ДЯДЬКО НА ДЗВІНИЦI
Залiз мiй дядько на дзвіницю
Та, знай, гука: - Оце кумедiя яка!
Всi люди на землi - мов тi перепелицi,
Здається бiльший з них не бiльше п'ятака.
Гай, гай! Які ж вони дрiбненькi!
Так ось коли я їх як треба розiбрав!
А мимо йдучи, хтось на дядька показав
Та, далебi, мене спитав:
- Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?
1840
РИБАЛКА
Хто знає Оржицю? А нуте, обзивайтесь!
Усi мовчать. Гай-гай, якi шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашiй сторонi.
(Ви, братця, все-таки домiвки не цурайтесь.)
На рiчцi тiй жили батьки мої
I панства чортiв тиск: Василь, Iван, Микола,
Народ письменний, страх,
Бував у всяких школах,
Один балакає на сотнi язиках.
Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,
Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-нiмецьки.
Подумаєш, чого-то чоловiк не зна!
Да не об тiм, бач, рiч.
Усю торiшню зиму
Рибалка ятером ловив в тiй рiчцi рибу;
Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,
Пригрiло сонечко i з поля снiг погнало;
У рiчку снiг побiг, i Оржиця заграла,
I ятiр, граючи, водою занесла.
"Уже ж вона менi отут сидить в печiнках,
Ся рiчка каторжна! -рибалка став казать.-
Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,
жiнко:
Пiду я до Сули скажену позивать!"
I рознi деякi казав, сердега, речi,
Iз злостi, як москаль, усячину гукав;
А далi почепив собi сакви на плечi,
У люльку пхнув огню, цiпок у руки взяв
I рiчку позивать до рiчки почвалав.
Чи довго вiн iшов, чи нi, того не знаю;
Про те нiколи сам Рибалка не казав;
А тiльки вiн дiйшов, як слiдує, до краю.
Сула шумить, гуляє по степам.
Рибалка дивиться i очi протирає:
Не вiрить сам своїм очам,
Бо по Сулi - чорти б їх мучив матiр -
Пливуть хлiвцi, стiжки, дiжки, усякий крам
I бiдного його ниряє ятiр!
Здихнув Рибалочка да i назад поплiвсь.
А що, земляче, поживибвсь?
Ось слухайте, пани, бувайте ви здоровi!
Еге, Охрiменко дурний:
Пiшов прохать у повiтовий,
Що обiдрав його наш писар волосний.
ВІЛ«Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що весь мій вік я все за двох робив,
Да й витерпів таки чимало,
Що в плузі силкувавсь, копиці волочив,
Ізранку у ярмі до півночі ходив
І ще щодня бував і битий!
Хазяїна не раз я проклинав,
Тепер зовсім не той хазяїн став:
У мене вдосталь їсти й пити,
Несуть мені і солі, і крупів,
Вівса і висівок; наїстись трьом би стало».
Аж тут хазяїн шасть у хлів
І, взявши за роги, Вола під ніж повів,
Бо сказано — його годовано на сало.
Ти змалку так любив мене, як пугу пес...
Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване?
Чи знаєш, що як ти чоломкаться ідеш,
Чогось мене морозить стане.
РОЖА ТА ХМІЛЬОхріме, дядечку! Будь ласкав, схаменись:
Ти чоловік і з хлібом, і з волами,
І грошики у тебе завелись,—
Який тебе лихий ізніс
І побратав з панами?
Покинь їх, хай їм цур, із ними не водись,
А то, коли к тобі не заверни у хату,
Ти з благородієм сидиш запанібрата
І чарка каторжна гуляє на столі.
Чи то в село лихий примчить якого
Паничика, мовляють, судового,
Та сарана живе на твоєму добрі.
Або і возний сам, червоний, ніби квітка,
Деньків по п'ятеро кружляє у тебе,
А коней-калічі повнісінька повітка
Твоє сінце скубе.
Тим часом хліб давно у полі половіє,
Його і птиця б'є, і вітер марно сіє,
А дядько мій гуля;
З письменними по чарці да по чарці,
Останній шаг² витрушує шинкарці.
Рівняться з ними нам сам бог не позволя;
То сказано: пани — щоб день у день гулял
А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли.
Охріме! Не зробись сміховищем села,
Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!
Ось слухай. У мене недавно на городі
Червона Рожа зацвіла,
І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився,
Іспершу гарно страх з сусідкою він жив.
Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився,
А трохи згодом глядь— всю Рожу обповив.
І бідная вона змарніла,
Поблідла, далі пожовтіла;
А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.
²Шаг — півкопійки.
ЯЧМІНЬСин
Скажи мені, будь ласкав, тату!
Чого ячмінь наш так поріс,
Що колосків прямих я бачу тут багато,
А деякі зовсім схилилися униз?
Мов ми, неграмотні, перед великим паном,
Мов перед судовим на стійці козаки.
Батько
Оті прямії колоски
Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром,
Котрі ж поклякнули — то божа благодать:
Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.
Син
Того ж то голову до неба зволить драть
Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!
Аж він, бачу...
Батько
Мовчи! Почують — будеш битий.
ГАЙ ТА СОКИРИПо гаю темному туга велика ходить,
Сокири й Топори затіяли війну,
Гай хочуть сплюндровать і пущі всі пошкодить.
Війна ця навела на дерево суму;
Дуби задумались, Осики затремтіли,
І Клен гнучкий і В'яз із лиха вниз нагнувсь.
Аж ось Сокири вже в гаю забрязкотіли,
І Дуб найстарший усміхнувсь.
— Не бійтесь! — він гукнув.— Того і я жахався,
Як з топорищами ці навісні прийдуть,
Аж дерев'яний рід заліза одцурався,
Без дерева вони самі нас да не втнуть,
Ото було б... але — нехай йому абищо,
Якби з Сокирами прийшли і топорища,
Тоді-то був би нам капут.—
І справді, скільки тут Сокири не бряжчали,
Ні дубчика, ні липки не стяли.
І тільки де-не-де що кору пописали,
Да і додому з тим пішли.
БУДЯК ДА КОНОПЛИНОЧКА - Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш? -
На Коноплиночку в степу Будяк гукав.
- Да як рости мені? І сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-під корінця забрав».
Бува і чоловік сьому колючці пара:
Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
Я бачив сам таких і, може б, показав,
Та цур йому! Боюсь: Розсерджу комісара!
ЦАП«Мабуть, нема уже на світі правди!
Мабуть, вона уже за море утекла!
Чим я од Муцика поганший, справді?
А пані те щеня учора привезла,
Сьогодні вже йому і дзвоник почепили,
Да як моторошно він бряжчить,
Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить
Та гавкає на мир щосили!»-
Так навіжений на ввесь окіл гукав.
Хазяїн, річ таку почувши
(А по-цапиному він дещо розмишляв),
Йому дзвінок на шию намотав.
Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,
Махнув борідкою, замекав, заскакав
І геть-то честію такою запишався,
Да швидко став їй не рад:
Бо тільки Цап стрибне у панський сад,
На шиї дзвін - дзень-дзень! - народ заворушився,
І гостя в три шия в кошару мусять гнать.
Прийшлось бідасі пропадать.
Пройшло йому те врем'я, що бувало,
Майнув де здумавши, куди б то не попало,
Поїв, пообгризав - і слід пропав,
А вибіга і долинки, і гори,
Де був - то пожививсь; ніхто того не знав.
Еге, я правду вам казав:
Нащо було Паньку прохаться в прокурори.».
ПШЕНИЦЯЯ бачив, як пшеницю мили:
То щонайкращеє зерно,
У воду тільки плись, якраз пішло на дно,
Полова ж навісна пливе собі по хвилі.
Привів мене господь побачить і панів:
Мов простий чоловік, там інший пан сидів,
Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили,
І здумав зараз я, як тільки поглядів,
Що бачив, як пшеницю мили.
МАКІВКАУ лузі Маківка весною зацвіла,
Проміж других квіток як жаром червоніла;
До єї раз у раз літа бджола,
Бабок, метеликів над нею грає сила.
Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,
І Маківка осиротіла;
Бджола на іншій квітці сіла,
Ту погань метелів мовби лихий забрав.
Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем'я,
Жартуй, да не глузуй із бідних парубків;
А то мине весна твоїх годів,
Покине і тебе дияволове плем'я.
МОГИЛИНІ РОДИНИОсь чутка степом полетіла
(На що то гріх не підведе),
Що у степу якась Могила
Дитину швидко приведе.
Про диво сеє як почули,
То люди зараз в степ майнули,
Старий і молодий к Могилі, знай, іде.
Крий боже, народу якого там зобралось!
Як об Іллі в Ромні;
Буцім там місто починалось.
Де ні взялись міняйли й шинкарі
І підняли між себе галас;
Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі,
І красти бублики шатнули школярі;
Сластьони шкварились, сідухи цокотіли;
Про Лазаря старці під кобзу голосили;
«Холодний квас!» — москаль між народом гукав
Знечев'я, а базар в степу як треба став.
Хрещений люд хоча гуляє,
Да на Могилу все раз по раз позирає,
Чи швидко вродиться те чадо степове.
Могила ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише,
Боками сивими колише
І з лиха на ввесь степ реве.
Народ дивується, да їсть, да п'є горілку.
Вже панський стадник Опанас,
Покинувши товар, що пас,
З кишені витягнув сопілку
Да як утне московського бичка!
Підківки зараз забряжчали,
В кружку дівчата танцювали;
Москаль покинув глек та садить гоцака.
Аж ось — лулусь щось під ногами!
Загоготів якийсь підземний глас.
Базар утих, баби замовкли під возами,
Із ляку упустив сопілку Опанас,
І люди, хрестячись, баньки повитріщали.
Могила тріснула, і те дитя, що ждали,
На божий світ сусіль — як пить дало!
Та що ж за чадо те було,
Що стільки гомону між нами наробило?
«Мабуть, підсудок?» — Ні! —
«Так лев?» — Ні! —
«Так мішок З дукатами?» —
Ні, ні! — «Так папорті цвіток?» —
Але ж! —
«Так, з нами хресна сила,
Мабуть, вона полубіса вродила?»
— Не втяв! — «Так вилила козацького коня?»
— Ні, просто привела руденьке мишеня.
ЗЛИЙ КІНЬУчора мій сусід купив собі Коня
Із табуна татарського презлого,
Такого жвавого, такого вже баского!
Дивлюсь: сусід і вся його сім'я
Уздечки не напнуть на його.
Сусід сусідів кликать став
І могорич пообіщав,
Щоб тільки помогли йому Коня упорать.
Народ зійшовсь та гук такий підняв,
Мов цілину п'ять плугів орють.
А кінь жахається да рже,
На дибки спиниться да гривою мотає,
То піде бокаса, то б'ється і кусає.
Котрий сміліший був, то вже
Од Коника тікає.
Прийшлось сусідові мовляв,
хоть сядь да й плач
Аж дивляться, іде Петро Деркач —
Розумний чоловік і в конях силу знає,—
Іде і здалеку чуприною киває.
Прийшов — і ввесь базар нікчемний розігнав,
І сміло до Коня побрався потихеньку,
Все свистячи, повагом, помаленьку,
Все гладив, подивлюсь — уже і загнуздав.
Пани! чи чули, як Деркач коня поймав?
СОНЦЕ ДА ВІТЕРІз Вітром Сонечко розгуторило мову
Про силу, бачите, хто з них модніший був.
Звичайно за словцем балакали по слову,
А далі Вітер так на заклад навернув:
«Чи бачиш, їде ген собі козак по полю?
Як цупко він нап'яв на плечі кобеняк!
Хто з плеч зірве його додолу,
Хай буде той уже моцак».
«Іносе, дми собі!» — так Сонечко сказало;
І Вітер шпарко полетів.
Надворі дуже сумно стало,
По небу хмари скрізь погнало,
А Вітер по землі, крий боже, заревів,
Наліг на козака, з його одежу цупить.
Зігнувся на коні козак,
До себе горне кобеняк
Та, знай, нагайкою по ребрах шкапу лупить.
Хуртовина назад бідаху пре,
За поли смикає, відлогу з плеч гирує,
Аж шлях курить, трава в степу хвилює,
А все одежі не здере.
Дув, дув, аж потом ввесь облився,
Із моці вибився, сердешний набік плись.
Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись,
Мов божий мир ізнову народився.
Козак перехрестився,
Кобилку зараз зупинив,
Бо страх горюшну заморив,
Поплівся стежкою ходою потихеньку.
А Сонце гріє все та гріє помаленьку,
Угріло божий світ, почув
Тепло козак
Да й скинув кобеняк.
ГРІШНИКВ далекій стороні, в якій, про те не знаю,
Мабуть; в Німещині, а може, і в Китаї,
Хтось разом оженивсь на трьох жінках.
Загомонів народ, почувши гріх великий,
Жінки голосять так, що страх:
«Глянь;, що се коять чоловіки!
Як їм по три нас можна брать,
Так хай позволять нам держать їх хоч по п'ять».
Ґвалтують, сказано, навспряжки цокотухи.
Ось сяя вісточка і до царя дойшла,
А цар був, мабуть, не макуха,
Розлютовався він, і злість його взяла.
«О! почекайте лиш, не буде в вас охоти
За живота чортам служить !» —
" Цар грізно загукав і люльку став палить,
І в люльку пхав огонь, і люлька гасла в роті,
А далі схаменувсь, за радою послав.
Як слідує, в празничному наряді,
Пред очі царськії совіт вельможний став.
Цар двічі кашлянув, рукою ус розгладив
І річ таку премудрую сказав:
«Пребеззаконія на світі завелися,
А гірше, що в моїй землі!
Мені до уст сьогодні донесли —
Один паливода (і цар перехрестився)
На трьох жінках женився.
Щоб царству цілому за його не терпіть
Біди од праведного неба,
Його вам осудити треба
І смерть страшну йому зробить.
Хай царству усьому в науку
Він витерпить такую муку,
Щоб з ляку більш ніхто в такий не вскочив гріх.
Крий боже, щоб над ним хто з вас змилосердився!
Щоб луснув я, щоб я до вечора сказився,
Коли не поведу на шибеницю всіх!»
Як річ таку судця дослухав,
Низенько поклонивсь, потилицю почухав
І ну з підсудками про діло мізковать.
Над ним морочились трохи не тиждень цілий,
І тільки що пили, а мало, кажуть, їли,
І так меж себе присудили,
Щоб Грішнику тому всіх трьох жінок оддать.
Народ сміявсь, і всі були в заботах,
Що раду перевіша цар,
Аж завтра дивляться, а та погана твар,
Той Грішник, сам себе повісив на воротях.
|
|
ВЕДМЕЖИЙ СУД
Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.
Давай вони по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
- Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м'ясиво, -
Ведмідь сердито став ревіть.
- А то він сіно їв! - Вовки завили.
Да судді річ його спочинку перебили,
Бо він ситенький був. І так опреділили
І приказали записать:
«Понеже Віл признався попеластий,
Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,
Так за гріхи його четвертувать
І м'ясо розідрати суддям на рівні часті,
Лисичці ж ратиці отдать».
ВЕРША ТА БОЛОТОРибалонька, митець усе в воді ловити,
Бажаючи піймать в'юнів,
В Болото Вершу засторчив.
Довгенько щось вона там мусила сидіти,
Язик жіночий є, да нічого робити
(А зроду, мабуть-то, що не плоха була),
Так лаяти Болото почала:
— Оце поганая багнюка!
Глянь, пузириться як, знічев'я клекотить,
Тут певнее ніщо ні ходить й ні сидить,
Одна черва, мовляв, кишить,
Да деколи повзе по куширу гадюка.
Уже коли б тут воленька мені!..
Таке ж бридке, таке мерзенне,
Поржавіло, від жабуру зелене,
Не хочеться паскудиться в багні,
А то б...
Що ж їй Болото одвічало?
— Де ж ти сама, добродійко? — спитало.
А Верша гомонить на дні.
СОЛОВЕЙ— Хто не вгадає? Я?
Оце городять небилицю!
Щоб не пізнав я Солов'я,
Щоб не пізнав цю гарну птицю;
Як тільки оком наведу,
То і вгадаю, де співака! —
Так дядькові казав небіж, Грицько Підсака.
— Ходімо, я тебе до лісу поведу,
Усякої там птиці є багато.
Та буде сором, пане-брате,
Коли б ти Солов'я ізразу не пізнав,—
Грицькові дядько одвічав.
І ось вони дійшли до гаю;
По гаєві усякий птах літає,
Щебече хто, хто свище, хто гуде,
Аж округи луна іде.
Небіж
Ось, ось де Соловей!
Який червоногрудий!
А дметься як, мабуть, великий пан!
Уже то неспроста в нього такий жупан.
Дядько
Та годі, годі, Грицьку, буде
Ту погань, Снігиря, хвалить!
Ся птиця не співа, а як усе щебече,
Вона в гурті як-небудь засвистить;
А більше, голову похнюпивши між плечі,
Насупившись сидить.
Небіж
Так цитьте, лишень, ось я зараз угадаю:
Я сучий син, коли оце не він!
Увесь мов золотий, а крильця чорні має.
Дядько
Та буде, Грицьку, сучий син:
Се просто Іволга зоветься,
Вона із саду в сад літа,
То вишні гарно об'їда,
То оббива горох, а в співи не вдається.
Небіж
Так ось коли побачив співака!
Яка мальована та штучна птиця!
Вертиться, джеркотить, по дереву скака —
Оце-то Соловей!
Дядько
Се навісна Синиця!
1 довго так небіж дурненький
Між птицями знаходив Солов'я,
А Соловей собі сіренький
Над ним співав, сховавшись між гілля.
1833 р.
ШКОЛЯР ДЕНИСМиряни, слухайте, щось маю вам сказати:
От цих різдвяних свят, на самої Меланки,
Дурний школяр Денис, запрігши Шкапу в санки,
Із школи поспішав до батька ночувать,
Щоб завтра по закону,
Як слідує, пашнею засівать.
Пізнавши Шкапа шлях додому,
Смикнула раз, другий — і хлопця понесла,
Хоч здержав він її, да злість його взяла,
Хотів би проучить, да бить її боявся,
А треба ж і себе чим-небудь показать,—
Так по оглоблях ну малахаєм шмагать.
Як тільки пан із паном зазмагався,
Дивись — у мужиків чуприни вже тріщать.
СОНЦЕ ДА ХМАРИ Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир як маківка цвіте,
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
«що вже мені се Сонце надоїло!
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить».
Дивлюсь - і Хмарами півнеба замостило,
На Сонечко мов ніччю налягло.
А Сонце вище підплило
І Хмари ті позолотило.
ГОРОБЦІ ДА ВИШНЯ Глянь, глянь, летять, да їх летить чимало,
Куди оце летять з оселі Горобці?
Дивлюсь, у сад побрались молодці.
На Вишеньці їх геть-то насідало,
І бенкет зараз підняли;
Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні,
Із ранку самого до пізньої пори.
Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі,
Що Вишеньці моїй предобре у саду,
Що їй превесело, бо як край неї йду
Або і так коли зирну у сад із хати,
Все зволять Горобці по гілочках скакати.
Ось тиждень як не був, дивлюсь — кат його ма!
На Вишеньці гостей нема.
Чого, лишень, вони літати перестали?
Як розібрав, бодай і не казать!
Ох! Поти жевжики вчащали,
Поки всі ягоди на Вишні обдзюбали,
Тепер до бідної ніколи не летять.
ЛЕБЕДЬ І ГУСИ
На ставi пишно Лебедь плив,
А Гуси сiрiї край його поринали.
- Хiба оцей бiляк вас з глузду звiв? -
Один Гусак загомонiв,-
Чого ви, братця, так баньки повитрiщали?
Ми попеластi всi, а вiн один мiж нас
Своє пиндючить пiр'я бiлеї
Коли б ви тiлько захотiли,
Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась,
Ми б панича сього якраз перемастили. -
I завелась на ставi геркотня,
Гусине дiло закипiло:
Таскають, грязь i глей,зо дна
Да мажуть Лебедя, щоб пiр'я посiрiло.
Обмазали кругом - i трохи галас стих;
А Лебедь плись на дно - i випурнув як снiг.
ВОВК І ОГОНЬУ лісі хтось розклав Огонь.
Було то восени вже пізно;
Великий холод був, вітри шуміли грізно,
І била ожеледь, і сніг ішов, либонь;
Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся,
Та ідучи й покинув так його.
Аж ось, не знаю я того,
Як сірий Вовк тут опинився.
Обмерз, забовтався, мабуть, три дні не їв,
Дрижить, як мокрий хірт, зубами, знай, цокоче;
Звірюка до Огню підскочив,
Підскочив, озирнувсь, мов тороплений сів
(Бо зроду вперше він огонь узрів),
Сидить і сам собі радіє,
Що смух ' його Огонь, мов літом сонце, гріє,
І став він обтавать, аж пара з шерсті йде.
Із льоду бурульки, що, знай, кругом бряжчали,
Уже зовсім пообпадали.
Він до Огню то рило підведе,
То лапу коло жару сушить,
То біля полум'я кудлатий хвіст обтрусить.
Уже Огонь не став його лякать.
Звірюка думає: «Чого його бояться?
Зі мною він як панібрат».
Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,
Мов почало на світ благословляться.
«Пора,— Вовк думає,— у лози удирать!»
Ну, що б собі іти? — ні, треба попрощаться:
Скажений захотів Огонь поцілувать,
І тільки що простяг своє в багаття рило,
А полум'я його дощенту обсмалило.
Мій батько так казав: —
3 панами добре жить,
Водиться з ними, хай тобі господь поможе,
Із ними можна їсти й пить,
А цілувать їх — крий нас боже!
ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИРНа лубі сидячи, Зозуля куковала:
«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
Од коли, як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Пришилось із голоду хоч у кулак трубить».
«Нащо вам так квилить, мій боже милий?
Снігир Зозулю перебив,—
Коли б я мав ваш стан і сили,
Оцю я погань би не їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив
Собі щодня шматок м'ясця.
От кобець — менший вас, а їсти як захоче:
Летить — і душить горобця.
Зате він з голоду ніколи не нудився».
«Дурний! дурний! а в школі вчився! —
Зозуля Сніги ру в одвіт,—
За місто горобця я з'їм жуків десяток
Да гусені, черви десятків три в наддаток
І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь сзіт.
Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна.
Живе собі, як панна.
Гуляє у садку, нічого не псує,
По гілочках намистечко кує,
Да скілько літ кому прожить віщує;
Нехай же здумаю.- да що тобі й казать!
Хоч злидні в пір'ї обідрать,
Ввесь птичий рід зарепетує:
«Зозуля м'ясо жре. Зозуля хищний птах!
Троха чи не бажа вона орла із'їсти!»
Прощай тогді моє життя в садах!
Прийшлось би утікать хоч за море безвісти.
Так лучче ж тута жить — да зводить черв'ячків».
Хто хоче полюбить суддю грошозаплода.
Про його розпитай панів,
А не питай у простого народа.
УТЯТА ДА СТЕПМинулися гречанії жнива;
Семен натяг кожух на плечі;
Тепло пройшло, дітвора лізе к печі.
Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, трава
Сніжечком біленьким припала.
Бідашний Степ став сумовать;
Пташки, що влітку так співали,
У ірій вже поодлітали,
І тілько край ставка оставсь табун Утят.
Чи крижні то були, чи то були чирята,
Про те нам байдуже, а сила тілько в тім,
Що Степ іще не був пустий зовсім;
Дивлюсь було, знялись з води Утята,
Закахкають і ну Степом кружлять,
І видно все-таки, що сеє не пустиня,
Аж ось уже й вони летять.
«Куди вас враг несе до гаспидського сина
І Почав Утятам Степ казать.—
Хіба ви хочете мене покинуть?
А я ж вас літом годував,
І просо, і овес, і гречку вистачав;
Без вас хіба мені з нудьги сказиться?»
«Улітку на тобі усякий хліб стояв;
На себе глянь тепер, який ти сивий став:
Останній колосок холодний сніг сховав,
І нічим нам біля тебе живиться;
А голод за що нам терпіть?» —
Сказали Утята і ну швидчій летіть.
Чи знаєте ви сивого Кондрата?
Женивсь на дівці він та й мусить ще кричать,
Що жінка щось його глядить не дуже хати.
Мабуть, що упада їй діду одвічать,
Як сивому Степу одрізали Утята.
МІРОШНИКНа річечці якійсь маленькій
Стояв собі млинок, і в нім Мірошник жив.
Хоч невеличкий млин,
да, знаєш, чепурненький;
Раз по раз, день у день крутивсь і гуркотів
І хліба вистачав хазяїну чимало.
Коли не забредеш к Мірошнику, бувало,
У його є і хліб, і сіль, і сало,
Чи то в скоромний день — із маслом буханці,
Книші, вареники і всякі лагоминки;
У п'ятницю — просіл, з олією блинці,
Пампушки з часником, гречаники, стовпці,
Обідать він, було, не сяде без горілки,
А в празник піднесе і чарку калганівки.
Мірошник паном діло жив.
І треба ж, на біду, позаторішню весну
Його лихий поніс чогось за Десну.
Хоч не багацько проходив,
Зате багато бачив світа:
Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумів
І як Десна ревла несамовита,
Мабуть, ворочавши не п'ятдесят млинів.
Вернувсь Мірошник наш додому,
До церкви прямо почухрав
Да богу молиться святому,
Щоб він акафисти його не в гнів прийняв
І річечку його зробив Десною.
«Або хоча, як Сейм, такою —
Тогді б то вже я панував!»
— Молебні день у день спасителеві править,
— У ставники свічки по десять хунтів ставить,
— Все молиться, ні їсть, ні п'є, ні спить...
«Земляче! Бог з тобою!
На тебе десь туман у Литві навели.
Хіба забув ти, що великою водою Ворочають великії млини?
їх німці будувать уміють,
А вже не зляпає наш брат;
Вони самі товчуть, і віють,
І мелють борошно, і сіють,
Здається, що самі й їдять.
А млин хоч чепурний у тебе,
Та не для бистрини».— «Балакайте про себе!»
Мірошник заворчав і рукавом махнув.
Його молитви бог почув:
По небу вітерок дмухнув —
Як ворон, небо почорніло;
Шварнула блискавка — грім грюкнув і загув;
Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло.
Маленька річечка, що так тихенько йшла,
Заклекотіла, заревла
І через греблю покотила.
Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі.
Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,
То паля тріснула, то заставку розбило,
А далі і знесло млинок.
Схопивсь Мірошник, да пізненько:
Що поки йшла вода маленька,
Щодня він хліба мав шматок.
Літ з десять був у нас суддею Глива.
Да, знаєш, захотів на лакомий кусок,
В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива.
Велика там вода, хоч є й багато млива...
Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок?
ВОРОНА І ЯГНЯОрлу схотілось попоїсти;
Піднявсь угору птичий цар
І вгледів відтіля, що край ставка овчар
Онучі прати мусив сісти,
Отара ж попаски попхалась навмання.
Орлу се по нутру; зложивши моцні крила,
Опукою з гори — аж вітром зашуміло —
Орел ушкварив на Ягня,
Підняв його і геть потеребив за гору.
І треба ж, що на сюю пору
Пило біля ставка дурне Вороненя.
Страх полюбилося йому цареве діло,
І думає: «Чому ж сього я не зроблю?
Да не Ягня, я барана вхоплю».
Дивлюсь -— воно угору полетіло
Да й пуць на шию барану
І, кігті вплутавши йому у вовну білу,
Смикнулося нести, да ба! вага не в силу:
Баран важкенький і Орлу.
Воно вже стямилось, мерщій би полетіло,
Так із шерсті не виплутає ніг.
Дурне моталося, поки овчар прибіг
І, гарненько йому обскубши крила,
На іграшку дитині дав.
Мабуть, Господь так світ создав,
Що менший там не втне, де більший геть-то
зможе,
Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже, Щоб крилець хто не обчухрав!
|
