Плануючи свою поїздку до столиці, Євген Павлович в якійсь мірі розраховував на підтримку представників роду Маркевичів, які знаходилися в Петербурзі. В свій час його батько Павло Іванович породичався з Марковичами, одружившись з Ганною Петрівною Маркович.

І після смерті Ганни Петрівни Павло Іванович не втрачав зв'язку з родиною Маркевичів: він ростив і виховував дочку Ганну Павлівну, яка залишилася малюткою без матері (Ганни Петрівни). А коли з'явився на світ первісток Євген у його другої дружини Надії Іванівни, то батьком хрещеним він взяв двоюрідного брата покійної Ганни Петрівни поміщика села Кулажинці Василя Івановича Марковича, сини якого Олександр Васильович (1804 - 1843 р.р.) та Іван Васильович (1806 - 1870р.р.) були офіцерами і служили в Петербурзі.

Племінник Олександра Васильовича Дмитро Васильович Маркович в своїх спогадах про своє життя «Життя однієї людини» (Збірка його творів «По степах та хуторах») писав: «Дядько Олександр - генерал і приятель царя Олександра І, був сліпий і жив у Петербурзі».

Але це не зовсім так. Більш об'єктивно про Олександра Васильовича писав його рідний брат Панас Васильович (етнограф, перший чоловік письменниці Марко Вовчок), перебуваючи на засланні в Орловській губернії за участь в Кирило - Мефодіївському товаристві. «Страдая издавна припадками геморроидальной болезни, от которой я имел случай получить облегчение в 1845 году морскими купаннями в Одессе », - писав Панас Васильович в своїй заяві до губернатора Орловської губернії 19 червня 1848 року і просив його клопотання про переведення його на службу в Одесу.

«Эта болезнь,  продовжував він далі, - общая в нашем семействе и ею сведен уже в преждевременную могилу родной брат мой, бывший подполковник артиллерии в отставке, не взирая на все медицинские пособия и благодетельное вспомоществование правительства, испрошенное Августейшим вниманием к нему Его Высочества Великого князя Михаила Павловича (брата царів Олександра І і Миколи І) для доставления средств к путешествию на теплые воды». (Орловський облдержархів Ф 580, опис 2, справа 329, арк. 38-39).

В 1842 році в сповідальній відомості Миколаївської церкви с. Кулажинці був записаний «отставной подполковник Александр Васильевич Маркович - 38 лет». Тобто в 1842 році він тяжко хворий і сліпий приїхав із Петербурга в Кулажинці до батьків, сім'ї в нього, мабуть, не було. А 14 вересня 1843 року він помер, всього на 8 місяців переживши свого батька.

Іван Васильович Маркович став офіцером в 1827 році, а в 1838 році після закінчення курсу наук у військовій академії був направлений для служби в Генеральному штабі. В 1849 році він уже полковник, в 1864 році - генерал - майор, в 1865 році за хворобою звільнений у відставку. Був одружений із вдовою полковника Войниловича - Надією Василівною, своїх дітей не було.

В 1870 році помер і захоронений на Волковському кладовищі
Петербурга (Російський державний військово-історичний архів в Москві, Ф 400, опис 12, справа 1392).

В 1829 році Олександр Васильович Маркевич вперше після 16-річного перебування в Петербурзі (навчання і служби у війську) приїздив в с. Кулажинці. З тих пір він став частіше бувать у батьків. Можливо, шо в черговий свій приїзд із Петербурга в Кулажинці він згодився взяти з собою до Петербурга Євгена Павловича, а в Петербурзі дав йому притулок у себе на квартирі.

Про своє квартирування Євген Павлович інформує своїх рідних листом від 15 травня 1834р.: «Я в червні переходжу на іншу квартиру, бо Олександр Васильович виходить в табір». А в листі від 16 червня 1834 року він писав: «Олександр Васильович виступив в табір 12-го цього місяця, і я тепер стою сам на Невському проспекті проти Знаменської в будинку Каменогорського».

Ця поїздка в Петербург відбулася, мабуть, восени 1833 р. Взимку, в мороз і завірюху, батьки Євгена Павловича не згодилися би на таку подорож на поштових конях не зовсім кріпкого здоров'ям свого улюбленця.

З 1 лютого 1834 р. Євген Павлович працює в комісії духовних училищ, виконуючи обов'язки канцеляриста. Як писав він в листі до свого товариша по Ніжинській гімназії М. Новицького: «Моє дело - сочинять записки или переводить с французского бумаги»... Звісно, що робота канцеляриста його не задовольняла, і 25 серпня 1835 року він одержав дозвіл на викладання російської мови в Дворянському полку, (офіцерській школі) і пробує свої сили, працюючи там за сумісництвом.

29 листопада 1837 року він звільняється від служби в комісії духовних училищ. А 27 листопада 1841 року він перейшов із Дворянського полку в 2-ий Кадетський корпус старшим учителем російської мови і словесності. З 1 вересня 1844 року за сумісництвом Євген Павлович викладав російську мову і словесність в інституті корпусу гірничих інженерів.

Це був напіввійськовий навчальний заклад, керівництво якого було військовим, а студенти, закінчуючи курс навчання, залежно від успішностей, випускались інженер - поручиками, інженер - підпоручиками, інженер - прапорщиками або гірничими чиновниками 12 - 14 класів.

З 1844 року чи трохи пізніше Євген Павлович став викладати російську мову і словесність ще й в офіцерських класах морського Кадетського корпусу.

Як бачимо, більше 13 років із 15 років перебування в Петербурзі Євген Павлович працював виключно у військових навчальних закладах. Мабуть, влаштування його в ці заклади проходило не без участі Марковичів Олександра та Івана Васильовичів.

Цікаво розповів про свого учителя Євгена Павловича колишній учень другого Кадетського корпусу, а в час публікації -генерал - майор О. П. Суражевський - в статті «Воспоминания об Е. П. Гребенке», вміщеній в вересневому номері журналу «Исторический вестник» за 1899 рік. Він добре знав Євгена Павловича, яким він був на початку 1840-х років до 1844 року включно. Стаття Суражевського була реакцією на статтю п.Вересая про Гребінку, присвячену 50-річчю смерті письменника.

«В коротенькой статье «Нового кремени», - писав Суражевський, - г. Вересай так описывает Гребенку: «Худой и нескладно сложенный, чахоточной комплекции, с нерешительной улыбкой на губах и во взоре, с узким, но красивим лбом» и т.д. Вероятно, ато олисание относится к последнему году, может бить, к последним, болезненным дням его жизни».

Нами встановлено, що цей опис зовнішності Євгена Павловича п. Вересай взяв у відомого російського письменника І.С.Тургенєва, який був студентом Петербурзького університету, і на початку 1837 року його запросив до себе на літературний вечір професор російської словесності П.О.Плетньов. В цьому вечорі брали участь літератори: Воєйков, Владиславлєв, Карлгоф, Губер, Гребінка, Одоєвський, Кольцов і Скобєлєв (пізніше - комендант С.-Петербурзької фортеці).

Згодом в своїх спогадах Тургенєв писав про учасників літературного вечора, в тому числі про Гребінку він написав: «Худой и нескладно сложенный человек, чахоточной комплекции, с нерешительной улыбкой на губах и во взоре, с узким, но красивим и симпатическим лбом, Гребенка...» Ці два тексти відрізняються один від одного лише словами «человек» і «симпатическим», які не впливають на зміст написаного.

Такого опису Суражевський не міг сприйняти, адже він знав Євгена Павловича зовсім іншого, і цілком логічним з його боку було припускати, що цей опис зовнішності Євгена Павловича відноситься до періоду його тяжкого захворювання (1848 рік).

І в своїх спогадах Суражевський зобразив Гребінку таким, яким він був на початку 1840-х років.

«Мы знали Гребенку, - згадує він, - в пору его полной жизненной силы - 30-32-летнего, здорового, веселого, крайне подвижного. Гребенка был более чем среднего роста, пропорционально сложен, не полный, но и не худой, держался прямо; никто и никогда, кажется, не видел Гребенку серьезным; лицо его приветливое, открытое, здоровое, без единой морщинки; губы подвижные, вечно шевелящиеся, как будто он собирается сказать что-нибудь и непременно веселое, с своеобразным, крайне добродушным малороссийским юмором.

Гребенка всегда был щеголевато одет; густые волосы его были заброшены назад без хохла, бывшего тогда в большой моде. От пробора, часто небрежного, волосы прямо спускались на висках и не заворачивались ко лбу, что тоже составляло тогдашнюю моду, особенно между военними; мы, кадети, всегда любовались на блестящие сапоги Гребенки, узко обтягивающие его ноги; массивная цепочка от часов низко лежала по жилету; руки его - белые, холеные, как у барышни, с прозрачными ногтями и маленьким бирюзовым колечком на правом мизинце, невольно бросались в глаза.

Живо помню Гребенку, торопливо входящего в класс: одна рука в кармане, на лице приветливая улыбка; он, кивая головою, говорит: «здравствуйте, здравствуйте», обходит весь класс и, не садясь за кафедру, тотчас же начинает рассказывать что-нибудь или из городских новостей, или очень умно и ядовито подсмеется над встреченными им в классном коридоре дежурными офицерами, которым всегда очень удачно придумает какое-нибудь меткое прозвище, остающееся за ними навсегда, или же сообщает, что говорилось в классной канцелярии, где постоянно собираются учителя перед тем, как виходить в классы.

Гребенка был истый малоросс, горячо любил Малороссию, и зта любовь к ней резко отражалась во всех лучших его сочинениях. Он считал себя козаком, часто упоминал об зтом и даже гордился своим козачьим званием. Помню, с каким восторгом и видимою гордостью Гребенка нам прочел посвященные ему стихи под заглавием «Казаку позту» Бенедиктова.

Гребенка был умний, веселый и чрезвычайно добродушний; его обращение с кадетами было всегда какое-то простое, приятельское; кадеты знали, что он писатель, поэт; его сочинения печатались во всех тогдашних изданиях и охотно читались все-ми, - зто еще больше, сердечнее привязывало всех нас к нему.

Сочувствуя нам, он так же, как и мы, не любил выделяющихся грубостию и жестокостию наших корпусних офицеров и, при случае, всегда очень удачно подсмеивался над ними. Гребенку не только мы, но все учителя очень любили; он везде был, как бы свой, и если где соберутся 3-4 учителя и слышится громкий говор и смех, ну, значит, Евгений Павлович непременно там; его все как-то старались встретить, разговориться и послушать его всегда милую и занимательную болтовню».

Чому ж в 1837 році, будучи 25-річним молодиком, Євген Павлович виглядав змученою і хворою людиною, а через 5-7 років пізніше виглядав по-іншому, значно краще?

Його батьки, давши освіту Євгену Павловичу і проводжаючи його до Петербургу, покладали надію, що він допоможе їм вивести в люди своїх братів і сестру Людмилу. За даними 1831 року його батьки мали у власності 300 десятин землі і 7 душ селян (кріпаків).