ВИДАТНІ ЛЮДИ ГРЕБІНКІВЩИНИ

 
Поиск:   


Вірші Петра Линовицького


МАКСИМ

 Бувають між нами такі непомітні, що хочеться далі від них відійти, де інші -- іскристі, могутні, тендітні або загадкові, як антисвіти.

І дядько Максим --та який же він дядько?
Я дядько вже й сам, та в дитячих очах лишився назавжди Максим Пересядько ніяким, неначе приручений птах.

З роботи -- додому, несе під пахвою гарячу хлібину з пекарні лишень.
Щоразу тією ходою глухою на вулиці нашій вивершувавсь день.

Тому із Максимом було по дорозі, що був матерям за годинника він, тому не любили бешкетники босі іржавих підківок його передзвін.

Не був ні сумним він, ані веселим надміру не був до мовчання мастак
І знали, що він паляницю несе нам, а ставились в кращому разі -- ніяк.

Здавалось чомусь, як здається і нині лихої війни малолітнім синам, " що брати окрайці від нього-- повинні, а він їх -- повинен приносити нам.

Ні роду, ні друзів у нього -- нікого, і хата мовчала, і пам'ять мовчить.
Скажи бодай ти, безіменна дорого, якою остання була в нього мить?

Ні сліз голосних, ані тихої млості не відав той день, коли падав Максим.
Ніхто в його тишу не ходить у гості, і ніколи знати про нього живим.

Що ж, діло звичайне. Кому дорікати, що трави ростуть і минають літа, що інші прийшли до самотньої хати і пісня доладна над нею зліта?

Він був непомітний. Людина, та й годі. Пройшов по землі неодміряну путь.
Але і сьогодні на сивій господі  у нього на хаті -- лелеки живуть.
 

СТРІЛЯЮТЬ СОБАК

 Може, це й благородно, певно,
потрібно для комфорту найвищих істот: очищати оточення ревно й рівно,
щоб його не бруднив ніхто.
Та ніхто -- це ж усе-таки, все-таки хтось живий. Не від наших щедрот!
Та невже ж це із надр естетики — убивати із натяком на добро?
Скільки їх навкруги безпритульних, нами кинутих в світі життів!
І — логічно -- доживотів обікрадений нами до нашої кулі!
Чуєш — постріл крізь радість радіо увірвався в квартирний штиль, --тож якою солодкою правдою смерть собачу поясниш ти? Як, моя життєлюбна поезіє, фах мій світлий, поясниш як, що на світі існує професія — вбивця собак?
 

ВОСЕНИ

Приїзди до мене восени --наче сонце, вирини з туману і назустріч руки простягни — упаде антонівка в долоні. Яблуко важуче й запашне, яблуко холодне й затерпуще, і над нами горлиця майне сива, як досвітній вітер із левади.

Приїзди до мене восени, доки сніг не висіяв забутки. А дорога із твоєї далини — зморшка перегірклої усмішки.
 

ВИПАДКОВИЙ ГІСТЬ

...Заходь, чоловіче, в моєму домі нам вистачить затишку і тепла.
Повідай про землі мені невідомі
і про незнайомі свої діла.
Про те, що в далекій мандрівці втратив, і що ти шукаєш в цій стороні --кажи, не вагайся: твій смуток, як братів близький, хоч поки що таємний мені.
...Ну що я пораджу? Бував ти неправий, самому ж собі повертав на зло, та й слово лихе, як з-під колеса гравій, твоє вітрове розбивало скло.
Усім це відомо: шляхами крутими покраяна густо людська земля, і тільки тому, хто твердо ітиме, ніколи не пізно почати з нуля. І в себе дивився, і людям у вічі --вони ж і для тебе добром горять! Попереду стільки життя, чоловіче!
...А зараз, як можеш, мені порадь...


ПЕТРОВІ БАТОГИ

Бабусю, що воно за квітка така блакитна? Мо, волошка?

Багато як -- аж ген до неба.
 Еге ж, волошка?

—    Ні, Петрусю, волошка ж у хлібах росте,

а ця, дивись, у придорожжі, на вигоні, на перелозі... Як виростеш тобі на душу турботою ця квітка ляже, бо не волошка то -- петрові батоги...

—    Бабусю, а за ними

то що таке швидке в степу, таке далеке й кучеряве?

—    А це буває тільки в спеку, коли стерня ще соком повна, в селі ціпи не угавають

і всі, хто здужа, при роботі: коли вже літо вполовині і тихо-тихо пахне осінь — один у полі зсиротілім старий Петро овець пасе, а ті біжать, біжать за небо. Не завертається отара --і батогами не зарадиш, хоч і доволі їх круг поля.

Коли всі вівці розбіжаться --старий Петро і знайде спокій. Стривай, стривай, Петрусю. Рано. Не рви Петрових батогів — ще не прийшла твоя година, ще не тобі — йому потрібні.

—    Бабусю, а чиї ж то вівці?

—    А то не вівці. То мана. Петро самітник.

Постривай, Петрусю...

 







ПРО ЩАСТЯ

Я не люблю, коли мені щастить.
Ні, я не проти щастя будь-якого, але, по-моєму, повинна бути в нього і гіркоти, і роздуму важкого мить.
Що той здобув, хто ніжився в промінні, а не зазнав хуртечі і сльоти? — хай з виду сонячний, але в єстві лиш тіні й невміння вітрові навперекір іти. Такому заздрять нерозумні часто, але ж довкільні люди — не дурні, тож і ведусь, щоб не позаздрили мені, а поважали за важке і щире щастя.


ТОВАРИШ

Мало я світу побачив --дарма що не лиш у вікні. Мав я тоді товариша --того, що весь час на коні. Падав я і підводився — і знову за ним учвал. Він, як при тому водиться, щедро мені співчував.

Сидить на призьбі людина
та й думає... Мій шматок простору такий малий, такий непомітний — крапочка в оці просто, — кому він потрібний?

На світі 
шматочків подібних безліч, в небо і в землю впресованих, народжених тихо, без величі, як в зернятку мрія про сонях. А в соняха простір один, а потім з одного сотні, аж репає скляна безодня. І сонях за сонцем крутиться і хнюпиться в присмерку стомлено, прикутий до клаптя куцого, як батько окрайцем до столу. І столу ні менш, ні більше — тісний споконвіку покуть і світ не темніший і не біліший, і на ніч не вмостишся покотом. ... Он їдуть пухкі автобуси, вишнями співів начинені... Жити ніколи не втомишся, як навіть без долі й без чину, як навіть сварливі сусіди чи діти, не діти -- повійники, як працю конають засідання і війни блукають під вікнами. Людина я. Тож і вповаю на себе — не на месію,

бо простір нічий не буває в цьому прозаїчному світі. (Комусь і потрібен такий. Нічий не бува -- та потрібен?!) Антикіхотівські вітряки жмакають небо порібринами.

Не вмів я тоді не вірити мудрим його словам, аж поки супроти вітру лишивсь несподівано сам. Часто його пригадую --не пригадаю себе ніяк: він підказав мені зрадою, що я був -- іще не я.

КРИНИЦЯ КРАЙ ДОРОГИ

І добрих людей, і почвар, і примар припадало до лона твого без числа --запорозький чотар, і упир-яничар, і кобзар, ідучи від села до села, дзвонкову тут сама Чураївна пила, і кріпак-гречкосій, і невольник-гончар гамували тобою натуги пожар. А коли піднялись проти вічного зла --від живого твого оживав джерела тричі вбитий і вічно Живий комунар. Сьогодні дорога і нас привела із трудів на часину, з міського житла в дивовижну твою, -- і в зітханні гітар пада вечір на цямрину тінню крила, і,1 в глибинах важніючи, Волосожар до Чумацького Шляху підніс твою суть, до надій, що у вічному ділі живуть: не про себе ж, копаючи, дбав криничар, крізь безводдя верстав не для себе він путь! А що різні пили -- і прекрасні, і злі, --так віддавна велося на грішній землі.

Пророком не був, не вдавався до чар, він шукав у пітьмі, він творив ув імлі джерело з майбуття, від грядущого дар.

А над нами летять журавлі. Журавлі.

... Поклали асфальт проз хату. Пил опадає на листя. Сонце в димах плескате — а груші он як налилися. У садах мудрагелі збородами гомонять з прасинами пророслими: у плоду,

у сонця,

в народу — свій шматок простору. Скибка —

відтинок простору,

вік — наче місяць надщерблений.

Спилені руки і брості.

Шлях у незвідь від печери.

Хата.

Просивлені струни. Совість і біла сорочка. Дума моя нероздумана. .Теплий тісний шматочок. ... Сидить на призьбі людина та й думає.

ПІВ СВІТУ


Півсвіту в господі старої Килини.
 Півсвіту в самотній світлиці Килини.
До спомину старість гірку прихилила --а в хаті ж півсвіту! Півсвіту в Килини!
 Земля сталінградська, й карпатське креміння, і торф з-під Чернігова, глина з лиману.

...А в жилах -- терпіння. Таке, як реміння. Таке, що ні криком, ані словами... Розв'яже маленького вузличка баба і дивиться, наче в насіння квіткове, і згадує, скільки ж зозуля кувала синочкам --

а їм не прийти вже ніколи!
 І гріє землицю у жменях потерплих,
забувши -- яка і не знаючи -- звідки, --і тепло землі, до трагічності тепло: приходить весна воскресло півсвіту. Півсвіту...

В господі старої Килини --  півсвіту...

В самотній світлиці Килина до спомину старість гірку прихилила, бо в хаті півсвітоньку --братська могила.

*  *  *  *  *  *  *  *  *  *


Вже вчувається тиха осінь у зеленій ході осокорів.
 Ластівки, мов скрипки, голосять, а вітри ще тужаво оскомні.
 Хлопчаки ще ганяють "гуляти" в запорожців з лозовими шаблями, і важніють, немов галактики, у садах вечорових яблуні.
А світанки терпкі вже, осінні, і в господу, допіру зрублену, завертає гучне весілля, в сонце гупає замість бубона.
Що то серпень -- і сум, і радість --все минуче, усе недовге.
Знаю: треба, пора збиратись --але хтозна в яку дорогу.








ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ


Что такое карцинома: ее основные виды и ...

/_pu/63/28371757.jpg

Найкращі пози для жіночого оргазму

/_pu/64/86522118.jpg

Як за 2 хвилини відмити старі каструлі в...

/_pu/62/09016139.jpg

5 лайфхаков по выбору женского нижнего б...

/_pu/63/58991211.jpg

Як прогнати собак із городу, які риють з...

/_pu/63/43316052.jpg

Що категорично не можна садити поряд із ...

/_pu/62/23161870.jpg

Таємні бажання, які є у молодого чоловік...

/_pu/64/05811665.jpg

Декілька причини вибрати деревну золу як...

/_pu/62/41661083.jpg

Дайте огіркам соду та сіль, щоб збирати ...

/_pu/63/68444284.jpg

Не викидайте цінний продукт для приготув...

/_pu/64/95951629.jpg

Чим обробити черешню від вишневої мухи п...

/_pu/65/49762204.jpg

5 причин, чому в сучасному світі складно...

/_pu/63/88052829.jpg