Удар, і ще удар

Звичайно, сьогодні в день свого 35-річчя Володимир Кличко і не згадає наших імен, та й не пам’ятає він нас, адже майже 15 років минуло з того часу, як молодий український боксер, несподівано для багатьох, а, можливо й для самого себе, став олімпійським чемпіоном Атланти-96 у другій важкій вазі (понад 91 кг).

Бо й потрапив він до збірної, та ще й у цій категорії несподівано, через неприємності у старшого брата Віталія.

А от я, і мої колеги–журналісти, які працювали в Атланті, добре все пам'ятаємо. Я мав коментувати фінальний бій Володі з тонголежцем Пає Вольфграмом. І добре, що заздалегідь поїхав до залу, на коментаторську позицію...

Але не зміг її знайти. Як не намагався я своєю "вишуканою" англійською довести телеменеджеру, що ми замовляли - той лише розводив руками. То ж, я ноги в руки – і ледве встиг в олімпійський телецентр, в офтюб (коментаторська кабіна).

І вже звідти коментував і став свідком впевненої історичної перемоги Кличка над Вольфграмом – 7:3. А Боря Ланевський з Харкова, член нашої телекоманди (до речі, заслужений журналіст України саме за Атланту) брав інтерв'ю у схвильованого, 20-тирічного олімпійського чемпіона.

А уже в літаку, по дорозі додому, Валерій Костінов, також заслужений журналіст України, домовився з екіпажем, щоб довірили Володимиру штурвал. І ці яскраві кадри прикрашають наш фільм про Атланту.

Незалежно від того, пам'ятає нас Володимир чи ні, ми вітаємо його з 35-річчям, бажаємо нових перемог на славу України.

Блог Сергія Савелія, коментатора, заслуженого журналіста України

Схожі матеріали: