Провісниками сучасних сільських шкіл були церковнопарафіяльні школи, які існували в Малоросії з давніх часів.
За стародавньою традицією кожна церковна парафія готувала сама для своєї церкви служителів культа.
Будувався храм (церква) і при ньому будувалася невелика хата, яка називалася школою, де звичайно жив дяк.
(Слово «школа», очевидно перейшло з польського szkolІа, адже майже три століття Україна знаходилася під польським ігом, що залишило слід у всіх сферах життя українського народу, в тому числі і в релігії, і культурі. Слово «школа» ка Україні вживалося у 18 столітті, а з початку 19 століття в офіційних паперах воно було замінено на слово «училище», котре і проіснувало до революції. А з 1917 року загальноосвітні учбові заклади стали називатися школами, а спеціальні - училищами).
Школа називалася ім'ям того свята чи святого, ім'ям якого названа церква. В таких школах навчалося декілька хлопчиків, переважно це були сироти, безпритульні. Вони жили в церковних домах і допомагали дячкові в церкві і поза церквою (брали учисть в колядках, в співах духовних гімнів і ін.).
Виконували різні обов'язки при богослужінні. Старший із учнів називався піддячим, тобто помічником дячка, Інші називалися кліросниками, псаломщиками. Із них вибиралися парафією і дійсні дячки за добрий голос, за знання церковної служби і за вміння вести службу «благоліпно і благочинно» (через деякий час служби дячком він міг стати священиком, тобто попом). Деяким із них доводилося залишатися в званнях «школярів та молодиків» до вельми поважних літ (40 і більше).
Із цих шкіл виходили не тільки церковнослужителі, а й взагалі грамотні люди, часто досягавши визначного громадського становища. Чому ж навчали в таких колах?
Навчання звичайно починалося з граматки - букваря, а потім вивчали часослов (церковна книга з текстами молити, в старину училися читати по часослову) і псалтир (книга псалмів, збірик 150 пісньоспівів) - дві основні богослужебні кпижки; навчали також і письму.
Оце і вся програма навчання. Викладання повністю велося російською мовою. Неминучим супутником навчання в школі були побої та тілесні покарання, без котрих в той час, здавалося, неможливе саме навчання. Субота була очищувальним днем. Дячок запитує проступки кожного за тиждень.
Наказом «Ложись!» - закінчує він; лягали на ослін і одержували удари не лозиною (різкою), а лінійкою. Траплялося, що не щадили і хороших учнів. Одбувши покарання, треба було цілувати дядю (дячка) і сказати: «Спасибі за науку», на що дядя відповідям «Бог тебе да поможет, с Богом пройдеш всякую науку».
Ці школи по організації навчального процесу і по кількості учнів зовсім не були схожі на церковно-парафіяльні школи 19 століття. Тому церковно-парафіяльні школи, що існували до кінця 18 століття, частіше називали дячківськими.
На території теперішньої Гребінкіищини на початку 18 століття церкви існували в селах Городищі, Короваї, Кулажинці та Овсюки. При них були і дячківські школи. Починаючи з кінця 18 століття ці школи поступово зникають, тому що був визначений новий порядок підготовки дячків.
