 Фактично ж Марковичі одержали невеличку частину землі і на лівому боці Сирої Оржиці. Відповідно була поділена і загальна кількість селян (с. Короваїв і х. Глибокого Яру). Але ж спірні питання виникали і після указу цариці, які не могли вирішуватися без адміністрації чи суду. Тому судова тяганина продовжувалась і після 1792 р. Чому ж ця справа затягнулась іще на 35 років? При чому, після того як помер головний винуватець затягування судових процесів Іван Семенович Маркович. Справа в тому, що коли Петро Олексійович Свічка почав вести справу на виконання розділу Короваївської маєтності на дві рівні частини, в суди посипались скарги від його сусідів: Свічка до Короваївських земель незаконно приєднує їх землі (своїх сусідів). Мабуть, нявність цих скарг була закономірна: в першій половині 18 ст. площа орної землі обчислювалася примітивно не в десятинах та квадратних саженях, а в кількості днів оранки. Також примітивно визначались і межі земельних володінь. А в кінці 18 ст. визначення площ і меж земельних володінь стали більш точними і об'єктивними. Можливо, що довголітні судові спори Марковичів із Свічками принесли недостовірність в межуванні. Так чи інакше, а почалися судові спори Петра Свічки із сусідами. До кінця днів своїх Петро Свічка вирішував ці спори з сусідами. Залишались незначні судові справи з нащадками Марковичів, які повинні були вирішувати сини Петра Свічки - Микола і Яків. Але вони не тільки не зробили цього, вони розтринькали такі багаті Свічківські володіння. А закінчилась 100-літня судова тяганина Марковичів із Свічками за Короваївські маєтності лише в 1827 р. в Короваївській церкві шлюбом Лева Миколайовича Свічки з Ганною Павлівною Гребьонкіною (мати якої була Марковичкою). Завдяки цьому шлюбові за Свічками залишалась хоч одна невелика маєтність - в с. Слобода Петрівка. В 1802 р. помер Петро Олексійович Свічка, який добився справедливого вирішення Короваївської проблеми і залишив своїм нащадкам (двом синам і трьом дочкам) в Пирятинському повіті, крім відсудженої частини Короваївської маєтності: села Городище (тоді воно називалось Городовасильковим) і Сербинівку (тоді вона називалась Семенами), слободи Петрівку (нині с. Слободо-Петрівка), Корніївку, Каївку та декілька хуторів. Сини його Микола і Яків прийняли в спадкоємність від батька більше 13000 десятин землі, близько 4000 селян і невеликий борг в сумі 12000 крб. Своїй сестрі Ганні, яка вийшла заміж в 1803 р. за підполковника Уракова Федора Михайловича, вони дали в придане ту частину Короваїв з угіддями, яка була відсуджена у Марко-вичів, а сестрі Катерині вони дали придане 20000 крб. (сестра Марія вийшла заміж ще за життя батька). Ганна Петрівна невдовзі (до 1811 р.) померла, не залишивши потомства. Своє придане - Короваївську маєтність - вона відписала чоловікові Уракову Ф. М. Свічки втратили Короваївську маєтність, за яку вони так наполегливо боролись багато років. Микола і Яків Свічки господарством не займалися, лічби грошам не знали, були марнотратами - тому за невеликий час вони розтринькали батьківське володіння: залізли в великі борги (тільки Микола Петрович в 1816 р. мав боргу 330,727 крб., у Якова Петровича борг був трішки менший), за які почали розпродуватися їх маєтності. В 1818 р. помер Яків Петрович бездітним, а в 1825 р. не стало і Миколи Петровича. Єдиному синові Миколи Петровича Левкові Миколайовичу і його матері залишилось більше боргів, ніж маєтностей, продаж яких за борги продовжувався. З непроданих за борги маєтностей залишилась тільки слобода Петрівка. Не зовсім була закрита судова справа за Короваї: Марковичі подали скаргу, що при розподілі в 1793 р. Короваївської маєтності Свічкам дісталось селян більше. Після розгляду цієї справи в суді (Свічки повинні були повернути Марковичам 222 душі селян та 50000 крб. за збитки, які понесли Марковичі, не маючи цих селян. Причому, що кількість селян Свічки повинні були передати Марковичам із слободи Петрівки, оскільки нові господарі Свічкової частини Короваїв Уракови вважали, що цей борг стосується тільки Свічок, а їх він не торкається. Постало питання про відлучення від Свічок останньої їх маєтності слободи Петрівки. Після смерті І.С. Марковича судові справи вели опікуни його малолітніх онуків, а потім і самі онуки Василь Іванович і Ганна Петрівна Марковичі (яка потім вийшла заміж за Павла Івановича Гребьонкіна). Після смерті Ганни Петрівни судові справи продовжувала вести її дочка Ганна Павлівна Гребьонкіна (сестра письменника Є.П. Гребінки по батькові). 6 жовтня 1827 р. в церкві с. Короваїв повінчався Левко Миколайович Свічка з дівчиною Ганною Павлівною Гребьонкіною. Цим актом була закінчена 100-літня тяганина Свічок із Марковичами за Короваї. Завдяки цьому шлюбу за Свічками залишилась хоч слобода Петрівка -маленька частинка із такого великого володіння Свічок. Хто ж були володарями Короваїв в подальшому? Основна частина Короваїв (в якій в 1842 р. налічувалось 555 душ селян обох статей) дісталась у придане Ганні Петрівні Свічці. Вона передала своє право на володіння нею своєму чоловікові Ф.М. Уракову, тому після її смерті (а померла вона дуже рано, не залишивши нащадків) і другого шпюбу Уранова ця маєтність не була передана Свічкам, а залишилась за Урановими.  До речі, мабуть, на її честь була спроба перейменувати Короваї: ще в «Списках населеных мест Полтавской губернии за 1859 г.» вони записані «Аннинским». Але ця назва не прижилася. Після смерті Ф.М. Уракова (1819 р.) Короваями заволоділа його сестра, вдова підполковника Рігоньє Олена Михайлівна, її єдина дочка Софія Петрівна вийшла заміж за титулярного радника Гриневича Миколу Федоровича, і вони разом з матір'ю володіли цією маєтністю. В 1865 р. Софія Петрівна, як володарка маєтності (будучи уже вдовою і без матері), підписувала договір з підлеглими селянами на викуп ними землі. На той час тут було 266 селян чоловічої статі, із них мали право на наділ землі 261 душа (114 дворів, із яких «тяглих», які мали коней, було всього 21). Викупу підлягала земля, якою селяни користувалися і до земельної реформи, за що вони повинні були відробляти панщину. Загальна кількість такої землі була: - присадибної землі - 48 десятин 2220 кв. саженів (1 дес. -2400 кв. саж.);На кожного селянина чоловічої статі всіх без винятку за віком (а розрахунок вівся на душі чоловічої статі) припадало трішки більше 2 десятин. Рибна ловля в р. Сирій Оржиці і двох ставках, а також очерет на болоті залишались у виключному розпорядженні володарки. Всього селяни повинні були виплатити поміщиці за цю земпю 25.266,6 крб. 1/5 частину цієї суми селяни повинні були відробити на поміщицькій землі панщину протягом 5-х років (або виплатити грошима), а решту грошей поміщиці виплачував селянський банк, якому селяни повертали ці гроші протягом 49 років (звичайно, кожний селянин, двір платили за свій наділ). Селяни, які повністю розрахувались з банком, стали називатись селянами-власниками, а до повної виплати - тимчасово зобов'язаними. Молодша дочка Гриневичів - Олександра Миколаївна - вийшла заміж за вихідця з Чернігівщини Пригару. Із тих пір до самої революції 1917 р. ця маєтність належала Пригарам. А та невелика частина Короваїв, яка дісталась Марковичам (вона була на околиці села з боку с. Кулажинець), після 1827 р. перейшла у володіння Левка Свічки і його дружини Ганни Павлівни (тут в 1812 р. налічувалось всього 95 душ обох статей). Потім ця частина Короваїв перейшла Гребінкам (Михайлові, Аполлонові, Миколі і Костянтину Павловичам і дочці письменника Надії Євгенівні). В 1865 р. тут проживало селян 47 душ чоловічої статі, яким належало викупити у Гребінок: - присадибної землі - 33 десятини;За цю землю селяни повинні були виплатити Гребінкам 4989 крб. таким же порядком, як зазначалось вище. Відокремлення цієї частини Короваїв у самостійний хутір почалося після остаточного розподілу Короваїв між Свічками і Марковичами. А свою назву хутір отримав уже після земельної реформи: тоді почали утворюватися сільські громади, і селяни цієї частини Короваїв були приєднані до убіжищенської громади, оскільки власниками їх були ті ж Гребінки, що і в Мар'янівському Убіжищі. Згодом цю частину Короваїв стали називати хутором Убіжище при Короваях. Після революції 1917 р. цей хутір називали 1-м Убіжищем, а 2-м Убіжищем називався хутір при с. Мар'янівці. Ці назви хуторів зустрічаються ще в архівних документах 1929 р Пізніше х. 1-е Убіжите ввійшов до складу села Короваїв, а х. 2-е Убіжище - до складу с. Мар'янівки. В архівних документах за 1896 - 1897 р.р. зазначено також хутірське поселення купця Абросимова на полі Пригари, де був один двір, в якому мешкало 27 душ чоловічої статі і 15 душ жіночоъ статі. Можливо, що Абросимов займався торгівлею сільгоспінвентарем та хлібом (а можливо - і відгодівлею худоби), а ці мешканці хутірського поселення були його найманими робітниками. Можна гадати, що на основі цього хутірського поселення на початку 1920-х років була створена Короваївська агробаза, яка проіснувала всього декілька років. Розвиток села (обох його частин) можна прослідкувати за ростом його населення. По ревізії (перепису) 1721 р. тут було записано 21 «посполитих бобмлей» (очевидно, тут показана кількість сімей бідних селян). В 1758 р. тут мешкало 335 душ обох статей, 1787 р. - 601 душа, 1842 р. - 650 душ, 1859 р. - 629 душ, 1900 р. - 1200 душ, 1922 р. - 1449 душ, Із наведених даних видно, в дореформенний період між 1842 і 1859 р.р. населення села зменшилось. Це сталося тому, що в 1847 і 1848 р.р. тут лютувала холера. За переписом населення 1926 р. в Короваях проживало 1556 чол. обох статей, а в 1939 р. - 1421 чол. Зменшення населення в 1930-х роках було визване тяжкими наслідками колективізації, антирелігійних заходів і, головним чином - голодомору 1932-1933 років. Колективізація тут, як і всюди, проходила з дуже великими труднощами.  10 лютого 1930 р. голова і секретар Короваївської сільради «за глитайську політику» були зняті з роботи і справа на них передана в слідчі органи (так повідомляла місцева газета). А вже 13 лютого 1930 р. місцева газета в статті «Зрушили колективізацію в с. Короваях» писала: «Досі там не було жодного колективу. Тепер сільрада та комітет незаможних селян підняли на ноги весь актив села, бідноту та середняцтво й за два дні колективізували дві земгромади (короваївську та убіжищенську х. 1-го Убіжища. - Прим, авт.) на 60%. Можна сподіватись, що до весни с. Короваї перетвориться на суцільний колектив». А 20 лютого 1930 р. ця ж газета повідомляла, що с. Короваї колективізоване на 93%. В 1921 р. була спроба експропріації не тільки продовольчих товарів, а й елементів господарювання. Активістами і комітетом незаможних селян був складений список заможних селян, від яких відчужувались на користь бідних селян в кого коня, в кого корову, чи порося, чи саж і т. ін. В цей список увійшли: Гавриленки Іван Федосійович, Яків Захарович, Созонт Трохимович, Запорожці Гнат Олексійович, Степан і Григорій Кириловичі, Лаврентій і Євдоким Назаровичі, Ведмідь Михайло Трохимович, Коркешки Нестор Іович, Кирило Порфирович, Олексій Іванович і Олександр Олексійович, Колесиіченко Никифор Филимонович, Михайличенко Михайло Мусійович, Педенко Омелян Никанорович, Попович Михайло Олексійович, Свистильник Пантелеймон Андрійович, Федоренко Федір Павлович. До цього списку був занесений і поміщик Пригара Борис Васильович, який до того часу, мабуть, ще не був виселений із своєї садиби. В 1930 р. частина людей, зазначених в списку, була «розкуркулена». Така ж «надмірно-ефективна» проводилась і антирелігійна «пропаганда», результати якої зразу ж «виявилися». 22 грудня 1929 р. місцева газета повідомляла, що піп Преображенської церкви с. Короваїв Самійло Коломіець зрікся від церкви з 24.11.1929 р. Ця ж газета 25.02.1930 р. писала: «Селяни Короваївської сільради зрозуміли, що релігія шкодить соціалістичному будівництву й ухвалили церкву передати на культурні потреби села. Загальні збори комітету незаможних ухвалили негайно зняти дзвони і передати на «індустріалізацію країни». До речі, перша церква в Короваях була побудована в 1722 р. за кошти парафіян (і називалась вона Петропавлівською), а в 1807 р. під час капітального ремонту її із 3-купольної зробили однокупольною. В 1830 р. будівля була уже ветхою, в березні 1851 р, вона була закрита. В 1853 р. на кошти Софії Петрівни Гриневич була побудована кам'яна (мурована) церква з такою ж дзвіницею. Вона одержала назву - Преображенська. Короваївська парафія охвачувала Мар'янівку, Лутайху і хутори нинішньої Майорщини до появи церкви в Майорщині (1900 р.). Не можна обійти мовчанням той факт, що Короваївська церква в свій час взяла на себе навчання дітей грамоті. Із 1865 р. (а може, і пізніше) в Короваях була заснована земська школа на утриманні короваївської громади. Але в 1870 р. короваївська громада відмовилась від своїх обов'язків по утриманню школи, вона була закрита. І лише в 1888 р. стараннями священика Преображенської церкви с. Короваїв Матвія Максимовича в селі була відкрита церковно-парафіяльна школа (ЦПШ). Приміщення для школи наймали у селян. В 1894 - 1897 р.р. тут навчалось по 50-65 дітей (серед них двоє дівчаток), в ці роки вона була кращою школою в єпархії. Як і в земських школах, викладання велось російською мовою. Після лютневої революції 1917 р. ЦПШ стали переходити у відомства Міністерства народної освіти і викладання переводилось на українську мову. Вищезгадані матеріали перепису населення 1939 р. цікаві ще й тим, що в них відтворені мікрорайончики (а точніше - куточки, як їх називали в народі) села. Тут записані назви куточків (в матеріалах перепису вони означені хуторами та селами) і кількість населення в кожному із них. Ось вони: хутір Вечірки - 130 чоловік обох статей,Жабаловка і Короваївка, мабуть являлись основою села, стародавнім поселенням, до яких з часом добавлялись новостворені куточки, Куточок Убіжите (який в офіційних документах іменувався Убіжищем-І) був заснований Гребінками. Куточки Новоселівка і Новобудова, мабуть, з'явилися в 1920-х роках. А хутір П'ятихатка, мабуть, і є тим вищезгаданим поселенням купця Абросимова, де вирощувався хліб і відгодовувався скот.  Згодом його стали називати Кудлаями. Ще в 1970 р. тут був відгодівельний пункт свиней і великої рогатої худоби Короваївського колгоспу. А іще пізніше тут був відгодівельний пункт скоту залізничного вузла станції Гребінка. Але там ніхто не жив і в період з 1968 до 1978 р.р. Кудлаї зняті з обліку населених пунктів Полтавської області.В роки окупації села німецько-фашистськими загарбниками (19.09.1941 р. - 19.09.1943 р.) тут було розстріляно 9 чоловік, вивезено на роботи до Німеччини (із Короваїв і Лугайки разом взятих) - 123 чоловіки. При відступі німецьких військ в 1943 р. було спалено 247 селянських дворів. Не повернулися з війни 106 чоловік. Медичні послуги до початку 1930-х років жителі сіл Короваїв і Лутайки одержували в Сербинівській лікарні. Звичайно, багато мешканців зверталось в повітову (а пізніше - районну) лікарню в Пирятині. Ще до війни 1941- 1945 р.р. в Короваях був створений фельдшерський пункт і пологовий будинок на 3 місця. В подальшому медичні послуги мешканці цих сіл одержували в Городищенській лікарні, а після війни - в Гребінківській районній лікарні. Про розвиток закладів освіти до революції було сказано вище. Школи при радянській владі називались трудовими. Для організації трудового виховання школярів у Короваївській школі були створені відповідні умови: в 1922 р. їй була передана садиба колишніх поміщиків Пригар, де було присадибної землі 1,1 га, лід садом - 2,2 га, під парком - 3,3 га. В саду було: яблунь -60 дерев, вишень - 65 дерев, груш - 49 дерев, слив - 86 дерев. Школа зайняла поміщицький будинок, в якому було 5 кімнат. До війни школа була неповио-середньою (семирічкою), під час окупації вона була зовсім знищена (як було сказано у відповідних документах). З визволенням села від окупантів школа була відкрита і працювала як початкова. Лише з закінченням війни вона знову стала неповно-середньою. Короваївська сільрада була заснована в 1919 р. і стабільно існує всі роки (за винятком років окупації), зрідка змінюючи свій склад. Лутайка ж завжди залишалась в її складі. |
Село Короваї має давнішню історію: воно існувало уже в 1650 р. і значилося на карті Боплана (Гійом-Левассер де Боплан - французький військовий інженер, який в 1630 - 1648 р.р. перебував на службі у польського уряду: за завданням якого він керував будівництвом фортець, у тім числі і фортеці Кодак на Дніпрі, він склав опис та карту України того часу).
Залишився цікавий документ, складений протопопом Пирятинським Максимом Федоровичем, «яким способом брал ключи церковные пан Лукьян Свечка и яким фортелем бывал в скарбнице»: Лук'ян Свічка попросився поставити в церкві свою скарбничку, а потім, користуючись довір'ям церковнослужителів, брав у них ключі від церкви для проходу до своєї скарбнички і брав гроші із церковної скарбниці.
|
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
|
|
|