ВИДАТНІ ЛЮДИ ГРЕБІНКІВЩИНИ

 Збірка творів
Поиск:   
      

Збірка творів Миколи Линовицького "Код ментальності"

 

МИ КОЗАКИ ЧИ ПАМ’ЯТІ СВОЄЇ ЖЕБРАКИ?

ЧНастав духовного каліцтва час.
А що ми іншого чекали? -
То продавались, потім продавали,
Спочатку ми, а потім нас.

Ну а коли вже продалися в рабство на віки,
То зажили в своєму домі, наче приймаки.

І насміхались зайди-жебраки:
“Ви волоцюги, а не гречкосії.

Ви блазні
“матушки” - Росії.

Ви байстрюки бездомної повії
І славних козаків безпутнії сини.

Хіба немає вашої вини
У тому, що сплюндровано Вкраїну,
Із раю перетворено в руїну.

Хіба не ви
її вже вкотре продали,
Зі Сходу в Захід в найми повели?”

 *  *  *

НЕ ЛЮБИШ НАШУ УКРАЇНУ?

Не любиш Україну?
Не люби!
Та не знущайся з неї, не губи,
І не роби з сердешної руїну.
Не хочеш жити в Україні? Не живи!
Але не шкодь, не псуй, не рви,
Вона іще не в домовині.
А якщо хочеш жити -то живи
І нашвидку засукуй рукави,
Та відбудуй свою стареньку хату,
Не я прошу, а просить Мати.
Не хочеш будувать?
Тоді тікай!
Біжи!
Лети!
Пливи!
А краще зовсім не живи.
 
 *  *  *

ТАКА УКРАЇНА

Пам ’яті справжнього українця
Павла Андрійовича Шевченка присвячую

Коли ви захлиналися в екстазі,
Не тільки політичних почуттів,
Ми мови рідної навчали у ГУЛазі Своїх катів.

Ну а вони нас ненависні вчили.
Ні, не до себе, до своїх “братів”,
Які із нас у КДБ сотали жили,
Хто як хотів.

А повернувшись в Україну,
Уже не заставали матерів,
Лише велику домовину
І лютий гнів.

Але на себе гніватися марно,
Такі ми є, і ви такі ще є,
Вам і тоді, і зараз гарно,
Як у в’язниці хтось гниє.

І посміхаєтесь манірно:
“Це ви Вкраїни вільної хотіли?!”
Так, ми любили свою неньку вірно -
Душею й тілом.

То дай вам Бог, сконати у екстазі,
Не зовсім політичних почуттів.
Не залишилося б нікого у ГУЛазі -
Чи не такої України ти хотів?  
 *  *  *

ДВА ДІАГНОЗИ

Криза жанру - у політиці й житті,
Що за жанр, коли життя немає. Б
ронепоїзд із “запасної путі”
Знову у далекі мандри вирушає.

На вокзалі справжній Вавілон -
Виглядають всі революційного експреса...
Стій! Невже це не жахливий сон,
Адже лють у душах вже воскресла.

Потерпіть. Терпіли ж стільки літ,
Що, не можете когось розп’ясти?
Щоб прославитись на цілий світ
І в безодню фарисейства впасти?

Розп’яли, прославились, живем,
Українського все визираєм чуда,
Та життя не схоже на Едем,
То невже і в цьому винен Юда?

Хворі ми - і два діагнози у нас.
Два діагнози - пародонтоз і паранойя.
Перший - є у мене і у вас,
Другий - тільки в нього -“Супер-Ноя”.

“Всякої тварі - по парі”.  
 *  *  *

ТЕПЕР Я ЗНАЮ!?

Одна знайома псевдоросіянка попросила у мене “брошуру” “стіхов" — почитати, а коли я сказав, що пишу не “стіхи", а лише — вірші, образилась на мене і в моїй особі на всю Україну, українців і все українське. Ми наговорили один одному “сім мішків вовни ", і от, дещо заспокоївшись, я їй толерантно відповідаю:

Тепер я знаю: вірші - то “стіхи”,
А збірка віршів - то “брошура”,
І пишуть вірші - мужики,
І з них за це “дереться шкура”.

А той, хто їх читає, - “лох”,
Нормальні ж бо читають детективи
Або “соображають” десь -“на двох”,
Або готують наркотичні реактиви.

А ще ти кажеш: українці - “рагулі”.
І вам не місце серед “грамотного” люду,
Бо роги вам віками наставляють москалі
І ще.., а ще...

Але про це я вже писать не буду!
Бо й так мені душа болить,
Що я живу в “неукраїнській”
Україні!

Кров в серці закипає кожну мить
Що ми невільники й донині.
Заручники своїх “чеснот” -
Сексоти, брехуни, нероби,
Нам, бачите, не вистачає “квот”
1 курс “зеленого” не до вподоби.

А що в полях лютують бур’яни,
Замість зерна збираємо сміття,
Не винні ми, це все - “вони”,
І в нас немає й краплі каяття.  
 *  *  *

ОТО Й ВЕДЕТЬСЯ: "УКРАЇНЦІ - НЕ НЕ НАРОД"

Ото й ведеться: “Українці - не народ”,
А Україна, звісно, - не держава.
Я відповім: “Закрийте ваш поганий рот-
Це наша власна справа!”.

Хоча і пишемо ми вірші, не “стіхи”,
Нема у нас ні збірок, ні “брошур”,
Ви з нас глузуєте, а ми живем віки,
І все ламаєм ненависті мур.
І хочете того чи ні,

Ми поруч у історії й на карті -
Веселі, підлі і нудні -
Один одного варті.  
 *  *  *

НІВРОКУ

Ми заховались в слові від брехні,
І слово те брехнею зветься,
В мільйонах душ воно озветься
І засія, як мухомор на пні.

Не думайте, що ми дурні!

Кохаємося ми в брехні,
Брехнею орем і брехнею сієм,
Інакше жити ми не вмієм
І сходи маємо рясні.

Тож не кажіть, що ми - дурні!

А що, врожай зберем нівроку,
То сумнівів у нас нема,
Отож турбуєтесь дарма, -
Розумні ви, якщо поглянуть збоку!

Та ми живі іще, нівроку.  
 *  *  *

ЖИТТЯ

Життя -
Прогулянка по мінному полю.
І хоч стільки разів підривався,
Та так боязно чекати
Останнього...
Вибуху.
 
 *  *  *

ТРИПТИХ УПЕРТОСТІ

1.

Відкрию двері навстіж
І стану на порозі.
До вітру руки простягну
Й піду по тій дорозі,
Яка веде в майбутніх днів
Бурхливі круговерті,
Яка навчає нас, людей,
Щоб ми були уперті.

2.

Із щастям поєднають нас мости,
Руками зведені робочими,
Для діла спать не будем ночі ми -
Ми вічні будівничі.
В нас радість на обличчі.
Єднає нас одна мета,
Повз нас усе ідуть літа.

3.

Сивіють дуже швидко скроні,
Стають шорсткими вже долоні,
І відчуваєм втому.
Але ми - дужі,
І не старіють наді душі.
Ми не старіємо,
І не старіють наші справи -
Відлуння славної Козацької заграви,
І наші помисли удача увінча.
Ми переможемо!
Бо йдемо без меча!
 
 *  *  *

ОДКРОВЕННЯ

Боюсь тебе, страшна машино,
Що називаєшся - життям.
Люблю тебе, моя калино,
Люблю і все, без вороття,
Люблю степи твої, Вкраїно,
Люблю сади і журавля,
Люблю за те, що ти - єдина,
Люблю, бо ти - моя земля.
Боюсь тебе, моя любове.
Без страху за своє життя.
І починаю знову й знову
Своє спізніле каяття.
Люблю тебе?!
 
 *  *  *

СПОВІДЬ

Ох, як же швидко крутиться земля,
А оберти переростають в роки.
Старію!
Та молодшає рілля,
І доля все ускладнює уроки.
Посіяв:
Виплакав і виплекав таки.
Пора чекати урожаю.
О, я таки пошився в простаки:
Кохав, ростив, а як зібрать -
Не знаю.
 
 *  *  *

ЖИТТЯ - ДОРОГА. А КУДИ?

Розбіглися мої дороги по світах,
Їх павутинням вкрита вся земля,
І тільки небо - мій єдиний дах,
А ліжко — батьківська рілля.

Розбіглися мої дороги по світах,
Чого шукав - і сам уже не знаю,
Кружляю на однім крилі, як птах,
Але не повзаю, а все іще літаю.

Розбіглися мої дороги по світах,
Але одну я так і не пройшов,
Мене проймав предковічний страх:
Я не шукав?!
Чи, може, не знайшов?
 
 *  *  *

МАМО...

(диптих)
Євгеній Петрівні Линовицькій - Матері і Вчителю

І

Загуби мене в снігах маленьким,
Щоб було моє життя легеньким,
Щоб наснилися далекі гори,
А за ними синє, синє море,
А за морем наш з тобою дім,
Всі сім’єю живемо ми в нім.

І    всього у домі досхочу
(Чим захочеш, тебе, рідна, пригощу).
Там нема лишень твого борщу,
Бо тебе нема іще з роботи,
Ще не стукають у коридорі боти,
Та ти скоро вже повернешся із школи,
Я не був у ній іще ніколи,
Бо боюся вітру і дощу.

Більше я тебе нікуди не пущу
Мамо! Мені хочеться борщу!
Двері - рип: і ти вже на порозі,
Вся в снігу, у щасті і морозі.

.Двері - рип: і я від щастя млію,
Я ходити добре ще не вмію,
Я іще гублюся у дорозі,
Я ще сплю... іти іще не в змозі,
Розправляю крильця і лечу...
Через сон тихенько шепочу:
Мамо! Мені хочеться борщу...

Пригортаюсь до гарячої щоки.
Просинаюсь... та пройшли уже роки,
І назад немає вороття.
Тільки сніг і стежка в небуття.

II

Не іубився я в снігах маленьким,
Не було моє життя легеньким,
І не снилось мені синє море,
Бачив я в житті і щастя, й горе.
Не на горі будував свій дім.

Ми і зараз живемо у нім.
Не боюсь уже ні снігу, ні дощу,
Зайдеш в гості -неодмінно пригощу
Мискою гарячого борщу.

Мамо! Загуби мене в снігах маленьким,
Щоб було моє життя легеньким...
Мамо...
 
 *  *  *

МАТЕРІ

Як лягали трави у покоси,
Так летіли молодечі роки,
Побіліли непомітно коси,
Та весела, бо жива ще поки.
Довгими, сумними вечорами
Все життя переживаєш знову,
Діти повертаються до мами,
Щоб послухать її мудру мову.
І сама себе не впізнаєш ти,
Та для того й є у тебе діти,
Їх тобі ніколи не збагнути,
Їм тебе ніколи не забути.
 
 *  *  *

ЗНОВУ ЧЕКАЄ ТЕЛЕГРАМУ

Знову чекає телеграму
Або листа, чи вісточку якусь.
Тебе я розумію.
Чуєш, мамо?
Але забігаюся, закручусь...
Полину у життєвий вир І щохвилини,
Моя рідна! -Я посилаю тобі мир.
 
 *  *  *

НУ ЯК ТИ ТАМ...

Пам ’яті брата - Петра Липовицького

Ну як ти там, на тому світі, брате,
Кого зустрів крім Григора і Василя?
Вам ще б четвертого...
Та ти не любиш в дурня грати,
Бо дурнів не прийма й свята земля.

їм тут розкішно, їм не треба раю,
Бо рай для них, коли для нас - тюрма,
І я чимдуж світ за очі тікаю,
А навкруги юрба, голодна і німа.

Я знаю, ти хотів мені сказати,
Щоб не ходив я “босий” по стерні,
Та що поробиш...
Нас одна родила мати,
І тут, і там ми будемо - одні.

А днями оце їздив на Паризьку,
Де Оржиці твоєї береги...
Схилилися в зажурі низько-низько
В степу правічному - Петрові батоги.

Ти там спочинь,
А я поволі
Всім поверну твої земні “борги”
 
 *  *  *

БРАТОВІ

Не віриться, що вже тебе нема,
Але душа боліти не стомилась.
Ніщо не помагає - все дарма.
Природа, мабуть, в чомусь помилилась.
Хоч, звісно, в неї не буває помилок,
І першими ідуть лише достойні,
Та ти не дописав ще свій рядок,
Іще не нагулявся на осонні.
А може, ти повернешся дощем,
Або заглянеш у мої осінні сни.
Приходь, бо не минає серця щем,
Ти ж нас покинув в перші дні весни.
Приходь...
 
 *  *  *

ЖИВУ...

Живу неначе жартома,
Про хліб не дбаю, хай собі колоситься,
П’ю з друзями, хоча грошей катма.
А вороги? А з ворогами щось не хочеться.

Сгілива життя, а юності мана
У спогади так щемно проситься,
Душа ще молода, але вже зна,
Яким останній день мій напророчиться.

Прокотиться землею буревій,
Засяють в небі блискавки, як очі,
І загіізнілий поцілунок твій
Мене вже не спасе від ночі.

Ото й живу, неначе жартома,
Крім ворогів, уже ніхто в душі не топчеться,
П’ю з ворогами, бо грошей катма,
А друзі? Друзів турбувать не хочеться.
 
 *  *  *

СОН

Майже за Шевченком

Життя проходить, як вертеп,
Що я сумую - то наклеп.
Живу, як придорожній камінець -
Доки не стопчуть нанівець.
А так хотілося б посидіть за “кермом”,
Та, мабуть, я не вийшов... розумом -
Бо не пробився до “надійного” корита,
А мить вже втрачена, прожита.
Тепер “нові” керують - аж гуде.
Життя іде...
Отак, задумавшись,
Засну в своїй оселі,
І сняться люди всі - багаті і веселі,
І задоволені і спекою, й морозом,
Радіють сонцю й небувалим грозам.
...Я б, може, й спав,
Замилувавшися на них,
Та треба просинатись,
Бо нема у нас... дурних.
 
 *  *  *

ЗІРКА В НЕБІ

Зірок із неба я ніколи не хапав,
Чи скромний був, а чи пекли у руку.
Я самотужки шлях свій торував,
І гриз по черзі - то сухар, а то науку.

Зірок із неба я ніколи не хапав,
Учив дітей і сам потроху вчився,
Знаннями голову напхав,
І шапкувати перед дурнями стомився.

Бо я зірок із неба не здіймав,
Когось любив, чи може намагався,
Але пощади не прохав,
І бити, чи не бити я ніколи не вагався.

Хоча зірок із неба я ніколи не здіймав,
Ішов вперед — не сумнівався,
А те, що Юда другом звав...
Не я ж до нього в друзі набивався.

А зірки жодної я так і не дістав,
Попробуй, сину, може, тобі вдасться,
А я, що мав, і те - чого не мав, Залишу тут...
Залишусь тут.

Ну, а душа нехай у Всесвіти подасться.
 
 *  *  *

І ТИМ НЕ БУВ...

І тим не був,
І цим не став,
Тепер стогну,
Тоді кректав,
Тепер люблю,
Тоді кохав,
Колись я пив,
Тепер сьорбаю,
Колись ходив,
Тепер кульгаю,
Колись я жив,
Тепер конаю.
Корінням неба дістаю,
А кроною в лайно вростаю. Так я живу...
Я так вмираю.
 
 *  *  *

МІЙ ХРЕСТ

Несу свого хреста,
Хоч не завжди легкого.
І з ним ніде й ніколи
Я не розлучусь У цій дорозі...
Я таки чомусь навчусь,
Бо я напутнє слово батьківське забув:
Як плакати, то щоб Ніхто не бачив,
Сміятись - аби кожен чув.

У цій дорозі на Голгофу
Христові сльози змиють з мене бруд
Ваших пліток, наклепів і облуд.
Не посилайте ваших немічних прокльонів,
Я вірю в справедливість Тільки кров’ю писаних законів.

Ось хрест!
Я чесно його ніс.
Тепер стою над Вічністю... Сміюся.
Не плачте й ви.
Бо я за вас молюся...
 
 *  *  *

СУЄТА ДУШІ

Суєтно на світі жити стало....
За вікном вітри гудуть шалені.
Снігу хочеться - його немає,
Тільки дощ, як баба на молебні,
Жебонить про щось, чого не знає.
Суєтно на світі жити стало...
Хочу вийти з цього замкнутого кола
Так, що б не нашкодити нікому,
Та душа у мене надто квола,
Щоб так гордо повернутися додому.
Суєтно на світі жити стало...
Але я утверджуюсь в дорозі; .
Може, так завжди було, не знаю,
Тільки суєта зустріне на порозі,
Я ж іще не жив, а вже вмираю.
Суєтно...
 
 *  *  *
 
Художнику В.І.Чорному

Тобі ненависний верлібр?
Тоді я заримую дві собаки й три ворони,
І ти забудеш всі прокльони й заборони,
І збільшиться художній твій калібр,
А прочитавши мої вірші,
Ти зрозумієш, що бувають гірші,
И причиною тому не рима й не верлібр,
А дару Божого калібр.
 
 *  *  *

ХТО ВІН?

(триптих)

1.

Не зрадник він, а боягуз,
Що у багні брехні загруз.
Ще вчора - ревний комуніст, Сьогодні - вже соціаліст,
А завтра буде демократом,
Бо він родився не Сократом.
Він хоче їсти день у день,
Бо він людина, а не «пень»,
І його діти - не “пеньки”,
А просто - боягузики.

2.

А може, всі ми бидло крутороге,
Що знову збилося з дороги.
Тож і чекаємо нового
«пастуха» «Яко месії - щоби без гріха,
Бо знаємо, «нема в своїм отечестві пророка»,
Нам на хвості з Росії принесе його сорока,
І хай дурніший нашого в стократ,
Але ж він імпортний -«комуносоцїалодемократ».

3.

Не зрадник і не боягуз -
І цей в багні брехні загруз.
 
 *  *  *

ВІРА

Ще залишилася краплина
Твоєї чистої душі
У цьому проклятому світі,
Якби не вона,
Вже можна було б помирати,
Але вона росте, множиться,
Проростає Любов’ю
До оскверненої голоти,
Яка тебе розп’яла.
А голоті байдуже —
Вона жирує на базарі.
Пропиває залишки твоєї Любові,
З Надією На краще Завтра.
І буде Завтра -
Зрада, Заздрість і Ненависть.
Та є ще Віра.
 
 *  *  *

ІСТИНА

Неспростовна істина буття:
Від добра - добра шукати марно.
Жити треба весело і гарно.
Бо назад не буде вороття.
І якщо ти не любив жінок ніколи,
І гіркою не впивавсь до забуття,
Значить ти душею надто кволий
І не розумієш, в чому суть життя.
Та якщо ти не грішив ні разу,
І в душі твоїй немає каяття, Я тобі скажу відразу:
Ти не жив іще своє життя. Ти забувся істину буття:
Від добра-добра шукати марно,
Треба жити весело і гарно,
Хоч назад уже й не буде вороття.
 

 

І ЖИВЕМО ТЕПЕР НЕ В РАБСТВІ Й НЕ НА ВОЛІ

І живемо тепер не в рабстві й не на волі,
Але обдурені і голі.

Ми хазяйнуєм на своєму -не своєму полі
І роззираємося на світи -
Чи десь не йдуть нові “свати”,
Бо ми не знаємо, куди у найми йти -
Вперед.., а чи назад... -до світлої мети?

Лише прийдешнії розсудять нас роки:
Манкурти ми чи мамлюки,
Чи пам’яті своєї жебраки,
А може, все-таки, хоч трохи козаки?

І що б про нас не говорили і писали,
Я гордий тим, що їм часник і сало,
І втретє я воскресну через сім віків -
В державі - українців, а не “хохлаків”.
 
 *  *  *

КОД МЕНТАЛЬНОСТІ

Заплямоване сумління
Розривається в долоні.
Що це? Гроші чи каміння?
Ми - на рівних чи в поклоні?

Заплямоване довір’я
Розвівається на вітрі.
Що це? Прапор чи ганчір’я?
Чи москаль у новій митрі?

Заплямована свобода
Роздирає кожну душу.
Що це? Зрада, а чи згода?
Хто ж ми є? Я знати мушу.

Заплямований народ
Нишком порпається в хліві.
В нього є двоякий код:
Винні праві - винні й ліві.
 
 *  *  *

ДЕ МИ ЖИВЕМО?

Що за країна, у якій ти не живеш?
І не тікаєш, не кричиш, не плачеш,
Ти сієш хліб, ти топчеш гній, косу мантачиш.
То що ж це за країна, у якій ти не живеш?
Бо хіба можна це життям назвати?
Коли нема свого ні хліба, ані хати.
А замість одягу якісь буржуйські шати,
І з рідних залишилась тільки Мати,
І ту ми скоро продамо...
Куди йдемо?!

Куди йдемо - цього ніхто не знає,
Лише німий жебрак волає,
Показуючи на моє ярмо.
Куди йдемо?

А ми не розуміємо, а може, вдаємо,
Що ми - дурні - на місці стоїмо,
І очі втупивши побожно в небо,
На всі світи кричим, що так і треба.
Бо ще горілка є, і є шматюра сала,
І ще кістлява нас косою не дістала,
Тож вип’ємо і добре поїмо,
А на похмілля знов закричимо:
Куди йдемо?
То що ж це за країна, у якій ми всі не живемо?
 *  *  *

МЕТАМОРФОЗИ

Коли хронічно вагітна столиця
Сотнями електричок
Випльовує зрусифікований люд
Зі свого сморідного черева,
Відбувається диво.
До оскомини “руські”
Грицьки і Наталки
У своїх Мар’янівках і Тарасівках
На часину стають українцями.
А недільного вечора
Зголодніле черево столиці
Проковтне сотні тисяч
Ще сьогоднішніх українців,

Які при одному доторку ноги
До міської бруківки
Перетворяться у страшного звіра, -
Ім’я йому - “зрусифікований хохол”.  
 *  *  *

ЗАБУТА ЗАПОВІДЬ

Агонія пропащих поколінь
Розпочалася ще в 17 році.
Світ навпіл розділила д’яволова тінь.
Ти на чиєму боці?

Агонія пропащих поколінь
У 21 столітті не скінчиться.
Хтось виживе,
хтось перетвориться на тлінь.
Ти на чиєму боці
хочеш залишиться?

А я зостанусь там, де й був.
Крок за тобою, мій нащадку,
Я хочу,
щоб ти заповідь збагнув:
Є - Бог - Бог - є - любов,
а без любові, ні в душі,
а ні у Всесвіті нема порядку.
 *  *  *

«НАШІ» І «ЧУЖІ»

Щось забагато стало «наших»,
а де ж поділися «чужі»?

Чи поміняли швидко шати,
і криють «наших» нишком матом,
ховаючи за спиною ножі?

То де ж поділися «чужі»?

Де тії «славні яничари»,
що нас купляли за гроші!
А ми - зомбовані примари нездари і духовні скнари
Вже позбулися і душі.
Усе поглинула підступна лжа
І розберись тепер, поробуй,
Вкраїна наша, чи чужа?
А хтось таки хова за спиною ножа.  
 *  *  *

СТРАШНЕ КІНО

Життя котилося, як дурень із гори,
І торохтіло об бруківку.
Люд виповзав Із комунальної нори,
Аби купити Вічність за готівку.
А потім рвали її, хто як міг.
Там і мені дістався Вічності шматок,
Я продавати його збився з ніг І в шинку проміняв на оковитої ковток.
Життя скотилося, як дурень Із гори,
Стоптали ми свою бруківку,
І, перелякані, чекаємо пори,
Коли кістлява перекусить плівку.
 
 *  *  *

ФАТУМ

Життя, як вік -За роком - рік.
На лобі виріс новий ріг.
Кров з носа, як з берези сік. Терплю!
За кроком - крок.
Вже на плечі дурниць мішок -Нервовий шок.
Терплю?!
Лице-синець,
Душа - свинець.
Урвавсь терпець.
Іду на герць.
На серці лопає рубець.
Невже кінець?
 
 *  *  *

НЕВЖЕ?

Німотна тиша в голові.
Такого ще зі мною не бувало.
То гупало у ній, а то стріляло,
А то - не вистачало кисню у крові,
Та тихо не бувало в голові.
А може, я до неї не вслухався,
Бо жив не розумом,
А почуттями упивався:
Грішив - не каявся,
Брехав і насміхався.
Тільки коханню
без останку віддавався,

Тепер німотна тиша в голові.
Невже багато кисню у крові?
 
 *  *  *

СНИ...

Не просинайся, коли плачеш,
Бо ти нічого не побачиш,
То молодість твоя болить,
А старість спить.
Не плач, коли тобі не спиться,
Навчись у темряву дивиться, Не зазирай у світлі дні,
Вони минущі і нудні.
А як проснешся серед ночі,
І в тебе ще закриті очі,
І вже нічого не болить.
Не відкривай їх ні на мить.
В житті такого не бува.
Ти не жива.
 
 *  *  *

МОЯ МУЗА

Моя Муза - ваша нелюбов,
Хоч гидка вона і гонориста,
Я її кохаю знов і знов,
Як у склянці бульбашки іскристі.

Зарікаюсь більше не писать,
Але ж Муза... Муза всюдисуща,
Звідки їй підступній знать:
Не для неї я пишу - грядущим.

І хапаю серед ночі папірця,
І строчу на нім несамовито.
Краще спав би... Тільки ж Муза ця! ...
Я щасливий з нею цілковито.

Поцілує ніжно - то любов,
Гляне скоса - то уже зневага,
Заховається за спиною - то кров,
Скаже правду - то уже повага.

Оце так ми з нею й живемо -
Хліб їмо, вино п’ємо,
І щасливі: глянуть збоку, мов,
Та я знаю:
Моя Муза - ваша нелюбов.
 
 *  *  *

БОЮСЬ Я

Боюся вас, “побожні” і “набожні”,
Бо перед вами всі ми, наче боржники.
Ваші молитви і слова пустопорожні,
А ще страшніший потиск фарисейської руки.

Б’єте поклони перед образами.
Ви - ошуканства мастаки.
Такі, як ви, Ісуса обрізали,
І це вам удалось таки.

А потім розп’яли і розпинаєте,
Щомиті, щохвилини - вже віки!
І за роботу свою маєте
Від Юди нагороду-“срібняки”.

Чому я вас боюсь? Питаєте.
Чи зійдемося у ціні?
Я вам віддам усе, що забажаєте,
Аби не розпинали Бога у мені.
 
 *  *  *

Я НЕ СЛУГА!

Я не слуга червоної зорі
І білій не служив ніколи,
А коли юність стала на порі,
Я вирішив не покидати школи.

Отак і “школярую” цілий вік-
Учивсь, учу і буду вчитись.
Дай, Боже, нам прожити ще хоч рік
В любові і можливості молитись.

А коли згасне вже моя зоря,
То знай - я тільки твій слуга, Всевишній,
Бо я нащадок Кобзаря,
І так, як він, люблю садок і вишні.

Тож поховайте у вишневому саду
Усі мої надії й сподівання,
І я тоді воскресну і прийду,
Хоч для гріха, а хоч для сповідання.
 
 *  *  *

ВОРОГ - ДРУГ?

Я поважаю сильних ворогів,
Вони справжніші справжніх друзів
І їхній непідробний гнів
Мене тримає у життєвім крузі.

Щоб не робив, і щоб я не зробив,
Вони уже смакують із невдачі.
Працюю день і ніч.
Сон загу бив.
Вердикт готовий:
Він ледачий!

Із шкіри лізу.
Всіх жінок люблю.
Не пропускаю жодну -скажуть неспроможний,
І на ходу повітря, як горілку п’ю.
Допоки живі вороги -і я непереможний.

Я поважаю чесних ворогів,
Бо вже немає справжніх друзів.
Я їх в останню путь провів.
Вони мене чекають в Дантовому крузі.
 
 *  *  *

ТИ СУМНИЙ...

Ти сумний, бо маєш 40 років.
Дві медалі й дірку в голові.
Є сім’я, а є ще твій неспокій,
Той, що ти залишив в Лозовій.

Кандагар ти згадуєш щоночі,
Уві сні то плачеш, то кричиш,
А проснувшись, бачиш його очі,
І потому цілий день мовчиш.

А надвечір, випивши чарчинку,
Втопиш сум, полаєш жінку,
І забудеш про свою Гребінку.
І залишаться у хворій голові
Тільки спогади про друга - візаві,
Що помер від ран у Лозовій.
 
 *  *  *

МИТЬ

Не поспішай,
Не забігай вперед.
Тобі ще довго жить.
Не відставай,
Не поглядай назад.
І Іопереду твій шлях лежить. Все. Зупинись.
Твій час прийшов.
Ти бачиш, що ніхто вже не біжить?
 
 *  *  *

БРЕХНЯ

Мене сьогодні підло обікрали.
Мою брехню присвоїли собі,
Не сіяли і не орали,
І... на тобі!

А скільки я потратив сили,
Щоб обплювати ваші “двері”,
Мені без неї світ не милий,
Я без брехні, як без вечері.

Без неї сон не йде до мене,
Я стукаю у кожну хату,
А може, хтось мені поверне
Стару брехню - нової варту.
 
 *  *  *

РОЗПЛАТА

Коли тобі забракне сили
Дожити те, що залишилось,
Судома скрутить твої жили,
Ти зрозумієш: все скінчилось.

І час настав відкрити карти -
Поглянугь ввічі голій правді,
Тепер минуле -просто жарти,
Тепер ти той, ким був насправді.
 
 *  *  *

С.А.Д.

Хто скаже сам про себе: “Я слабак!
Я все і скрізь робив не так.
Не з тими пив, не тим служив,
Одну кохав, іншу любив!”

І тільки той, хто скаже так про себе,
Достойний відродитися на небі.

І ось тепер, все починаючи з нуля,
Відроджуюсь, як весняна земля,
І якщо буде на те Божа воля,
Я ще зберу врожай з земного поля.
 
 *  *  *

ВІЧНЕ

Грудні і січні теж не вічні -
Вони не вічні, хоча й одвічні,
Ніщо не вічне у цьому світі,
Лиш люди вічні-
Пройдуть через січні,
Пройдуть через грудні -
В турботи майбутні.
В святкові будні.
 
 *  *  *

Переживіть зиму свого життя.
Весну зустріньте із веслом в руках
І відштовхніться берега чужого,
Блакитні хвилі хай несуть на бурунах
Благенького човна...
Назад не повертайте!
Вперед, вперед...
Часу свого не гайте,
До рідних берегів пливіть.
Там голос матері болить.
 
 *  *  *
Щосили, щодуху, щоденно
За щастя боріться буденне!
Боріться за нього уперто,
Хай буде ваш погляд відвертим,
Нехай не страшать вас пороги,
Круті і відверті дороги
Вам друзями вірними стануть,
Бо тільки в путі, у дорозі
Загине зневіра і кволість!
 
 *  *  *

ДО ТЕБЕ

Лиш очі хай горять,
А руки хай лежать, як мертві,
Нехай прядеться думка в голові.
Спочатку у тоненьку нитку,
А потім у канат товстий.
З каната того зробим сітку
І в ній заплутаєм думки,
Які народяться... пізніше.
 
 *  *  *

ЗАПИТУЙ

Запитуй про все, що хочеш,
Запитуй про все, що бачиш,
Запитуй своїх знайомих,
Запитуй зустрічних просто,
Запитуй старих і юних,
Запитуй свою кохану,
Запитуй себе самого
І сам же пробуй відповідь дати.
Запитуй...
 
 *  *  *

НАРОДИЛАСЬ...

Нова зірка спалахнула,
Це з’явилася людина
І на світу скло дихнула
Подивилася навколо,
Посміхнулась у минуле,
Мовчки, дякуючи Богу,
Повернулась у майбутнє.
 
 *  *  *

У МЕНЕ ЗАПИТУЮТЬ.

Про що ти пишеш,
Любий друже?
Кому ти пишеш?
Куди?
Дня чого?
Та... так...
Нічого.
Пишу для тебе,
Мовчу до них,
Мовчу словами,
Мовчу, як злива мовчить струмками.
Ти розумієш?
Я розумію.
От тільки відповідь дати не вмію.
Мовчу...
 
 *  *  *

ДРУЖНЯ РОЗМОВА

Не поспішай - не доженеш,
А тільки втомишся. Зажди!
Давай побавимось в розмові.
Ти щось про себе розкажи,
А може, й я слівце підкину,
І непомітно час збіжить,
Бо у минуле я полину,
Усе, що мав, - залишу тут,
Усе, що матиму, - покину,
Згадаю молодість свою -
Літа весняно-войовничі,
І на твоїм старім обличчі Побачу усміх.
Ти чого? -
Не смійся, любий,
Я не здамся,
Бо старості - не визнаю,
Я в юності зостався.
 
 *  *  *

Я вже писав на землі, Писав на піску,
На деревах писав, Шкоди не бачив,
Злості не знав. Написати б хоч слово На небі синьому,
Було б це слово Заповітом синові...
 
 *  *  *

ВЕСНЯНЕ

Чомусь аж дивно,
Що весною
Живу надією на осінь,
Люблю ранкову сонця косінь,
І прохолоду, що весною Чомусь нагадує про осінь.
Дзвінкі струмки про осінь мовлять, Про осінь навесні співають пташки, І тільки мій Сашко маленький. Чомусь не думає про... осінь.

 *  *  *

ПОЕТ

Хто сумує - умирає,
Хто радіє - теж,
Хто будує,
Хто руйнує,
Хто вбиває,
Хто лікує,
Хто народжує - вмирає.
Не вмирає лиш поет,
Що правдивим словом дужим
Не дає померти душам,
Як зимовий вітер лютий
Він завжди потрібен людям,
Щоб очиститись від скверни.
Він до вас по смерті верне.
Не вмирає ж бо - поет.
Одному йому відомий,
Хоч тернистий, та знайомий
У безсмертя лет.
 
 *  *  *
 
Дзвони дзвонять “дай” і “дам”,
Дзвонять дзвони тут і там,
Дзвони дзвонять кожний день -
“Дзінь”, “дзень”.
Новий день.
Вийди, дівчино, до мене
І скажи: “Добрий день”.
До криниці проведи,
Дай напитися води.
 
 *  *  *

ВІЧНА ЛЮБОВ

Сину, ти живеш в придуманому світі,
Я його для тебе змайстрував.
Я один перед тобою у отвіті,
Я хотів як краще, я ж не знав,
Що ти виростеш, як я, наївним,
Будеш вірити у дружбу і кохання,
Схожість стане дивом-дивним,
Та у мене є одне прохання.
Сину, назавжди запам’ятай:
Та ні в кого і нічого не питай -
Як настане твій юначий ранок,
І у жилах зануртує кров,
Май сто друзів
І хоч тисячу коханок,
Але вічна тільки мамина любов.
 
 *  *  *
Моя голова — ящик для сміття.
В міру її наповнення
Я стаю все “мудрішим” і сумнішим,

Бо стільки навкруги всякого мотлоху,
Що я вже не встигаю запихати
Його до голови.
Друзі, а ви таки є,
Користуйтесь персональними клунками
Для сміття,
А може, на горе чи на щастя,
У вас їх немає?
Тоді перепочиньте
І довантажуйте мій.
Адже одна голова - добре,
А дві.... ?!
 
 *  *  *

АСОЦІАЦІЇ

З секунд складається хвилина,
З хвилин вродилася година,
З години визріває днина.
Із днини виростає рік.
Із сотні років буде вік,
А далі йдуть одні дрібниці,
З яких складаються дурниці.
А із усіх дрібних дурниць
Я зашифрую безліч таємниць,
І, не збагнувши жодну до пуття, -
Піду з життя.





ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ


Диспареунія: що робити, якщо відчуваєтьс...

/_pu/70/06587070.jpg

Навіщо і куди прикладати капустяний лист...

/_pu/70/49032103.jpg

Чому ми засинаємо після сексу?

/_pu/70/72609186.jpg

Які шарфи та снуди практичніше обирати д...

/_pu/70/58192117.jpg

Коли надмірне хвилювання заважає чоловік...

/_pu/70/14881768.jpg

Що таке база для нігтів та її види

/_pu/70/69796992.jpg

Користь для щитовидної залози та покраще...

/_pu/70/19679590.jpg

Депиляция – эффективное удаление нежелат...

/_pu/70/77533039.jpg

Посів петрушки: коли і як садити?

/_pu/70/46973056.jpg

Як романтичні фільми руйнують наше уявле...

/_pu/69/91573937.jpg

Як зменшити споживання палива та не нашк...

/_pu/70/71641371.jpg

Обробка смородини навесні: чим бризкати ...

/_pu/70/26212100.jpg