Жителі Гребінківщини у розпачі: немає чим доїхати до райцентру

Автобус Гребінка – Рудка ходить тільки два рази на тиждень, у середу та неділю, і робить лише два рейси в ті дні

«Не бери в касі квитка, я добряче скину»

Жителі трьох сіл Гребінківського району звернулися до редакції "Події та коментарів" у розпачі: немає чим доїхати до райцентру, рейсовий автобус ходить двічі на тиждень і в незручний час.

А коли їде, то люди внаслідок великої тісняви бояться за власні життя – в салоні автобуса практично сидять один в одного на головах. Перевізник і районна влада відповідального за кинутих напризволяще людей визначити не можуть.

«Село Рудка знаходиться за 17 кілометрів від райцентру. Нас там 600 чоловік. Люди в селі дуже активні, є молодь. Але найбільшою проблемою для нас залишається транспортне сполучення.

Автобус Гребінка – Рудка ходить тільки два рази на тиждень, у середу та неділю, і робить лише два рейси в ті дні. Інший автобус Лубни – Гребінка їздить два рази в будні та на вихідних, але прибуває в Гребінку о 7.30 і одразу о 8.00 повертається. Тобто, щоб потрапити на прийом до лікаря, в держустанову, на консультацію до юриста, треба витратити увесь день, бо наступний рейс аж о 15.00.

Більшість жителів Рудки та Овсюків, щоб не гаяти часу даремно, сидячи на автостанції в райцентрі, змушені витрачати чималі кошти на таксі», – пише нам жителька села Рудка Любов Бабенко. До конверта жінка також вклала аркуш із підписами кількох десятків односельців, які так само втомилися від безвиході в цій ситуації.

Одноголосно приєднуються до цих людей і жителі села Олексіївка цього ж району, що знаходиться за 25 км від райцентру, звідки автобус курсує так само двічі на тиждень.

«Із 2011 року для жителів нашого села почалося справжнє пекло. У середу автобус перевозить людей з усього району. У лікарні та різних установах – довжелезні черги. У самому автобусі люди бояться задушитися. Куди дивиться ДАІ? І як нам виживати?» – ідеться в листі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Гребінці закривають автостанцію

Жителі цих трьох населених пунктів колективно звернулися до Гребінківської райдержадміністрації з проханням пустити в ці села додаткові автобуси. Люди наголошують, що навіть пільговики готові сплачувати повну вартість квитка, аби тільки розв’язати проблему.

Однак голова РДА письмово відповів, що не в їхній компетенції вирішувати це питання. Звернулися люди й до перевізника – в державне підприємство «Полтаваавтотранссервіс». Там поспівчували й відповіли те ж саме, крім того, додали, що рейси вказаними селами нерентабельні.

– Не можуть вони бути невигідними, – наголошує житель одного із цих сіл Анатолій. – Якщо автобуси йдуть забиті, молоді багато їздить, чи не завжди лишається частина людей, які просто не вміщаються в автобус, кому ж лишаються гроші? А я вам скажу, кому вони йдуть: водіям у кишеню. Вони навіть знижку роблять, якщо квиток не в касі автостанції береш.

Вирушаю на автостанцію в Гребінці, аби перевірити слова Анатолія. Четвер, 5 грудня, близько 15.00. Прибуває маршрутка Гребінка – Полтава. Іду до каси, але не встигаю навіть підійти до дверей, як водій того рейсу хапає мене за рукав.

– Не бери в касі квитка, я добряче скину.

– А квиток дасте? – запитую.

– І квиток дам, і зупинюся, де треба. А як візьмеш у касі, ставатиму тільки на дозволених зупинках.

Справді, водій робить символічну знижку в 3 грн і садовить у найтеплішому місці – коло себе. Сам транспортний засіб ледве живий: у салоні неймовірно холодно, все дрижить, враження, що автобус от-от розвалиться.

– Ремонт – це розкіш, адже прибутки в перевізника малі, бо й нам же треба заробити. Буває таке, що віддаємо тільки на бензин, а то все – собі, – зізнається. На запитання, скільки ж кладе собі до кишені, каже, що буває по-різному, але не менше тисячу гривень, окрім зарплати.

– Вистачає на життя, по чотири рази за сезон відвожу родину на море, – хизується.

У цей час літня жінка з торбами просить водія зупинити їй біля двору.

– Ви квиток де брали, в касі? От і теліпайте зі своїми чумаданами із зупинки!

Про додаткові рейси, каже, мови справді немає. Бо перевізникові ж невигідно.

Олена БУРЯК

Схожі матеріали: