У Полтаві презентували книгу історій родин, які пережили голодомор-геноцид

Книга цікава тим, що про долі жертв Голодомору розповідають не самі очевидці подій, а їхні нащадки

У четверту суботу листопада ми вшановуємо пам’ять жертв голодоморів. У ХХ столітті радянська влада на території України тричі організувала штучні голоди – у 1921-23, 1932-33 та 1946-47 роках.

Три штучні голоди протягом лише чверті століття, тобто в межах життя одного покоління, стали неабияким ударом і по фізичному здоров’ю, і по ментальному, і по демографічній ситуації. Через десятки років після того, як ця тема стала публічною, ми продовжуємо переосмислювати причини і наслідки того жахливого експерименту більшовиків над людьми, які досі дають про себе знати у постгеноцидному суспільстві.

Цій темі була присвячена презентація книги «Пам’ять роду» Українського інституту національної пам’яті, яка відбулася 25 листопада у Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Івана Котляревського. Співорганізатором заходу виступив Департамент культури і туризму облдержадміністрації.

На презентацію завітали старшокласники Розсошенської гімназії Щербанівської сільської ради й полтавських навчальних закладів: гімназії №7 імені Тараса Шевченка, загальноосвітньої школи №4 та міського багатопрофільного ліцею імені Івана Котляревського. Модерувала презентацію завідувачка відділу обслуговування користувачів бібліотеки Ніна Климко.

Презентувала книгу її авторка-упорядниця, співробітниця УІНП Наталія Позняк-Хоменко, яка приєдналася до розмови з Києва в режимі відеозв’язку. Вона розповіла про еволюцію сприйняття цієї теми в суспільстві: якщо на початках це був шок від відкриття жахливої правди про злочини людей, які від голоду втрачали здоровий глузд, доходячи до канібалізму, то з часом дослідники почали звертати увагу на призвідників Голодомору (особливо із запуском масштабної декомунізації) та механізми виживання, без яких кількість жертв могла б бути на порядок вищою).

У Полтаві презентували книгу історій родин, які пережили голодомор

«Коли ми говоримо про Голодомор, то найчастіше йдеться про біль і жах, які відчували наші предки, про психологічну травму, яку пережив народ, що став жертвою більшовицького експерименту «впокорення голодом». Ми ж вирішили піти далі й відгорнути сторінку пам’яті трохи раніше, щоб побачити Україну, якою вона була до Голодомору: сильною, гордою, мудрою, працьовитою, з почуттям власної гідності та віри у власні сили. Ми почали шукати в сімейних альбомах фото українців до геноциду та просити людей, які зберегли ці реліквії, розповісти, як склалася доля тих, хто на них зображений. Ми дивилися в очі українців, які жили за сто років до нас, і бачили Україну, якою вона могла б бути, якби не більшовицька окупація. І якою вона може бути, якщо ми зараз цього захочемо», – розповіла молоді про ідею книги її упорядниця.

Книга цікава тим, що про долі жертв Голодомору розповідають не самі очевидці подій, а їхні нащадки, які чули ці розповіді в моменти найбільшої довіри та одкровення, бо відкрито говорити про це в суспільстві було заборонено, за це можна було потрапити до таборів за «наклеп на соціалістичну вітчизну» (і це не порожні слова – свого часу УІНП презентував книжку «Репресовані щоденники», основу якої склали документальні свідчення очевидців Голодомору, знайдені в архівах НКВД-КГБ-СБУ). Ці розповіді нащадків цікаві тим, що в них уже немає болю пережитого – натомість є бажання зафіксувати найменші факти, згадані очевидцями, які зберегла пам’ять, додати власне переосмислення тих подій і ширшу картину життя родини чи села та окремих доль близьких людей.

Пані Наталя наголосила на важливості збереження історичної пам’яті та подолання психологічних травм геноциду, які досі мають вплив на українське суспільство.

Більшість спогадів, які увійшли до книги, записані від свідків, які пережили Голодомор іще в дитячому віці. Такі спогади особливо яскраві й болючі. Зокрема, це історія родини письменника та політв’язня Олеся Бердника, описана часткова і в автобіографічному романі «Пітьма вогнища не розпалює». Чи інтерв’ю письменника і публіциста Сергія Плачинди, який дивом вижив у 1932-му – з усіх дітей села живими лишилися тільки він та сусідська дівчинка Оля. Ніна Климко прочитала уривок із книги: вірш письменниці Тетяни Лемешко «Із 1933-го» (з нарису «Батько роду мого – Витачів»). До речі, також у книжці є розповідь про бабусю Лемешко, яка в роки Голодомору втратила чоловіка та 11 дітей, а ще родинні історії, які розповіли поетка Наталка Поклад та актор Олександр Ігнатуша тощо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Пирятинщині перевірили дотримання протиепідемічних вимог

Голова Полтавського обласного об’єднання товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, голова постійної комісії обласної ради з питань регламенту, депутатської діяльності, цифрового розвитку, інформаційної сфери, зв’язків з громадськістю та дотримання прав учасників АТО Микола Кульчинський висловив переконання, що складовою геноциду був кремлівський етноцид: «Паралельно зі спробами фізичного знищення українців через штучний голод, Москва провадила жорстоку політику на знищення нашої ідентичності – української мови, культури, християнської віри, національної пам’яті». Очільник просвітян Полтавщини закликав молодь пам’ятати трагедію голодомору та берегти і плекати українську мову.

Книгу «Пам’ять роду» можна знайти у вільному доступі на сайті Українського інституту національної пам’яті в розділі «Електронні видання». Також регіональний представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар передав примірники презентованої книги, окрім обласної бібліотеки, й до бібліотечних шкільних фондів Розсошенської гімназії, гімназії №7 імені Тараса Шевченка, загальноосвітньої школи №4 та міського ліцею імені Котляревського.

Довідково: «Книга «Пам’ять роду» – це 16 історій родин, які пережили геноцид 1932-1933 років, розказані нашими сучасниками, їхніми нащадками. Кожну історію доповнюють родинні фото, зроблені до Голодомору. Книга покликана спонукати кожного відкрити свій родинний фотоальбом, дізнатися більше про історію своїх родин, поговорити з тими, хто ще пам’ятає «Великий Голод», зафіксувати та передати їхні спогади, щоб пам’ять про геноцид стала запобіжником від повторення подібних злочинів.

Полтавський офіс Північно-східного відділу УІНП

Схожі матеріали: