. міста) волів і коней, а в Царицин і Астрахань - горілку і табак, із Криму привозив сіль, із Черкаська - рибу, із Персії - шовк, сап'ян та інші товари.

Село Перервинці було козацьким: значна частина мешканців села була козаками, які разом із землею не належали панові. Тому і Перервинська маєтність Якова Марковича була мала, хоча село Перервинці було велике.

Щоб розширити маєтність, Яків Маркович скуповував землі у інших господарів. Так, в його «Дневных записках» за 24 січня 1727 року записано: «Худолей Максим уступил мне добровольно лес свой Михеевский, близ Перервинец, над Сухою Оржицею стоячий» (Це ліс над ярком Михеєвським - Прим. авт.).

А 5 вересня 1737 р. там же було записано: «Сторжились за стенку (невеликий ліс - Прим, авт.) з Степаном Исаенком и половинку ставка за 50 руб.» Саме на цій землі, купленій у Степана Ісаєнка і ін. власників, Яків Маркович заснував хутір Мечет, про який він вперше згадує в своїх «Дневных записках» 26 травня 1738 року: в цей день він їздив із Перервинець до хутора свого «прозываемого Мечет, где коней и людей человека 2 в двух хатках живут».

Перші хати були побудовані на місці, де згодом розташувалась панська садиба або як її звали «приїжджим двором», доки не стали мешкати в ньому пан і його сім'я. (В наші часи на цьому місці була колгоспна ферма).

В подальшому розвитку населеного пункту селянські будівлі зводились на другому боці ярка (ставка), і далі — в напрямі Сербинівки (або як вона тоді називалась - хутір Семени). Панська садиба разом з хатами для двірні називалась хутором Малий Мечет, а поселення на другому боці ярка (ставка), де мешкали селяни, - хутором Великий Мечет.

В офіційних документах вони значились, як два окремі хутори. Були часи, коли вони відносились навіть до різних парафій: хутір Малий Мечет - до Перервинської, а хутір Великий Мечет - до парафії с. Семени. (В 1773- 1780 р.р. в х. Семени була збудована невелика дерев'яна церква, де до 1818 р. проводилось богослужіння). Хутір Великий Мечет швидко розвивався: в 1753 р. тут налічувалось 17 посполитських дворів, в І781 р. тут налічувалося уже 42 двори.

Хто тут поселявся? Мабуть, тут було багато і біглих селян, які утікали від інших поміщиків. В Центральному історичному архіві України зберігається справа за 1767 рік (ф. 54, оп.1, справа 33), в якій іде мова про селян-втікачів із маєтностей генерал-фельдмаршала Микити Юр'євича Трубецького (із сіл Мойсівки, Погребів, Степанівки - сусідніх Мечету).

Цих селян прийняли в х. Великий Мечет, а суд постановив втікачів повернути законному їх володарю Трубецькому. Возний (судовий виконавець) разом з трьома пирятинськими козаками приїхали в х. Великий Мечет і звернулися до старости з вимогою виконати рішення суду. Староста відмовився виконати його, вилаяв їх і більше того - зібрав селян чоловік 50 «озброєних» вилами, сокирами, ціпами, киями, і прогнав їх із хутора.

Яків Маркович розумів, що жорстких законів про повернення біглих селян їх власникам ще немає (такий закон з'явився лише в 1784 р.), тому і його староста був так настроєний на невиконання рішення суду. Яків Маркович у своїх маєтностях для підлеглих селян створює такі умови життя, щоб вони не тікали від нього. Сам він жив постійно в с. Сваркові, недалеко від м. Глухова, але часто навідувався в свої маєтності, контролював роботу своїх старост.

І якщо помічав крадіжку або інші зловживання з боку старости, то він жорстоко його карав (кієвим боєм - як описує в своєму щоденникові про покарання провиненого старости в с. Перервинцях). Мабуть тому, що в Мечеті поселялось багато селян-утікачів, він деякий час називався «Слободою Мечет» (населений «свободннми» селянами).

Крім утікачів, тут поселялись і «переселенці» з Чернігівщини (а можливо, - і з інших місць). Справа в тому, що за Яковом Марковичем в першому його шлюбі була дочка Чернігівського полковника Павла Полуботка, а за його сином Михайлом Яковичем, якому перейшли майже всі батькові володіння, була дочка малоросійського полковника Петра Забіли з Чернігівщини.

В придане вони одержували від своїх багатих батьків, крім майна, кріпаків-селян, яких поселяли перш за все в новостворюваних хуторах. Це підтверджується прізвищами «корінних», мешканців села: Мринські (яке імовірно походить від назви с. Мрин на Чернігівщині), Припутні (таку назву має старовинне село на Чернігівщині) і ін. В останній чверті XVIII ст., коли селянам надавали прізвища (десь до 1780 р, селяни не мали прізвищ), деяким прибулим із інших місць надавали прізвища за назвою місця, де вони мешкали раніше.

В 1782 р. селяни х. Великий Мечет мали прізвища далеко не всі. В сповідальних відомостях за цей рік по прізвищах були записані лише декілька сімей: Безуглий, Головатий, Остронос, Припутень, Сатирь, Судорга, Чабак.

В 1793 р. до цих прізвищ додались: Запорожець, Кобзаренко, Коновал, Котенко, Кравченко.

В 1802 р. прізвища значно доповнилися новими: Бебешко, Бідняк, Бичкарь, Бондаренко, Вівчаренко, Головко, Деньга (Денженко), Дикий (Диченко), Дмитренко, Запічний, Затинайко, Івко, Капля (Капелька), Кіріченко (Кірічок), Настенко, Кнурь, Круковес, Литвин (Литвиненко), Минка, Пипенко, Погорілий, Симоненко, Столовий, Ткаченко (Ткач), Токовий, Шамрай.

Але ще не всі мали прізвища, лише в сповідальних відомостях за 1808 р. всі записані туди люди мали прізвища, там з'явились ще такі: Бабиченко (Бабич), Гавриленко, Гончаренко, Гета, Дзюбаренко (Корчомаха), Задиряка, Кащенко, Копиця, Короткошей, Кряченко, Мринський, Охріменко, Панченко, Пасічний, Пашко, Потапенко, Прудіус, Пузиченко, Семенченко, Хоменко, Шаповал.

Перші володарі с. Мечет - Яків Маркович та його син Михайло Якович проживали в с. Сваркові. І тільки син Михайла Яковича мічман Андрій Михайлович разом з сім'єю десь близько 1825 р. поселився в х. Малий Мечет, він служив на флоті в чині мічмана і, будучи уже цивільним, в офіційних документах записувався мічманом.
Він помер рано (1838 р.), і господарювала в маєтності його дружина Ганна Олександрівна. За її кошти в Мечеті була побудована церква Св. Апостола Андрія Первозванного (таку назву церква одержала, мабуть, на честь покійного Андрія Михайловича). Будівництво церкви закінчено в 1840 р., а 3 серпня 1841 р. вона була освячена епіскопом Полтавським Гедеоном.

Першим священиком був Микола Якович Билінський, переведений з Свічківської церкви. До Мечетської парафії були приписані хутори: Семени (Сербинівка), Чепурківка, Саївка, Писарщина. Після відкриття церкви в офіційних документах уже майже не згадуються хутори Малий і Великий Мечет - вони набули одну назву - «село Мечет».

В 1929 р. церкву закрили, а при німецькій окупації в 1942 р. її відкрили, а в 1950-х роках знову закрили. В 1848 р. за період з 13 червня до 6 серпня в селах Мечетської церковної парафії померло від холери 125 душ.

Після Андрія Михайловича і його дружини в Мечеті жив і господарював один із їх синів - Андрій Андрійович Маркович (1825- 1886 р.р.). В 1848 р. він закінчив Харківський університет, а в 1849 р. одружився з племінницею письменника Є. П. Гребінки (дочкою поміщика Слободи Петрівки Левка Свічки і його дружини Ганни Павлівни - по батькові рідної сестри письменника) Олександрою Львовною.

Брат Олександри Львівни Микола Львович Свічка (жив у Слободі Петрівці) був одружений з красунею Євлампією Дмитрівною Горленко, мали 3-х синів. В 1865 р. ця красуня залишила свого чоловіка та синів і переселилася до Андрія Андрійовича Марковича в Перервинці (в 1865 р. помер власник Перервинської маєтності Олександр Михайлович Маркович, який був бездітним і, мабуть, заповідав її своєму племінникові Андрію Андрійовичу).

Таким чином, Євлампія Дмитрівна зруйнувала сімейне життя двом племінникам письменника Є. П. Гребінки - Миколі Львовичу Свічці і його рідній сестрі Олександрі Львівні. А залишені нею три сини дуже рано прилучились до спиртного і в молоді роки покінчили життя самогубством.

Олександра Львівна померла 29.08.1883 р. Домовина з її тілом була встановлена в склепу (підвальному приміщенні Андріївської церкви с. Мечет), де вона знаходилась до 1929 р. А в 1929 р. при закритті церкви домовину з її тілом прийняли і поховали в землі.

Оскільки в Андрія Андрійовича і Олександри Львівни дітей не було, то після їх смерті (Андрій Андрійович помер в 1886 р.) Мечетська маєтність перейшла у власність іншого сина Андрія Михайловича - Бориса Андрійовича, а від нього - синові Сергію Борисовичу — останньому поміщикові с. Мечет.