Є. П. Гребінка
Портрет роботи
А. М. Мокрицького 1833 р.




Його пісні модні і зараз, хоч з дня його народження пройшли майже два сторіччя. Від українських кобзарів він перейняв пісенний дар і став одним з родоначальників поетів-пісенників. Його до цих пір не можуть поділити Росія і Україна, хоч він і вважається родоначальником української байки.

Та те, хто є автором пісні – символу Росії, давно вже не прийнято згадувати. На рідній Україні його давно не читають...

На жаль, як у родоначальника української прози Григорія Основьяненко було зовсім інше прізвище - Квітка, так і основоположник української байки Гребінка був не Гребінкою, а Гребёнкіним і українцем його можна назвати також умовно, як і його шкільного побратима - Сашу Афанасьєва (український поет Чужбинський).

Не із столбових дворян, зобов'язаних знати свій Рід до 7-го коліна, був Євген Гребінка. Рід починався з його діда Івана Гребёнкіна, учасника Суворовських походів. Помер він у 1796 році, дослужившись до чину капітана, що давав тоді право на спадкове дворянство.

Тоді ж його вдова Марія Іллівна разом з дітьми була внесена до дворянської Родовідної Книгу Вознесенської губернії, де він отримав сільце з півсотнею кріпаків за участь у придушенні пугачовського бунту....

Батько Євгена, Павло Іванович, народився в 1767 році. У 1780 році віддали його в кадетський корпус (їх тоді в країні було всього три), після закінчення якого в 1787 році, він отримав звання корнета і прослужив 10 років в гусарах. Під командуванням Суворова брав участь в бойових походах проти турок, штурмі Анапи...

Влітку 1897 узяв відпустку і поїхав з бойовим побратимом Василем Івановичем Марковичем в родовий маєток того в Калюжинцях. У маєтку разом з матір'ю Василя, жила і його двоюрідна сестра Ганнуся (її батьки померли від мору одночасно з батьком побратима)...

Гребёнкін закохався в шістнадцятилітню Ганнусю з першого погляду. Через декілька місяців вони вже не могли жити один без одного. Павло попросив у матері побратима руки Ганни і отримав згоду. У грудні зіграли весілля. У придане Ганна принесла йому 20 душ кріпосних і 145 десятини землі навколо її хутора «Убєжище».

Павло Іванович вирішив кинути службу, залишитися з дружиною і зайнятися господаркою. У грудні він відвіз в частину прохання про відставку і, отримавши дозвіл полкового командира, відбув до дружини.

На жаль, імператор Павло, образившись на те, що суворовські перемоги в Альпах були фактично вкрадені Австрією і Великобританією, став укріплювати армію. В кінці 1897 року він видав указ, згідно якого вихід у відставку дворянина затверджувався особисто Імператором.7.12.1897 року Павло Іванович отримав наказ про відставку, а 23.02.98 цей наказ монаршим велінням був скасований, як і сотня подібних.

Гребёнкін терміново був відкликаний в частину. Знову рутинна військова служба, тільки тепер уже без Суворова. У 1801 англійські наймити убили російського царя. Престолонаслідник, провів чищення вищого керівництва, що брало участь у вбивстві його батька. За вищими вичистили і нижчих. З'явилися нові вакансії. Влітку 1802 Павло Івановича поздоровляли з народженням дочки, названої на честь матері Ганною, а 20.08.1802 поздоровляли вже зі званням поручика.

Служив би і далі, але взимку 1804/5 важко простудилася і згоріла в лихоманці улюблена дружина. Щоб не залишати дочку одну, подав прохання про відставку. Причина була поважною і 17.05.1805 він вийшов у відставку штаб-ротмістром. Так, з бойового офіцера Павло Іванович став поміщиком.

Земляки обрали його земським комісаром Пирятинської округи. По громадських справах частенько доводилося навідуватися в Пирятин, їздити в маєтки місцевих дворян. Більше 5 років він прожив одинаком, довгими безсонними ночами згадуючи померлу дружину. Але влітку 1810 він у справах заїхав до відомого Пирятинському козака Івана Чайковського.

 Господар був десь у справах і до Павла Івановича вийшла його дочка Надія. Серце Павла Івановича вкололо, так вона була схожа на його Ганнусю. І було їй стільки ж, скільки і Ганнусі, при їх першій зустрічі. Довго улещував Павло Чайковських, але навесні 1811 таки зіграли весілля. У належний час, 21.01(2.02) 1812 з'явився на світ Євген.

Хрещеним батьком Євгена і всіх подальших дітей Гребёнкіна став його побратим Василь Маркович. Але недовго довелося насолоджуватися юною дружиною і сином Павлу Гребёнкіну. Спалахнула Велика Вітчизняна війна. Він записався добровольцем в Малоросійський кавалерійський полк. Разом з полком відступав з боями до Бородіно, а потім йшов до самого Парижу...

Будинок в якому народився Є.Гребінка

Повернувся він до сім'ї на початку 1815.А 8.11.1815 Василь Маркович був вже хрещеним батьком його другого сина Михайла. У 1817 хрестив Аполлона, в 1819 – Миколу, в 1821- Олександра, в 1823 – Констянтина, в 1825-Петра і, нарешті, в 1827 – донечку Людмилу. Без любові навряд чи б вийшло у Павла і Надії стільки дітей. Та ось виростити і нагодувати таку ораву важкувато. Вийшовши у відставку, Павло Іванович впритул зайнявся сільським господарством. Тільки командир з нього був хороший, а землероб – нікчемний. Не мав він поняття про сівозміни, не знав кращих культур для своєї землі, до того ж, не розбираючись в сільському господарстві, наказував селянам, що і коли сіяти. Ось і збирали вони, деколи, менше, ніж посіяли...

У побратима Василя Марковича стіл ломився від страв, постійно гостювали десятки людей, а у Павла Івановича кожна копійка була на рахунку. Майже нічого не давала земля. Мав вже більше сотні кріпосних і більше двохсот десятини землі, а розпорядитися ними як слід не міг. У посівну і жнива наймав батраків. Побудував їм навіть будинок в саду, використовуючи його поза жнивами як школу, для дітвори своїх кріпаків.

Батько поглинений господарством, мати в постійних турботах про молодших дітей. Євгеном займалася няня-годувальниця. Повезло хлопцю з тією нянею-годувальницею. Весела була, добра. Знала сотні казок і пісень. Ніколи ці казки не повторювалися, а в улюблені пісні вона часто вплітала власні слова, і ці пісні ставали такими своїми, такими близькими і зрозумілими, мов лились з самого серця. Ось під ці її пісні і заколисуючі казки, і пройшло дитинство Євгена. Батько не чванився своїм дворянством і Євгену дозволялося грати з челяддю і дітьми селян. Замурзаний і розпатланий хлопчисько нічим не відрізнявся від кріпосних однолітків.

Хіба тільки тим, що вже в шість років навчився у матері читати. А у вісім років для хлопчика найняли домашнього вчителя – семінариста Павла Гуслістого, що хотів стати ученим-ботаніком. Євген вбирав науку, слухаючи захоплюючі розповіді Гуслістого про життя лісових жителів, подорожуючи під його керівництвом в дивовижний світ рослин і мінералів. На все життя перейняв від першого вчителя Євген захоплення ботанікою і вже, ставши дорослим, викладав ботаніку і мінералогію в інституті Корпусу Гірничих інженерів....

За три роки наставник чудово підготував Євгенія за програмою трирічної початкової школи. На черговому банкеті у свого побратима Василя Марковича Гребёнкін опинився поряд з колишнім вчителем Пирятинського повітового училища , викладачем знаменитої Ніжинської гімназії вищих наук, Семеном Андрущенко, своїм старим товаришем по службі у Малоросійському козачому полку. Семен порадив віддати сина до нього в гімназію, обіцяючи підтримку при вступі, проте порекомендував найняти вчителя по іноземних мовах – латині, німецькому, французькому, історії і російській літературі. Без складання вступних іспитів по цих предметах в Ніжинську гімназію кн. Безбородько можна було потрапити тільки в підготовчий клас з восьмирічними дітлахами.

Що там робити підлітку! Андрущенко рекомендував і репетитора – випускника Харківського університету Матвія Кучерявого. Як відомо, в університет приймали тільки дворян. У дворян же заведено шанування родоводу. Ось тепер довгими вечорами на сімейних чаюваннях, Матвій розповідав про своїх предків, славетних запорізьких козаків. Надія Іванівна згадувала полковників, сотників і значкових товаришів Чайковських - своїх дідів і прадідів. Павло Іванович розповідав про свої походи, про штурм Анапи. Про подвиги батька, суворовського офіцера. Так сама Історія входила в життя хлопчика. Історія його Роду, історія його Батьківщини.

Майже рік займався Кучерявий з Євгеном і 3.08. 1825 Євген, склавши належні іспити, був прийнятий відразу в 4 клас Ніжинської гімназії вищих наук. Він перескочив через цілий розряд навчання. Річ у тому, що Ніжинська гімназія вищих наук, заснована в 1820, мала дев'ятирічний курс навчання, розділений на три розряди, по три класи в кожному. Дворянські діти поступали в клас, відповідний їх знанням. Наприклад, в 1830 році Яків де Бальмен був зарахований відразу до 7 класу, переступивши, таким чином, через 2 розряди.

До вступу Євгена, гімназія була закритим закладом. Гімназисти повинні були жити в гуртожитку і були на повному пансіонаті (як наші учні ПТУ). Але після загадкового самогубства першого директора гімназії масона Кукольника, саме в 1825 році, новий директор гімназії І. С. Орлай, супротивник закритих закладів, добився дозволу учням жити не на казармовому стані, а знімати квартири. Звичайно, дозволити собі це міг не багато хто. Адже і квартири в Ніжині були дорогими, і за харчування господарі здирали не по Божеські.

Павло Іванович примудрився втиснути сина на квартиру до свого приятеля Андрущенко. Тож з оплатою було хоч якесь полегшення. Перший рік вчитися було дуже важко. Домашні вчителі все ж таки не могли замінити всебічної гімназичної підготовки. Батько пише йому: «Мені здається, що ти завдяки протекції Семена Матвійовича, а не завдяки своїм знанням, поступив в 4-й клас, тому раджу тобі зайнятися науками понад покладений час, щоб порівнятися з товаришами і виправдати довіру Семена Матвійовича». Женя займався до пізньої ночі, а втомившись від занять, занурювався в світ художніх книг бібліотеки Андрущенко, що налічує декілька тисяч книг.

Саме тут Женя вперше взнав Пушкіна, Дельвіга, Жуковського. З Андрущенко дружив і часто у нього бував молодий викладач латині Іван Григорович Кульжинській. Він звернув увагу на допитливого хлопчика, став його другом-наставником. Слухав його розповіді про життя на хуторі, про няніни пісні, про подвиги козаків, повідані матір'ю і Кучерявим. Хлопчик все це переказував так захоплююче, що Іван Григорович порадив йому записати все це на папері.

Ніжинська гімназія вищих наук в цей час могла змагатися з Царськосільським ліцеєм по числу молодих талантів. Коли Женя поступив в гімназію, в ній ще вчилися майбутні зірки Російської Літератури – Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Олександр Данілєвський, Віктор Забіла. Правда, їм , учням випускного розряду було не до дрібноти, на кшталт Євгена, молодшого їх на цілий розряд. Але саме вони задавали тон в гімназії.

Саме вони виробили своєрідну мову, на якій написані і блискучі реалістичні твори Гоголя, і захоплюючі романтичні повісті і п'єси Нестора Кукольника і чарівні історичні романи Олександра Данилевського і прекрасні гумористичні повісті Віктора Забіли. Та і романи, і повісті Гребінки написані тією ж мовою, що і Гоголя. Мовою ніжинської гімназії 20-30 років. З легкої руки Кукольника та Гоголя в гімназії виходили рукописні журнали – «Звезда» „Северная зоря» і «Парнаский навоз». Епідемія часопиства захопила всю гімназію... З'явилися альманахи «Метеор литературы», «Литературное эхо», навіть екзотичний альманах «Литературный промежуток, составленный в один день +1/2"

Миколою Прокоповичем 1826 року». Не минула епідемія і Євгена. Разом з приятелем Василем Домбровським (майбутній професор Київського університету) він видає альманах „Аматузия”. М.Михайлов, що вчився в гімназії в ті часи, стверджує, що альманах був створений українською мовою («Ліцей кн. Безбородько». СПБ.1859. ч. 11 стр.65). Велику частину альманаху складали вірші самого Євгена. Андрущенко в листі до старшого Гребёнкіна від 11.11.1826 не може не похвалити хлопчика: «Евгений Ваш…строчит весьма пристойные вирши, которых он большой любитель…

Результаты одобрений, которые получает Евгений от всех своих наставников, ставит его в число учеников «хороших», а по словесности – в число «очень хороших» Гімназистам в тій «Аматузії» більше всього сподобалися сатиричні вірші Євгена. Тоді він зібрав всіх гімназистів-ровесників, що пишуть вірші і разом вони створили поетичний альманах «Пифия». Свій рукописний екземпляр він переслав батькам, які з гордістю давали читати його всім сусідам.

Чотирнадцятирічний хлопчина хвалиться в листі старшій сестрі Ганні своїми 10 віршами, що ходять серед гімназистів і тим, що Кульжинський відіслав в «Дамський журнал» для публікації його байку «Миша» і вірш про Мазепу, написані мало російською мовою.

У перші роки навчання в гімназії панувала справжня свобода. Мало того, що серед гімназистів ходили заборонені вірші Рилєєва, Чаадаєва, Пушкіна, так ще гімназисти-старшокласники могли собі дозволити замкнути наглядача в коморі.

Ця «вольниця» розділила викладачів гімназії на два табори. Ліберальний очолював професор юриспунденції М.Г.Белоусов, консервативний, – професор політичних наук М.В.Білевич. Гімназисти самі дали привід для перемоги консервативної частини. Петя Маркос приніс в гімназію заборонені вірші Рилєєва і пушкінську оду «Вольность». І вірші Рилєєва, і Пушкінська ода були переписані в десятках екземплярах і розійшлися майже між всіма гімназистами. Наглядач Кальдер вилучив оду у Євгена. Свободі настав кінець.

І у гімназії, і в Росії. Цар зажадав розробки нового статуту повітових училищ і гімназій. Цей статут був розроблений і затверджений 28.12.1828. . Відтепер повітові і міські училища стали нижчими учбовими закладами із закінченим курсом, гімназіям же додані нижчі класи. Перехід з повітового училища в гімназію став неможливим. Гімназії тепер призначалися тільки для виховання дітей дворян і чиновників. Різкі заходи прийняті до припинення виховання вільними вчителями-французами. Початкової освіти не передбачалось – в статуті передбачалися лише міські і повітові училища нижчого типу, а не елементарні народні школи.

Цього року Гребёнкина опинився у безгрошів’ї, частковим винуватцем якого був Женя, що приїжджав влітку на канікули. Дорогою додому, проїжджаючи біля річки, він побачив, як тоне якийсь товстун, а його діти бігають по берегу і кричать, що батько не вміє плавати. Він врятував потопаючого. Врятував на свою голову.

Наступного дня Ісак Рубінштейн приїхав з подякою в їх «Убєжище» і запропонував батькові на знак подяки, участь грошима в його, Рубінштейна, чудовому і перспективному проекті. Віддав йому Павло Іванович всі вільні гроші. Більше він їх не бачив. Прийшов час віддавати молодших дітей в гімназію, а грошей на це не залишилося. Довелося Михайлу, Миколі і Сашку поступати в Пирятинське повітове училище , а не в гімназію. З того часу і став Гребінка антисемітом.

За хуліганство по відношенню до наглядача і розповсюдження крамольних віршів були виключені з гімназії Петя Мартос( це його назвав Бузина кріпосником) Сашко Данилевський і Микола Прокопович. Вимушені були піти, не закінчивши курс навчання, Віктор Забіла і Нестор Кукольник.

Реакційна професура писала донос за доносом на Білоусова і його друзів. Писала у все вищі і вищі інстанції. Але поки професура зображала павуків в банці, гімназисти жили своїм життям. Після випуску Гоголя, відходу Забіли і Кукольника, Женя став першим поетом гімназії.

 Йому доручалося писати оди на честь високопоставлених відвідувачів і здравниці на честь свят. Як і належить поетові, він закохався. Обраницею серця стала сестра побратима Миколи Новицького – Маруся. Наступив 1830 рік. Доноси професури дійшли до самого Бенкендорфа. За його дорученням на початку 1830 в гімназію прибув з надзвичайними повноваженнями дійсний статський радник Э.Б.Адеракс.

Три місяці шерстив він гімназію. Кінчилося тим, що всі ліберальні професори, у тому числі і покровитель Гребінки Андрущенко, були звільнені з гімназії, а сама гімназія реорганізована в позаштатний физико-механічний ліцей. Але Євгеній не дочекався цього розгрому. У 1831 він закінчив гімназію із званням дійсного студента і правом на 14 чин.

Якраз в цей час спалахнуло польське повстання. Його кохана Маруся заявила, що мріє побачити Євгена в офіцерському мундирі. У відповідь Женя на дворянських зборах Пирятинського повіту 7 вересня 1831 записався обер-офіцером в ескадрон Резервного Малоросійського полку. Майже два місяці вони провели в безплідному очікуванні майбутніх боїв з повстанцями.

Та граф Паскевич придушив повстання і без резервних українських частин. На початку листопада цар наказав повернути на Україну і розпустити всі резервні частини. Женя відхилив пропозицію залишитися в армії і виїхав додому. На жаль, удома його чекала нудьга типового життя провінціала.

Вільний час, якого стало так богато, він витрачає на складання віршів. Живе він в Малоросії от і вірші того часу пише українською. С Марусею бачиться дуже рідко. Йому соромно бути перед нею, дочкою багатого лікаря, бідним сином занепалого поміщика. Восени 1833 в Пирятин з Петербургу приїхав його шкільний друг Аполлон Мокрицький, учень художника Венеціанова.

Він, з-за безгрошів’я, змушений був відкласти навчання в Академії і виїхати додому на підробіток. Він взявся намалювати портрет Євгена. В цей же час, в «Убєжище» нагрянув побратим Павла Гребёнкіна - Василь Григорович, , конференц-секретар Академії Художеств, що вже 20 років жив в Петербурзі .

Він стільки розповідав про Петербург, українське земляцтво, перспективи служби, що Павло Іванович твердо вирішив – його дітям, в першу чергу Євгену, місце тільки в Петербурзі. Він з'їздив до свого побратима Василя Марковича і той дав Євгену лист до свого сина Александера, що вже дослужився в Петербурзі до генерала.

Збори зайняли майже місяць, але перед різдвом 1834 Євген був вже в Петербурзі. Прийняв його Александер не дуже люб'язно, але допоміг влаштуватися реєстратором у вченій експедиції при комісії духовних училищ.

Йому належало жалування 750 рублів в рік, чорний формений віцмундир з оксамитовим коміром і білими гербовими ґудзиками, а також формений кашкет з гербом. Якщо врахувати, що вчитель гімназії в цей час отримував 350 рублів річних, посада цілком пристойна, о до того ж залишає багато часу для творчості.

Євген пише 7.03.1834 побратиму Миколі Новицькому: «Думал я дорогою: что со мною будет в Петербурге, что я там буду делать? А оказалось, что Петербург это колония просвещённых малороссиян.

Все присутственные места, все академии, все университеты переполнены земляками и при назначении человека на службу малоросс обращает особенное внимание на ум и способности… Моё дело- составлять записки или переводить с французского бумаги, а другие переписывать.

Комиссия является частью Министерства народного просвещения, ёй подчинены все академии, семинарии и прочие духовные училища …Я бываю также у В. И. Григоровича… Он уроженец Пирятина и служит секретарём в Академии художеств. 20 лет пребывания в Петербурге не смогли изменить его мало российского произношения. Он много знающий человек и служит мне ключом ко всему прекрасному, что только есть в академии…»

Буває Євгеній не тільки у батькового побратима . Вже давно до Петербургу перебрався з Вільно Нестор Кукольник, чию історичну п'єсу «Рука всевишнего Отечество спасла” високо оцінив сам Імператор і нагородив автора перснем з діамантом.

Ясно, що Євген бував на вечорах і у знаменитого земляка. Кукольник як би став провідником нової ідеології Російської імперії: "Православ'я, Самодержавство, Народність". Ця ідеологія цілком відповідала і світогляду Євгена...

Він став друкувати свої байки і вірші на українській мові в «Сын Отечества”, Миколи Греча. Восени 1834 Греч запропонував йому брати участь в створенні 24-томної російської енциклопедії. З того часу Євген став завсідником літературного салону Миколи Греча. Незабаром у Греча вийшла перша збірка Євгенових „Малороссийских приказок” і ім'я Гребінки стало популярним серед петербурзьких українців.

Адже вперше були опубліковані байки у віршах українською мовою. Тоді ж він познайомився і побратався з автором безсмертного «Коника-Горбоконика» Петром Єршовим. Той став частенько навідуватися з друзями до Євгена. Так почалися літературні Гребінкіни п'ятниці під українські горілки та полтавське сало.

У батька в „Убєжищі” справи йшли погано. Величезний борг Рубінштейн і не думав віддавати. Заявив, що проект зазнав фіаско, він збанкрутував і всі гроші пропали. У Євгена зарплата була пристойна, та і за участь в створенні Енциклопедії він повинен був отримати рублів п'ятсот. До того ж вийшла в світ його книжечка « Малороссийские приказки”, а в альманаху „Осенний вечер” опублікована його повість «Малороссийское предание».

Тож і відправив батько до нього в столицю ще двох синів – дев'ятнадцятирічного Михайла і п'ятнадцятирічного Миколу, давши наказ влаштувати Михайла в полк, а Миколу в гімназію. Разом з ними до Петербургу прибув і Євгенів побратим Микола Новицький. Пішов Євген вирішувати їх питання до Василя Григоровича.

Там якраз знаходився вихователь царських дітей Василь Жуковський. Подумали разом два Василя і вирішили, що з цією справою краще всього може справитися їх друг - інспектор гімназій, професор університету Петро Плетнев. Із запискою Жуковського пішов Євгеній до Плетньова.

Плетньов був сам літератором, близьким приятелем Пушкіна, Гоголя, і навіть Кукольника. Мало того, він встиг прочитати «Малорусские приказки» і був в захопленні від Гребінкиних байок.

Плетньов запросив Євгена на свої літературні вечори, а справу його братів вирішив без труднощів – Микола був влаштований в 4-у Латинську гімназію, а Михайло призначений в дворянський полк.

Зима 1834/35 була дуже суворою. Морози, небувала річ, доходили до 400. Але Євгенія, здавалося, мороз не брав. До певного часу не брав. Микола його побратим, загорював. Робота, на яку він влаштувався, – чиновник нижчого розряду в канцелярії Мінпросвіти, його гнітила. Перспектив не було ніяких. Вирішив він повернутися додому.

Гірко було Євгену прощатися з побратимом. Ще гірше стало, коли одержав від нього листа зі звісткою про те, що Маруся вийшла заміж за приїжджого офіцера.

Євгеній так описує свої тодішні відчуття в «Записках студента»: «Я хочу не думать о ней, я презираю её; а несносное воображение беспрестанно мне её представляет; она не стоит того, чтобы я о ней думал: она хоть и хорошенький бюстик, но без души; её глаза хоть и глядят так упоительно, но в них светится огонь сладострастия – и больше ничего; её улыбка хоть и очаровательна, но полна лжи…

Так вовсе я не хочу думать о ней, хочу заставить себя забыть её и между тем всё больше думаю…». На душі стало гірко і холодно, як на дворі. Через тиждень після фатального листа Євгенії повалився в лихоманці. Більше місяця пролежав він з запаленням легенів. Але – видужав і знов почалися літературні суперечки на численних вечірках в салонах петербурзьких літераторів.

Євген встигав все – і возитися з нудними паперами в своїй комісії вдень, і виступати мало не на щоденних літературних вечорах в різних салонах, і писати по ночах свої українські байки і російські повісті . А з серпня 1835 він, по протекції Плетньова, став ще і викладати словесність в Дворянському полку.

Доля обернулася кращою стороною. Хай нудна служба, та зате захоплююче викладання у Дворянському полку, поряд з друзями по гімназії – географію викладав Єгор Гудима, історію – Вася Прокопович, з якими він в гімназичні роки ділив квартиру.

Мало того, брата Миколу ніжинське земляцтво влаштувало в Академію мистецтв за рахунок департаменту шляхів сполучення. У тому ж 1835 прибув до Петербургу Аполлон Мокрицький і, завдяки протекції свого родича Василя Григоровича, знов став вчитися в Академії Мистецтв.

Перший час він жив у Григоровича, а потім зняв затишну квартирку в тому ж будинку(№56 на 4-ій лінії Васильківського острова), де мав державну квартиру: "чудово мебльовані 2 кімнати, приймальня і кабінет, крім того, опочивальня і кухня” Євген. З грошима у Мокрицького було, як завжди, сутяжно, тому в листопаді запросив розділяти з ним квартиру земляка і товариша по навчанню в Академії – Івана Сошенко...

Зате у Євгена закінчилося вічне безгрішшя. Він пише побратиму Миколі Новицькому: „ Мені пропонують читати лекції в школі, яка створюється при власній канцелярії Його Величності, дають 1000 рублів...” Власне кажучи, він хоче показати сестрі побратима, що він не бідняк і по стану в суспільстві вище її чоловіка - картяра!

Роботи багато, але він не відмовляється ні від літератури, ні від літературних вечорів, які тепер влаштовує кожну п'ятницю, супроводжуючи їх потужними вливаннями українських наливок і ерофеїчів під знамените полтавське сало! Пару разів на ці вечори до нього притягав Аполлон свого співмешканця Івана Сошенко.

На жаль, Іван нічого окрім «Четьі-мінєї» не читав, в дискусіях не приймав участі. Він себе відчував як безпородний пес в елітній мисливській зграї. Перестав приходити. Замість нього на одну з Гребінкиних літературних вечорниць притягнув Аполлон Сошенкового земляка – Першого малювальника знаменитого кімнатного живописця Ширяева – Тараса Шевченка. Тарас був повною протилежністю боязкому і неговіркому Сошенко.

До того ж, не дивлячись на своє кріпацтво, одягався як аристократ. До цього його привчила його пані – красуня Софі Енгельгард. Більше всього здивувалися Гребінка і Мокрицький, коли до Тараса з розпростертими обіймами кинувся Нестор Кукольник.

Приголомшеним землякам він пояснив, що добре знає Тараса ще по Вільно, та і кров у того не гірша за їхню. З того часу Тарас всі рідкі вільні вечори став проводити на літературних вечорах у Гребінки або у братів Кукольників. Він абсолютно не соромився суспільства уроджених дворян, не вважав себе хоч чимось нижчим за них.

Ось на карикатурі Степанова, що зобразив «Середи” у Кукольника ви бачите на передньому плані коротуна Глінку поряд з довжелезним Кукольником, навислим над завиваючим вірші Сашею Афанасьевим-Чужбиньським, а за столом, уставленим пляшками, Тарас чокається з Гребінкою, який сидить поряд з Володимиром Далем.

Не поспішаєте звинувачувати їх в пияцтві. Просто в ті часи процес творчості не сприймався без алкоголю. Пушкін писав дружині 11.10.1833: «…Вот как описывают мои занятия: как Пушкин стихи пишет – перед ним стоит штоф славнейшей настойки - он хлопнет стакан, другой, третий – и уж начнёт писать!».

Гребінка познайомив Тараса з Василем Григоровичем і за допомогою останнього Тарас став вільним слухачем Академії Художеств.