У селі Овсюки на Гребінківщині щороку збираються близько 40 родичів

У селі Овсюках Гребінківського району живе одна унікальна родина

До 40 родичів щороку збираються на хуторі біля Овсюків

У селі Овсюках Гребінківського району живе одна унікальна родина. У таких сімей можна повчитися повноти життя, оптимізму і, звісно ж, майстерності бути щасливими.

Це справжні представники сільської інтелігенції.

Хтозна, з якого діда-прадіда в родині з’явився непереборний потяг до прекрасного – усіляких мистецтв і рукоділля. Але всі жінки в ній – майстрині: шиють і в’яжуть, тчуть і вишивають, печуть і варять, співають і танцюють…

Це стосується й найстаршої в родині жінки – Любові Петрівни Холоші, і її доньки-учительки Ніни Іванівни Теслімової, й онучки Оксани Середи, і всіх, хто живе поруч з ними.

Багатодітна майстриня

– Мене навчила вишивати моя прабабуся Стьопа, – розповідає 27-річна Оксана Середа, мати чотирьох дітей. – Вона була моєю першою вчителькою в житті, хоч і вчилася читати самотужки. А скільки казок знала, скільки колискових відспівала своїм дітям, онукам і правнукам! Померла у 94 роки, зберігаючи до останніх днів чудову пам’ять і любов до вишивання. Її світла доброта передалася всім нам.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: За 5 місяців до бюджету Гребінки надійшло майже 14 млн. грн. податку на доходи фізичних осіб

Того дня, коли ми завітали в Овсюки, у місцевій школі був випускний. Оксана Василівна працює вчителем української мови та літератури, тож поспішала до своїх вихованців. Десятирічна Таміла, першокласниця Віка та найменша Іринка, яка цього року піде до школи, весело приміряли святкові сукні й робили зачіски. Гарненькі, доглянуті, виховані, як справжні панянки. Незабаром мав підійти і їхній брат Едуард, також першокласник.

– І як ви, Оксано Василівно, вправляєтеся з чотирма дітьми та ще й у школі викладаєте?

– А ми просто не замислюємося над тим, що може бути важко, – відповідає жінка. – У нас у родині всі вміють щось робити й не сидять без діла.

Окрім класичної вишивки-в’язання, жінки захоплюються бісероплетінням, японським мистецтвом складання паперу, що має назву орігамі. Нещодавно опанували квілінг. Це таке мистецтво виготовлення плоских або ж об’ємних композицій зі скручених у спіралі смужечок паперу. Оксана Середа ще й у школі веде гурток з рукоділля. А нещодавно вона навчилася робити ляльки-мотанки, чим колись займалися жінки її роду.

– Купувати ляльок тоді не було за що, от і змотували їх із клаптиків тканини, – приєднується до розмови Ніна Теслімова. – Одяг прикрашали вишивками та намистом. А облич у таких ляльок не було, бо старі люди казали, що від очей може йти щось погане. Правильно зроблені мотанки, навпаки, несли в родину позитив. У них могли класти пахучі трави: любисток, щоб любили, чебрець – для спокою, м’яту – для гарного сну. Та й діти з ними гралися залюбки.

Таміла, Віка й Іринка тим часом понабирали маминих ляльок і почали показувати, які з них найулюбленіші. Оксана Василівна самотужки вишиває їм одяг, прикрашає. Каже, що «виношує» кожну ляльку в уяві, а потім за лічені години втілює цю красу в життя.

Оксана Середа, Ніна Теслімова та їхні «квіточки» – Таміла, Іра, Віка

Овсюківські посиденьки

– Ми беремо участь у мистецьких виставках, бо є що показати, – розповідає Ніна Іванівна. – А ще в нас усі люблять співати, танцювати. Мій чоловік, Василь Петрович, ще й грає на гітарі. Часто збираємося в нас, бо живемо в різних будинках на одній вулиці, підключаємо карооке, і вся вулиця слухає безплатний концерт. Виступи на сільській сцені або огляди художньої самодіяльності в районі також, як правило, без нашої участі не обходяться.

Люблять у родині й справжні українські посиденьки. Вечорами збираються родичі, друзі, сусіди – не тільки для того, щоб відвести душу в приємному спілкуванні. Жінки витягують клубочки, шитво й починають творити свої мистецькі дива. Такі майстер-класи в Овсюках бувають часто. До них приєднуються й діти, переймаючи в дорослих уміння шити-в’язати-вишивати.

– У нашому селі не знають, що таке нудьга, – каже Ніна Іванівна. – Село козацьке, гарне, тут люди вільнолюбні, багаті талантами. Ті, хто приїжджає в Овсюки, також проймаються духом внутрішньої свободи.

Жінки залюбки розповідають про сільські свята. Новий рік, Різдво Христове, День села, який відзначають 22 червня, та багато інших свят, проходять за участю сільської громади. На зимові свята щедрують, колядують – і не тільки в Овсюках, а й у сусідніх селах. Улітку варять кашу, печуть сотні пиріжків з різноманітними начинками, варять вареники. Для цього, розповідає Ніна Іванівна, в селі є «похідна плита», яку можна встановлювати під відкритим небом. А все інше – то лише майстерність невтомних овсючанок.

– Бувало, що випікали більше десятка тортів і кілька видів печива по три-чотири підходи, – хвалиться жінка. – По дві доби працювали. Не за гроші печемо, а тому, що любимо цю справу.

«Романтичний» килимок

У родині є своя давня традиція – збиратися на хуторі Денисівщина за селом. Прадід Оксани Василівни мав багато братів. Усі Денисовичі жили на одній вулиці, тож і хутір так назвали, бо, по суті, був їхнім. Кожний мав багато дітей, онуків, які розлетілися по всьому світу. Але ж рідна земля притягує. Щороку на Яблучного Спаса, 19 серпня, близько сорока нащадків Денисовичів з’їжджаються з усіх усюд, варять на хуторі кашу. Співають так, що повсюди чутно, як Денисівщина гуде. Цього року чекають приїзду родичів із Москви, Ярославля, Енергодара та інших міст.

«Цінуємо те, що маємо»

– Щоб жити щасливо, не треба зациклюватися на матеріальних статках, – радить Ніна Іванівна. – Чим більше бажаєш матеріального, тим більше хочеться. А життя тим часом минає. Як кажуть, у калюжах буденності треба вчитися бачити зорі й уміти радіти тому, що є.

– А я скажу відверто, що щастя – в дітях, – усміхається Оксана Середа. – Дівчата вже підросли, стають помічницями. Не треба боятися великої родини. Це щастя, рівного якому немає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Мітинг-реквієм з нагоди Дня Скорботи відбувся у Гребінці

Ні велика родина, ні постійна зайнятість не є перешкодою для того, щоб час від часу вибиратися у «великий світ». Усією родиною та ще й зі своїми шкільними класами їздять на концерти, вистави. Приміром, цього року, побували на концерті в Києві. Того дня випав рясний снігопад, автобус забуксував у вуличці. Люди, які допомагали його витягати, не стрималися: «А куди це ви вибралися в таку погоду?» – «На концерт у Київ». – «Хто ж там такий виступає, що треба було в таку важку годину вибиратися?» – «Наша землячка Ярослава Кривошеєва».

Фестивалі, свята різного масштабу – це також овсюківські горизонти. Бо в селі не хочуть знати, що таке нудьга. Тут занадто цінують і люблять життя, щоб витрачати його на безділля.