загрузка...

Шановні жителі та гості міста!
Просимо не забувати про "Право на повагу до гідності та честі" (Стаття 297.)


 
500


Останні коментарі

У Гребінці закрили залізничну лікарню, 50 працівників залишилися без роботи no
Зупинила стоп-кадр і подивилась на кожного хто вирішує долю заліз...

У Гребінці закрили залізничну лікарню, 50 працівників залишилися без роботи no
жд больницу давно надо было закрыть - 2 больницы на один район - ...


На базі Гребінківської лікарні можуть створити реабілітаційний центр для учасників АТО
Та всі ці ідеї мають мету скоротити ліжко-місця та закрити частин...


Нові публікації у блогах

Гребінківський форум





Используете ли вы энергосберегающие лампы?

Всего ответов: 115







ГРЕБЕНКА ЕВГЕНИЙ ПАВЛОВИЧ
Поиск:   



Гребінчина світлиця
Вірші про Євгена Павловича Гребінку


«ГРЕБІНЧИНА СВІТЛИЦЯ»

«Гребінчина світлиця»
Й районне наше свято:
Невичерпна криниця
Мистецького завзяття.
Це у лютневі днини
Роки вже і роки
Поета іменини
Справляють земляки.
Афіші кольорові.
Піднесеність ясна.
Букет творцю любові
Від кожного із нас.
На сцені він - портретом,
Поважний і простий.
Своїм автопортретом
І нас він освятив.

Серед гостей приїжджих
Відомі імена:
Співачка знана Інеш,
Ясна, мов та весна;
Кияни-науковці,
Надворсклянські митці,
Місцеві красномовці,
Пирятинські читці.
Гребінки побратими,
Хто без рядка - ні дня.
Між ними молодими
І Крищенко-пісняр:
Й мар'янівські хористки
-Звучний земляцький дзвін.
І юні гумористи,
Й читці байок-творінь.

Дзвенить, вирує свято
-І музика, й пісні...
І кожен вірить свято,
Що не минули дні
Гребінчиних героїв
Байок і приказок.
Сатирою незлою
Черпаймо з них урок,
Щоб ми в житті своєму
Були обачливіш.
Подякуймо Євгену
За кожен його вірш,
За прозу романтичну,
За те, що був і є,
За те, що світле й вічне
Народові дає.

* * *
«Гребінчина світлиця»
-Найкраще наше свято:
Невичерпна криниця
Мистецького завзяття.

(Андрій Денисенко)


ГРЕБІНКА - ВІН, ЖЕ ГРЕБЕНКИН

В Євгенових творіннях пурхав
І задававсь питанням я:
Ким був би він без Петербургу,
Без побратимів-росіян?
До речі, так, як і Шевченко,
-Кому відомо, став би ким,
Якби не росіяни чемно
Не витягли із кріпаків,
Якби йому не посприяли
Гребінка і товариші
-Чи ж вийшли б в світ,
Чи ж ми б читали
Чарівні Кобзаря вірші?
Питання більш, ніж риторичні,
Та відповіді час дає.
Двомовність їх, в часи ті звичні.
Нам зрозумілою стає.
Євген - із нашої сторонки...
Та й інші судження праві:
Гребінка - він же: і Гребенкин
-Не без російської крові.
Дощі хай звідки не несуться,
Якби був добрим урожай.
У творах геніїв присутність
Не рідних мов не заважа.
І проти істини не в силах
Постати будь-який обман.
Дніпро - і той тече з Росії,
Й не признавати це дарма.
Нам рідну мову поважати
Й здіймати слід, як хрест, як меч,
Але негоже зневажати
Північних побратимів «речь».
Якщо заплющувати очі
У темряві - який резон?
Двомовність геніїв - пророчий
Їх творчості діапазон.

(Андрій Денисенко)


ГНІЗДО СВОЄ ЛЮБИВ ВІН

Сумним, а чи щасливим,
Де б він не був, не жив,
-Гніздо своє любив він,
Бо душу в нім лишив.
Покрівля із соломи,
Низеньких стін вінок-
З дитинства все знайоме,
І річка, і садок.

Ой, дзюркотлива річко,
Гай-гай, не знає хто?
В Сулу водиця-стрічка
Тече, не знає втом.
І дітлахи селянські,
Засмаглі, аж смішні,
Від сонячної ласки
Теплом лишились в нім.

І вільхи прибережні,
Й калину у цвіту
Любив він обережно,
Як істину святу,
І річку різні пори,
І таємничий ліс...
Багато чого в твори
Свої він переніс.

Братам місцевим меншим
Людських рис надавав.
І дехто, хто тут мешкав,
Себе в них пізнавав.
...В огонь вовк сунув рило.
І цап - дзелень-дзелень...
Ось так байки творились,
Творився сам Євген.
Й де б доля не носила,-
Не піддававсь на злам.
Черпав з гнізда він силу
Й окрилювався там.

(Андрій Денисенко)


БІЛЯ ПАМ'ЯТНИКА ЄВГЕНУ ГРЕБІНЦІ В ДЕНЬ КИРИЛА І МЕФОДІЯ

Тут весело вилискує трава,
Шумлять, шепочуться
про щось берези й клени,
Стають чистіш і серце, й голова
У цьому скромнім затишку зеленім,
Тут щиро вимовляються слова,
Бо нас поет своїм нетлінним духом
В самозаглибленні під шелест слуха.
Тут серце творчим духом ожива,
Він нас занурює у рідну мову,
Що через безмір часу, як ріка,
Крізь душі людські стрімко протіка,
Проводячи крізь життєві пороги
Безвір'я, що в них сили відбира,
В могутнє русло правди і добра,
На дійсно людяну, ясну дорогу,
До вічного, а й мова — вічність та! —
І в ній сія сторінка золота,
Що ми шануємо на цьому сході,
Її творці - Кирило і Мефодій.

В ній - пензлі мовні, котрими століття, Карбують все життєве розмаїття
З-поміж усіх родин, брати-слов'яни
В писання людства, що в віках не в'яне! Сторінка, що піднявсь крізь неї в світ
Гребінки поетичний дивоквіт,
А в нім сіяючі і в день, і в ночі,
Чаруючі любов'ю чорні очі.
Як гарно те, воїстину чудово,
В слов'янськім краї — свято мови!

Як гарно, що в слов'янське спільне свято,
Отут й братам болгарам завдяки
Слова Євгена можуть прозвучати.
Від них стодзвінко вибухнуть струмки
Поезії — джерельця благовісні
В примхливо-розмаїтім плині пісні —
В Гребінці нашій, між її садів,
Під гуркіт неутомних поїздів,
В життєвім вирі між людей трудящих -
І ранок цей, що може бути краще?
І хоч багато в колі нас не дуже,
Хай нам сіяють Рильського слова,
Від котрих творчий подих повіва:
"Нехай живе поезія, мій друже!"

(Павло Деркач)


...І БАЙКУ ПРО НИХ ЗАРИБАЛИВ

Знаю: спокою немає човну,
Коли непогода аж свище...
Мені про рибалку, не знаю чому,
З Гребінчиних байок найближча.
Із вудкою мало з сільських хто сидить.
Такий привілей - для міського.
Тут - ятір у воду і геть собі йди,
Подалі від ока людського.
А вранці-раненько туди на човні
Спокійно й тихенько прибудеш -
Десяток карасиків ти чарівних
Із ятера, може, й добудеш.
Рибалю і я.
І на Оржиці теж.
Не тій, про яку у поета
Мою не питають: де, звідки течеш,
Бо знають про те без секрету.
Зливаються Оржиці наші в Сулі.
Пливуть туди чисто і в тиші.
Рибалки завзяті - не в нашім селі,
А там, де річки покрутіші.
Для них, карасята - й не риба немов,
Їм сома давай з-під латаття.
Для когось рибалка, як пристрасть, любов,
Комусь - меркантильне заняття.
На те, що природа дає часто нам,
Не ремствуйте, буцімто, мало. ...
Рибалок окремих Євген добре знав
І байку про них зарибалив.

Знаю: спокою немає човну,
Коли непогода аж свище... і
В Гребінчиних байках знайдеш не одну
Повчальну в усі часи притчу.

(Андрій Денисенко)

* * *
Лише дві дати: був - не стало...
Між ними - протягів прошив,
Шкода, що він прожив так мало,
Але ж по-справжньому прожив!
Мабуть, любив він дуже літо.
Однак зима, як долі хрест:
Вона його явила світу
Й забрала, мов складати тест.
Душа без щирості не може.
Не може тіло без тепла.
Він жив у леті й обморозив
Обидва молоді крила.
А потім вже нестримно падав
Повз Землю, в світ Зірок-прикрас,
І мимо Раю, й мимо Аду...
Відтоді й сяє він для нас.

(Андрій Денисенко)

* * *
Мов відчуваючи дорогу,
що обірветься, як струна,
Послав свою він «Оду к Богу»,
Та, видно, не дійшла вона.
Безмежна світова арена,
Слід не один там загубивсь.
Як мало ти прожив, Євгене,
Та як багато ти зробив!
Чого життя тривале варте,
Якщо пусті у ні м роки?

Природ ним пам'ятником Яр той,
Злетівзякоготиввіки.

(Андрій Денисенко)


ПІСНЯМ ЄВГЕНОВИМ - ЗВУЧАТИ!

Очи черние, очи страстньїе...
Є. Гребінка
Після гімназії спочине...
Де гай і річка тихоплинна,
Євген приляже на траві.
Спів пастушиний з поля лине,
Думки рояться в голові.
Убіжища хати біліють,
Зелена кузня літа діє —
Пора його юнацьких днів.
Дотепна нова байка зріє,
У ній він висміє панів.
Озвалась пісня в серці дзвоном:
Пізніш напише, взнає світ —
Це „Чорні очі", що кордони
Вже перетнули двох століть.
І не змовкатимуть віками...
А скільки туги й сліз бринить
В оцій мелодії: „Ні, мамо,
Не можна нелюба любить!"
З літами зміниться природа,
Нові століття будуть мчати...
Байкам же вічно у народі
Й пісням Гребінчиним — звучати!

(Микола Нетеса)

* * *
Білі ночі десь поділись,
Наступили чорні.
В землю ляже його тіло,
Душу Бог пригорне.
Прапраправнуки вже, діти,
Шанувальники його
Кластимуть любові квіти...

Яскравій, душі вогонь!

(Андрій Денисенко)

* * *
В Мар'янівці мого дитинства проходили роки
І ти, Євгене, ступав тут босими ногами,
Коли барвінок устелявся навкруги,
Коли земля вкривалась споришами.
Потім біг ти в поле в край села
Почути шелест жовтневих колосків,
Веселка над полем музою була,
Акордом - ключ у небі журавлів.
На крилах понесуть вони по світу дар віршів
Про наш край,  про рідну Україну,
Про красу садів, де чути солов'їв,
Прославлену Полтавщину.
Скажу я гордо внукам, що ми з тобою земляки,
І хоч поміж нами вже віки,
Зазеленіють знову спориші,
Вічно литись буде пісня на твої вірші.

(Раїса Глинська)

БЮСТ ПРИ РОЗДОРІЖЖІ

У небі синім - журавлі.
На крилах їх - весняна свіжість.
Село Мар'янівка.
В селі - Гребінки бюст при роздоріжжі,

Що виріс, мов із-під землі,
В якій і сам він в тиші світлій.
І це до нього журавлі
Клекочуть з-під небес досвітніх.

Ось-ось тут квіти зацвітуть.
Дерев листочки - моложаві.
І вічна пам'ять тихо тут
Чоло схиля в глибокій шані.

Здається, десь неподалік
Душа Євгена кружеляє.
Вона живе двохсотий рік
Й на мить його не полишає.

Ознака добра, що з доріг,
З дитинства доланих уперто,
Ступив митець на свій поріг,
Щоб жити тут і після смерті.

Так до гнізда свого орел
Вертає з далей крізь задуху.
Душа не може без джерел,
Які дають наснагу духу.

Поет великої ваги...
На тлі весни - знайомі риси.
Не розійшлися тут шляхи,
А, навпаки, сюди зійшлися.

Й до пам'ятника знов і знов
Ітимуть люди світлолиці,
Щоб висловити всю любов,
Щоб поклонитися Гребінці.

І хай весна, а чи й зима,
Яка його звела до краю,
Його, Гребінчина, земля,
В обіймах вічних зігріває..

(Андрій Денисенко)

СЯЙВО АКНІБЕРГ

Долі перлинка свята Акніберг,
Сяйво довічне поета,
Я не втомлюся любити тебе,
Доки не стихну у леті.
Вік весь до тебе щоденно літав,
Сяючу світлом невгасним.
В ритмі робочім натхнення черпав,
Душу наповнював щастям.

А як, бувало, валяли вже з ніг
Дії й події шалені,
-Перепочити тихесенько міг
В скверику вічно зеленім.
Сяйво святкове на тлі синь-небес,
Серцю найбільша потребо,
Швидкісним в далеч мене ти несеш
І повертаєш до себе.

Знаю: для тебе я, наче листок,
Зірваний бурею з вітки.
Тільки для мене ти - долі місток
Через життя все й навіки.
Дзеркало долі, свята Акніберг
-Роду славетного древо,
По-іншому, видно, назвали б тебе,
Якби не зоря байкарева.
Гребінка в люстерці сія: Акніберг.
І Яр хоче зватися раєм.
Творчість Євгенова - наш оберіг, -
Сяйво над містом і краєм

(Любов Пономаренко)


ЯКБИ ХОЧ ПАМ'ЯТНА ДОЩЕЧКА...

Не лише вулицями гарне
Село Євгенових висот
-Мар'янівка й індустріальна,
Тут довго діяв ремзавод.

Ракето-срібний елеватор
Звели тут вже у наші дні.
Вночі, немов у горах ватри,
Горять ясні його вогні.

По-під селом, гай-гай у далеч
І день, і ніч із року в рік
Дзвенять доріжками зі сталі
Вервечки потягів. Вже - вік...

Ба, навіть більше. Час мчить живо.
Котрийсь зупиниться на мить,
Щоб підібрати пасажирів.
І знову тиша, аж щемить.

Щемить і прикрість допікає,
Гнітить всю душу, наче сум:
Гребінку тут мов і не знають
-Ніде про нього ні бум-бум.

Це Гоголь на пероні в себе
Стрічає потяги і люд...
А на «Мар'янівській» (а треба б!)
Гребінці шани не дають.

Аби хоч пам'ятна дощечка,
Що саме тут, у цім селі
Жив, народившись, даром щедрий
Байкар Гребінка. Двісті літ...

В тім, з репродуктора частенько
«Гребінка»... все-таки звучить
Це коли потяги прудкенькі
Замруть на станції на мить.

Та жити треба й сподіванням:
У передюві лейний час і тут
Гребінка буде в шані,
У скромній шані, без прикрас.

(Андрій Денисенко)


ДІТИ ВЧАТЬ ГРЕБІНКУ ЗАЛЮБКИ


Діти вчать Гребінку залюбки.
Вивчене розказують - хто ліпше.
Оживають приказки-байки,
І від того в світі веселіше.
В місті його імені з округ
Сходяться читці в зимову пору.
Образи сприймаються на слух
І немов живуть із нами поряд.
Конкурсанти тут із міст і з сіл.
Традиційні в нас такі зібрання.
І, вважаймо, переможці всі,
Хоч і є відзначені в змаганні,
І безмірна, й чиста, і ясна
Їх любов до творчості поета.
Тим ріднішим він стає для нас,
Чим від нього більше уберете.

* * *

Це нині - хороми, й дачі.
Раніш простіш було життя.
Ходжу Убіжищем і бачу
Євгена - Женю ще дитям.
Ось він на ґанок вибігає,
Травичка тягнеться до ніг.
Необережно він ступає
В траву холодну за поріг.
Роса босенького лоскоче.
Та сонце - вище й вище все.
Хлопчина бігає охоче,
Мов щастя світові несе.

* * *

Ходжу Убіжищем і бачу,
Старі будівлі - не ого...
Гоебінки мали щедру вдачу,
Несли в душі святий вогонь
Традицій славних праслав'янських.
Родина там - насамперед.
І праця на землі селянській,
І до вершин мрійливий злет.
Несли любов ідо природи,
І до людей, селян простих.
І, видно. Богові угодно,
Що вдавсь Євген в батьків і в них.
Бо виростав не парниковим.
В селі немало друзів мав
І їм не зраджував ніколи,
Як рідний край цей полишав.
В листах, віршах, прозових творах
Селянських чути перестук
Сердець, що в праці й непокорі
Свій гартували дужий дух.
Той дух в Убіжищі живучий,
Його не здужають віки.
Бо і невтомні, і співучі
Гребінки славні земляки.
Бо бережуть, немов святиню, 
Гребінки-байкаря ім'я,
Що в кожній символом - родині
й велично вічне, як земля.
Тут Харченків як не згадати.
Вони - Євгена оберіг,
Про нього дбають, як про брата
І з року в рік, і в дощ, і в сніг,
і кожна вісточка музейна
З тепла їх душ з 'явилась тут. ...
Посіяні Євгеном зерна
По всій землі тепер ростуть.

* * *
Діти вчать Гребінку залюбки
Відшліфовують свої життєві грані,
Бо Гребінки приказки-байки
Є і довго будуть актуальні.

* * *
Час являє нові покоління.
Пристрасті й недоліки - все ті ж.
Сядь до мене, внучко, на коліна
І Гребінки байками потіш.

(Андрій Денисенко)


СЕЛО ЖИЛО У НІМ

Євген вважав себе селом.
Міста ж - чергові новосілля.
Село жило у нім Псалмом
Разом із сонячним довкіллям.
За Петербург як виїжджав,
Хоч те було не так і часто,
На чомусь погляд зупиняв
І відчував на серці щастя.
Кущі зелені вздовж Яру...
І ген - берізки, мов сестрички...
Дубову ніжив він кору...
В Неви притоці бачив річку -
Далеку Оржицю свою,
Квітучі луки і осоки
Й своє дитинство в тім краю
Під небом сонячним, високим,
Де як зима - то вже зима,
А дощ - так прямо з-під веселки...
А тут вологість так пройма,
Аж до кісток, і душу, й серце.

... Ось він хлоп 'ям збігає в яр,
Де трави мало не по вуха,
Де і настирливий комар
На квітці, і бджола, і муха...
Усе довкіл дзвенить, співа
І ніжиться в обіймах липня.
І мов жива сама трава
Цвірчить у благодайнім ритмі.
А ось і річки голубінь -
Прозора, тепла аж до денця...
... Євген все згадує собі,
А кінь дороги не діждеться.
То смикає, то копитом,
Немов кресалом, по камінню.
Що ж, відпочив Євген від втом
Й вертає в місто стогомінне.
І довго житимуть у нім
Пейзажі ці, прості і чисті.
Як ті, що в рідній стороні,
Як ті, що в ранньому дитинстві.

(Андрій Денисенко)


ПОЕТІВ СТВОРЮЄ КОХАННЯ
(Із збірки "Сяйво Анкінберг або біля джерел Гребінчиного Яру")

I

В усі часи - недавні й ранні
Було так й буде, певне, знов:
Поетів створює кохання,
А возвеличує любов.
Любов до жінки, Батьківщини,
До світу білого цього.
Любов поета, що щоднини
Підтримує душі вогонь.
Не винятком був і Гребінка
У цьому на своїм віку,
Її величність мила жінка
У веселковому вінку,
Напевне, з юності ще снилась...
Та доля не без коректив.
Кохання невгамовна сила
Ввірвалась в серце з висоти.
Ісправді, мов з небес Господь - це
Йому послав любов святу.
І перекреслив парубоцьке
Його буття в хвилин уту.
...Гребінка - у поважнім чині.
У Петербурзі - краль та краль...
Чиж думав: знов любов-дівчину
Зустріне там, де рідний край.
З коханням першеньким невдача
Його спіткала нелегка.
Він відчував, як серце плаче,
Та вдієш що - судьба така...
Однак тягло його додому. 
Приїхав якось і...влюбивсь.
І невгамовно, і надовго
У ній він серцем зупинивсь.

II

Нам уявляється, Євгене,
Як схвилювало враз тебе
Дівчатко, зовсім ще зелене,
Марійка, панна Ростенберг.
Але літа минають швидко.
Ще швидше дівчина росте.
І знову зустріч.
Місяць виткав
На  хвилях сяйво золоте.
Сяйнула поглядом іскристим
І надихнула за все більш
Коханням ніжним, світлим, чистим
Створити «Чорні очі» вірш.
Відтоді став той вірш романсом.
Його співає цілий світ.
Сильніш «Очей...» магічність з часом
Сіяє нам крізь товщу літ.
Вага романсу слів об'ємна
Й широка, мов полтавський степ.
Любов прославила Євгена,
І з неї й досі він росте.
І час окрилює, і людство,
Теплом наповнює наш день. ...
Кому не мріялось: влюблюся
І я так, як колись Євген.

III

Перечитав і знову переслухав
Тї «Чорні очі» у віночку нот,
Щоб ще і ще відчути силу духу
Творця, чий злет до зоряних висот.
Той дух - козацький: воля на роздоллі.
В нім пристрасть серця, спраглого любить
Так треба Богу, що звела їх доля -
Євгена і Марію в світлу мить.
І не могло по-іншому вже бути,
Як чорні очі стрілися з його -
Так - громовиця тишу в світі будить,
Викрешується той живий вогонь,
Який не палить, а ласкає душу
Й освітлює мрійливе майбуття...
На жаль, не всім дано, зізнатись мушу,
Ті світлі пережити почуття.
Пісень немало про дівочі очі,
Але про чорні очі ті - одна:
Широка, світла, чарівна, пророча,
Як та дівчина, як сама весна.

IV

Кохання, як це й має бути,
Нове життя приносить в світ-
Оте окрилене майбутнє,
Отой живий незнаний цвіт.
Подружжя між собою мало
І віру, й сяючу любов.
Дочку ж Надією назвали -
Три іпостасі щастя мов...
На жаль, хвороба зла звалила
Євгена в молодецький вік.
Та його духу творча сила
 Є нездоланною повік.

(Андрій Денисенко)

ГРЕБІНКУ Б СЛІД ЧАСТІШЕ НАМ ЧИТАТИ

Гребінку б слід частіше нам читати,
Щоб він присутнім був у наших днях,
Щоб над своїм буденним вище стати,
Щоб зникла геть безглузда метушня.

Щоб жити нам було не тяжко-гірко,
- Сповідуймо ми істини творця:
Вивчаймо й усвідомлюймо Гребінку,
Щоб сонце згоди сяяло в серцях!

(Андрій Денисенко)

БІГЛІ НОЧІ...

І

Бігли ночі. Білі ночі...
Чорні - й не виднілись.
Милувались сяйвом очі
І Нева світилась.

І Тарас - рука на боці
Ту чарівність малював.
У якім було те році?
Слава богу, пригадав...

Рік туманний, рік вологий.
Нині, правда, морозець.
Та в хутрі холонуть ноги.
Ой, невже це все, кінець?

ІІ

Відліталось, відлюбилось,
Зблідли мрії голубі...
Серце, серце, скільки ж битись
Залишилося тобі?

Ти і тиснеш, і німієш,
Висихаєш, мов струмок,
Рівномірно мов не вмієш
Відбивати ритм думок.

Я тебе не полишаю -
Жити вік з тобою звик
І добра тобі бажаю...
(...І пігулку під язик).

Знаю: ти в мені не тільки
Долі біомеханізм,
Ти - гора із гострим піком,
На яку тягну я віз.

Віз незгод, тривог кипучих,
Трішки успіхів і свят.
Віз важкий, старий, скрипучий...
І нема шляху назад.

А вершина все стрімкіша.
Вітер холодом гуде.
Крок за кроком йду і тішусь:
Мов сам Бог мене веде.

Тільки знаю: там немає
Нічогісінько в імлі...
Серце, серце, я не каюсь,
Що тебе я не жалів.

Ти сполохано тріпочеш,
Наче птах, спинивши лет.
Знаю, знаю, серце, хочеш
Відпочити хоч ледь-ледь.

Та не можеш, бо легені
Чорна ніч все огорта...
Ой, Євгене, ой, Євгене,-
Життя ж пора золота!

ІІІ

Так Євген, напевне, думав
У    найважчий час життя.
Був, здавалось, зелен-дубом...
Силоньки куди ж летять?

Як підкошує хвороба,
Мов спіткнувся, біжучи.
Може це - на міцність проба?
А чи витримаю, чи...

В серці коле і задишка,
І нестерпний цей кашлюк...
Десь поділася усмішка,
Випада пір'їна з рук.

І не їстся, і не спиться.
Мов пригас душі вогонь.
І не радує синиця
Слави творчої його.

На папір рядки лягають,
Не збережені, мабуть:
"О, життя, яке ти гарне.
Та ..закінчується путь".

IV

Лише дві дати: був - не стало.
Між ними - протягів прошив.
Шкода, що він прожив так мало.
Але ж по-справжньому прожив!

Мабуть, любив він дуже літо.
Однак зима, як долі хрест:
Вона його явила світу
Й забрала, мов складати тест...

Душа без щирості не може.
Не може тіло без тепла.
Він жив у леті й обморозив
Обидва молоді крила.

А потім так нестримно падав
Повз Землю, в світ зірок-прикрас.
І мимо Раю, й мимо Аду...
Відтоді й сяє він для нас.

Мов відчуваючи дорогу,
Що обірветься, як струна,
Послав свою він "Оду к Богу",
Та, видно, не дійшла вона.

Безмежна світова арена.
Слід не один там загубивсь.
Як мало ти прожив, Євгене,
Та як багато ти зробив!

Чого життя тривале варте,
Якщо пусті у нім роки?!
Природним пам'ятником Яр той,
Злетів з якого ти в віки.

V

Так, і честь, і совість мав він,
Й гордість праведну селян
Час ніколи не зламає
Зелен-дуба творчий стан.

Підкоряв життя простори.
Думку мав без пустоти.
Був людиною простою -
Високої простоти.

VI

Не був лиш ангелом крилатим,
Але крилаті мрії мав
І не давав зобидить брата -
І серце, й кулаки стискав

А тих братів він мав багато
В селі, у місті - всіх - на "Ви".
І кожна зустріч з ними - свято,
Прощання кожне, мов - навік.

Й Шевченко був серед братів тих,
Євген Тарасу посприяв,
Щоб Кобзаревий голос в світі
Лунав, лунав, лунав, лунав...

Життя людське - з непередбачень,
Вершини часто - в глибині.
Хто як за що кому віддячить?
Немає відповіді, ні...

Бо різні ми - прості й великі,
Хоч і однакові в єстві.
Ми різновікі, різноликі -
Пилинки в вічнім Божестві

VII

...І сходитиме нове сонце,
Розвіюючи ночі страх.
Й ріка життя не пересохне,
Й брати примножаться в братах.

І підкорятимуть простори,
Й не пустять в душу пустоту.
І простотою непростою
На власну зійдуть висоту.

VIII

Білі ночі десь поділись.
Наступили чорні.
В землю ляже його тіло,
Душу Бог пригорне.

Прапраправнуки вже, діти,
Шанувальники його.
Покладуть любові квіти...
Яскравій, душі вогонь.

IX

Євгене, голос твій округу
Постійно кличе до життя.
Поете, брате мій по духу,
Є у минуле вороття!

(Андрій Денисенко)

 
 
 
 





 
 
загрузка...
 
 
  

   admin@grebenka.com

  +38 (099) 361-83-66
  +38 (097) 168-46-12


   » Добавить в закладки 
   » Обратная связь
   » Информация о портале
   » PDA версия сайта

     RSS-экспорт новостей:
   Новости | Фоторепортажи
   Публикации | Объявления
   Форум



   » Знаєте про новину чи подію в місті? Повідомте і ми напишемо про це на сайті.
   Додати новину

   » «Потік онлайн-опитувань» OPROS
   » Європошук Європошук

   » Відправка SMS СМС безкоштовно





Loading...

  Яндекс.Метрика