gb
|
Дата: Субота, 12.07.2014, 01:29 | Сообщение # 1 |
| Цей випадок трапився у нашому місті Гребінка, багато років тому. Він змінив долі та трагічно обірвав життя. Все могло бути інакше, якби не той випадок...
Раніше ватаги хлопчаків збиралися гуляти на своїх кутках, які об'єднували сусідні вулиці. Це зараз дітей не відтягнеш від комп'ютера, тому вони більше часу проводять вдома. А тоді гамірно та весело гуляли сусідські діти будь-якої пори року.
Були свої дворові команди з футболу, хокею, залюбки грали у козаків-розбійників та у "війну".
Це трапилося на околиці міста. Цей район у нас називають "енкео", що являється абревіатурою слів "народний комісаріат оборони". На цій території знаходилася система секретних об'єктів стратегічного призначення. У різні часи по-різному її називали: "поштовий ящик", "комбінат "Донецький".
Сторонні не могли сюди зайти, все охоронялося і підпорядковувалося Києву Нажаль, ні техніки, ні тих "об'єктів стратегічного призначення" не залишилося. Аяк би зараз це стало у нагоді! Ми б могли себе захистити, маючи такі об'єкти у маленьких містечках. Тим більше, що сполучення з центром було не лише автошляхами, а й залізницею, до комбінату вела окрема залізнична колія.
Більшість людей, які жили на "енкео", працювали на тому секретному об'єкті. Тому і їхні діти змалечку були "причетні до державної таємниці", та потрапити до батьків на роботу, ні під яким приводом, було не можливо.
Мама і тато Миколи працювали на залізниці, цілими днями були на роботі. Троє синів з дитинства були самостійними, самі могли дати собі раду. А коли вдома була мама, то завжди гостинно зустрічала синових друзів. У оселі пахло смачною їжею, духмяною випічкою.
Коля несміливо тягнув за руку свого товариша Ігоря до хати. А мама весело поглядала на замурзаних хлопчаків, відправляла їх мити руки, та всаджувала за стіл. Вони, апетитно наминаючи їжу, наввипередки розповідали, щоїхзагін переміг у війні.
Зростали діти, дорослішали ігри. Вже хлопці замість палиць бралися самотужки виготовляти собі "озброєння". Хто в дитинстві "не нюхав пороху"? Як боліла мамина душа через ті спроби синів виготовити власними руками пристрої, які б вибухали. Як вона мчала стрімголов, коли чулана вулиці якісь незрозумілі звуки! Як боялася за своїх дітей! Як мамине серце стискалося, коли щось вибухало на околиці. Ніби відчувало небезпеку ...
Якщо чула від сусідських хлопчаків розповіді про своїх шибеників, обов'язково сварила, жалілася чоловіку. Батько тяжко працював, мало часу мав на виховання хлопців. Карати синів було не в його правилах. Та й думав чоловік, що так і повинні зростати хлопці. Не в ляльки ж їм гратися.
А вони дійсно зростали мужніми та безстрашними. Могли постояти нелише за себе, а й за своїх друзів. Брати не боялися бійок, не відсиджувалися, коли хтось бив слабших. А Ігорю Микола одного разу врятував життя.Добавлено (12.07.2014, 00:29)
---------------------------------------------
Друзі, ще малими, видерлися на величезну грушу. Восени, після дощу, стовбур був мокрим та слизьким. Та так манила до себе невеличка жовтобока грушка, яка одиноко гойдалася на кінці гілки. Ігор потягнувся за нею, і не встояв... Нога зісковзнула і хлопець почав падати.
Та, на щастя, вхопився руками за гілку. Груша була високою, летіти було далеко... Ігор чимдуж закричав: "Коля, допоможи!" Та Колю гукати не потрібно було. Малий тільки почув шурхіт, спиною вдчув неладне, і швидко перебирав руками та ногами по слизькій груші.
Коля ліз до товариша, бо бачив, що його руки ледь тримаються за гілку. Він з нижчої гілки підхопив Ігоря за ноги однією рукою, а іншою тримався за стовбур. Опираючись на товариша, Ігор таки сповз на велику гілку. А ось Микола не втримався, похитнувся і полетів стрімголов. Ігор ледь не зомлів, як побачив на землі розпластаного товариша.
На, щастя, з другом все обійшлося, але той порятунок Ігор запам'ятав назавжди. Були ще недозволені батьками ігри на залізниці, коли теж вчасно подана рука друга врятувала життя.
А ось випадок, коли під загрозою опинився сам Микола, закарбувався у пам'яті багатьом його товаришам. Тоді старшокласники збиралися біля Будинку культури, що знаходився на Червоноармійській. Іноді дивилися кіно, танцювали на дискотеці, а в будні дні - це просто було місце збору.
Одного дня хпопці чекапи Миколу . Він підїхав на мопеді з сусідом Шуриком, сидів позаду. Та коли водій почав вставати, Микола гунув на землю, наче п'яний... Друзі підбігли, почали піднімати - Микола був без свідомості.
Хтось побачив червону пляму на сорочці і закричав: 'Так він у крові!" Здійнялася метушня. Хтось побіг до батьків Миколи, хтось - додому, дзвонити на "швидку". Хлопці, хоч і полякалися, але діяли злагоджено. Ніхто не дозволяв собі думати про погане - друг повинен жити! Найважче було Сашку, бо він побіг до мами друга. Але не наважився сказати про кров, просто одним духом випалив: "Там вашому Колі стало погано!".
Але цього було досить, щоб жінка сповзла по стіні. Сашко ще дужче закричав: "Ой, треба скоріше вам до ДК бігти, бо ми "швидку" визвали". Мама, біла, як смерть, посунула до місцевого будинку культури. Та сина вже там не було. З Миколою у “швидкій" поїхав Ігор. Добавлено (12.07.2014, 00:29)
---------------------------------------------
Цей випадок здійняв тоді галасу у Гребінці. Адже та кров у Миколи була від вогнепальної зброї. Це зараз, коли Україна у вогні, і гинуть люди на сході, вже не дивина - вогнепальні поранення. Та серце від того стискається у кожного, хто про це чує.
Вже й говорити не слід про рідних поранених, які ту біду ділять зі своїми дітьми, батьками, чоловіками. А тоді, в радянські часи, коли панував мир і спокій, тим більше у нашій Гребінці, почути звістку про поранення сина було неймовірним повідомленням. А вже як убивалася мама Колі... їй все не вірилося, що то трапилося з її сином . . . За що таке горе її хлопчику? Чому саме йому? Що він не так зробив? Хто хотів позбавити його життя? Навіщо?
На її питання незнайшлося відповіді у міліціонерів. Картина цього злочину не прояснилася. Мама знала те, про що всі говорили. Адже її син був у тяжкому стані і нічого розповісти не міг. Куля застрягла в тілі, пошкодила легеню, потрощила ребра.
Злочинець стріляв у спину хлопця. Це трапилося "ні з того, ні з сього", як говорять люди. Коля з сусідом їхали мопедом по вулиці. З лісосмуги вибігли двоє незнайомців, щось закричали вслід. Мабуть, хотіли, щоб мопед зупинився. Та водій чимдуж "газонув", відчуваючи щось неладне. Якісь незрозумілі звуки пролунали позаду. Коля сидів, тримаючись за куртку друга. Водій мчав з усієї сили додому. Лише коли доїхали до будинку культури, і Коля впав з мопеда. Шурику стало моторошно...
З того часу життя мами почало висіти на волосинці... Вона не спала, не їла, забула, що в неї є ще сини. Вона сиділа біля ліжка свого Колі і вдень, і вночі Коли невдоволена санітарка шурхала шваброю по підлозі, виходила в коридор, щоб не лаяли, що вона тут оселилася.
А потім навшпиньках прослизала у палату знову, ніби так її могли не помітити. В її тіло поверталося життя по дрібочці, коли син відкрив очі, потім порухав пальчиками. Мама спостерігала за незначним порухом його обличчя.
Який він вже великий як виріс! Вона пригадувала його дитячі роки, його рученята навколо маминої шиї, поцілунки. Яким він був ніжним у дитинстві, щирим добрим! Як ій потрібно було, щоб він жив! За будь-яких обставин! Будь-якою ціною: Всупереч всьому! ЛИШЕ Б ЖИВ! Вона зарадм цього хотіла б віддати своє життя!
В такому напівсні, напівіснуванні вона перебувала доти, поки лікарі не сказали, що син житиме Коля почав видужувати. Окрилена та знесилена жінка примчала додому. Адже там їі чекало троє чоловіків. Вона, не відпочиваючи, почала куховарити. А як же, сини і чолоек перебивалися ці дні "всухом’ятку".
Такого ніколи в її домі не було. Вона цілий день варила, смажила. Оселя знову наповнилася пахощами і життям. Хлопці прийшли ввечері голодні і зраділи, що мама вдома іли з великим апетитом, а вона сиділа край столу і любувалася своїми синами. Їй вже нічого не було потрібно... Вона була така щаслива!
Нашвидкоруч вона зібрала сину передачу в лікарню. Адже йому зараз потрібно добре харчуватися, щоб одужати Про те, що сама не поїла, вона, навіть, не згадала. З торбинкою поспішила до дверей.
Тільки вийшла на вулицю, а п'яненький сусід на велосипеді зупинився біля неї: "Ати куди?". "Колю годувати", -радісно відповіла жінка. "Так помер сьогодні твій Коля!", - голосно сказав чолов'яга і поїхав далі. Торбинка випала з рук... Будинки захиталися, стежка потяглася вгору... Вона, опираючись об огорожі, попленталася до сараїв.
Відчинила двері, світло знадвору шугонуло у темне приміщення. Руки навпомацки шукали щось на столі.
Ось! Знайшла! Цупка мотузка полетіла вгору. Зашморгом зачепилася за балку Знайшла стілець, видерлася на нього Вправно і швидко наділа мотузку на шию "Прости, синку!"... Стілець захитався розтерзано впав додолу...
... Той п'яненький сусід помилився, того дня в лікарні помер не Микола. Його відпустили лікарі, щоб навіки попрощався з мамою.
Наталія Стеценко газ. "Гребінчин край" (10 липня 2014 р.)
|
| |
| |
