На Гребінківщині у колишній церкві зберігають... зерно

Село Грушківка Гребінківського району колись було хутором і мало «екзотичну» для України назву Мечет, що асоціюється з мусульманською архітектурною спорудою для богослужінь.

Як пише у своїй книзі «Євген Павлович Гребінка і Гребінківщина» уродженець цього села краєзнавець Олексій Припутень, хутір заснував нащадок впливової в Російській імперії родини Марковичів Яків Маркович.

Поселення вперше згадується у 1738 році в його «Дневных записках» як хутір, «прозываемый Мечет, где коней и людей человека два в двух хатках живут».

За кілька десятків років хутір розрісся: у ньому селилися кріпаки-втікачі та переселенці з інших губерній, які шукали в Мечеті вільнішого та кращого життя. 1825 року тут «кинув якір» онук Якова Марковича Андрій Михайлович, який полишив службу на флоті в чині мічмана.

1838-го він пішов із життя, а його дружина Ганна Олександрівна власним коштом побудувала на хуторі дивовижну церкву Святого апостола Андрія Первозванного - на честь покійного чоловіка. 1841-го новобудову було освячено. Церква не вписувалася у звичні рамки церковної архітектури: вона нагадувала величезний куб, увінчаний єдиним куполом із хрестом на маківці.

Ця споруда «ледве жива» й донині. Якби не купол (схожий на той, що вінчає Верховну Раду України), важко й здогадатися, що будівля з великими острівцями обідраної штукатурки була культовою.

- Я 35-го року народження, - розповідає жителька Грушківки Ольга Бабич. - Ще пам'ятаю, як та церква діяла. Там такі боги були понамальовувані й вишиті рушники висіли! Була вже заміжня, як її закрили. Зерно в ній зберігали, було таке, що й горіла.

- А мені бабуся розказували, що коли хазяйнував пан, то до Андріївської церкви вела трояндова алея. А в маєтку був фонтан, - ділиться грушківчанка Наталія. - Уміли доглядати, щоб чисто й красиво було. А тепер немає нічого. Усе позаростало, повсюди розвалля. Ми доживаємо тут та й усе.

Церкві випала «класична» для радянського часу доля. У 1929 році її закрили. Атеїстично налаштовані селяни ввірвалися у склеп у підвальному приміщенні й за щось помстилися праху Олександри Маркович, котра була племінницею українського письменника і байкаря Євгена Гребінки, а також дружиною правнука засновника Мечеті Якова Марковича - Андрія Андрійовича. Труну з останками витягли зі склепу й залишили біля церкви. Хтось із селян потайки поховав її в землю. Де тепер могила - невідомо.

У 1941 році, під час німецької окупації, у церкві було відновлено богослужіння. Храм діяв до 1957-го, потім був знову закритий. Понад півстоліття споруда виконувала роль то складу для зберігання колгоспного реманенту, то зерносховища. Півтораметрові стіни добре утримують температуру. Але й вони підвладні часу - без капітального ремонту і догляду обсипається штукатурка, починає руйнуватися цегла.

Місцеві фермери, які зберігають тут зерно, відкрили церкву-амбар, щоб подивитися на неї зсередини. Під куполом досі тримаються майстерно вималювані зображення чотирьох святих. Стає моторошно, коли згори на тебе дивляться очі, сповнені мовчазного суму.

Дивовижно, але зсередини церква здається значно просторішою, ніж зовні. У ній відчувається велич задуму невідомого архітектора, який зумів створити для Ганни Маркович храм молитви за померлим чоловіком.

- У 1970-х роках Полтавська єпархія посилала художників-іконописців у ті церкви Полтавщини, де можна було відновити розписи, - розповів телефоном краєзнавець Олексій Припутень, який нині живе в Одесі. - Вони поновили ікони і в Андріївській церкві в Грушківці.

Але була така умова чи то побажання, щоб селяни власним коштом зробили капітальний ремонт будівлі. За це тоді ніхто не взявся, навіть віруючі. А зараз тим паче не схочуть, бо в людей - безробіття і безгрошів'я.