Олена Білоконь — співоча Наталка-Полтавка

— Олено, ваша пісня звучить професійно і виконуєте ви її без фонограми. Де вчилися співати?
— Співаю, здається, з колиски. Я — справжня українка, а тому пісню люблю. До того ж маю співочу маму, у неї талант від Бога.

Саме вона допомогла мої перші проби голосу виплекати у справжню пісню. Якось давно ми з мамою виступали на фестивалі "Таланти твої, Україно”. Наш сімейний дует припав до душі керівнику хору ім. Г.Вірьовки. Професійний музикант посіяв у мені зерно впевненості, що я стану співачкою, і запросив до себе в колектив. Згодом я закінчила вокальну студію.

— Це дало змогу пробитися на велику сцену?
— На жаль, ні. Дівчині з села, підтримкою для якої була тоді і нині нею залишається лише мати-доярка, ступити на легкий шлях до визнання важко. Я творила свій сценічний образ по крихтах. Через нестачу коштів ворота на столичні концерти для мене були зачиненими. Але я непереборно бажала співати для людей.

Намагалася не втратити жодної можливості виконати пісню на будь-яких концертах. Як колись, так і нині, багато гастролюю селами. Зізнаюся, що сільська публіка тепліша. Стомлені щоденною працею люди пісню вважають радістю. До того ж сприймають її проникливіше, щиріше. Після концертів у провінційних містечках, селах заряджаєшся позитивною енергією, відчуваєш, що твій талант потрібен, що тебе цінують.

— Певно, за таку любов до слухача вам присвоїли звання заслуженої артистки.
— Вважаю, отримала його цілком справедливо, чесно. Звання не купувала, а таке часто трапляється серед співаків. Але мені довелося витримати чимало докорів і наклепів заздрісників, котрі намагалися розтерзати мені душу за те, що я справді люблю співати і маю талант.

— Більшість творчих людей — ранимі, все беруть близько до серця, такою, на мою думку, є і ви. Як долаєте душевні негаразди?
— Маю гарну подругу — професійного психолога, котрій завжди виливаю всі свої сльози, не лише про професію, але й про наше — жіноче. Був період, коли мене покинув чоловік і я народила доньку сама.

Залишившись з малям наодинці, без надійного плеча я просто божеволіла, але, на щастя, подруга зуміла втлумачити мені, що потрібно жити далі, не опускати руки, займатися улюбленою справою і гідний чоловік обов’язково знайдеться. Я вступила до вузу, освоїла ще професію політолога, не покидаючи роботи у Будинку культури.

— За здобутою професією працювати довелося?
— Ні, я творча особистість, хочу працювати за покликом душі, а здобуті у вузі знання, сподіваюся, допоможуть мені в житті. Нині просто необхідно мати запасний варіант роботи, адже життя таке непередбачуване.

— Які пісні входять до вашого репертуару?
— Співаю народних пісень. Віддаю перевагу вітчизняним композиторам. Сама пісні, на жаль, не пишу, але намагаюся виконувати переспіви в особливій манері. Моїм головним девізом є "Взяла пісні я з маминого серця, тепер їх людям роздаю”. Співаю те, чого навчила мати, на чому загартовувалася моя особистість, що зрозуміле в тому краї, де живу. Дуже люблю пісні про взаємне кохання, про щасливу долю, про віру в краще. Стараюся співати про позитивне, адже пісня енергетично притягує те, про що у ній йдеться.

— Знаю, що ви підтримуєте благодійну акцію збору коштів на будівництво пам’ятника Раїси Кириченко у Полтаві. Розкажіть про це детальніше.
— Мені завжди хочеться допомагати людям словом, піснею, ділом. Тому нещодавно я долучилася до благодійного фонду підтримки видатних митців Полтавщини "Чураївна”. Для побудови скульптури видатної співачки потрібно до півтора мільйона гривень.

Гастролюючи, я закликаю усіх підтримати цю акцію, хмельничани теж можуть до неї долучитися, переказавши кошти на рахунок АТ "Райфайзен Банк Аваль” МФО 380905 ЄДРПОУ 25693607 p/p 2600849651, призначення платежу: на будівництво пам’ятника Раїси Кириченко, залучені за участі О.Білоконь.

— Коли ви виступали на концерті, чоловіки і жінки задивлялися на ваші сукні, оздоблені вишивкою. Концертний стрій готуєте самі?
— Малюю ескізи суконь сама, а от шиють мені їх спеціалісти. Я завжди поєдную в одязі сучасність і давню традицію, хочу бути схожою на Наталку-Полтавку, але ХХІ століття. Гарне вбрання не повинне дисгармонувати з недбайливою зачіскою. На сцені я — колоритна жінка в яскравих костюмах, заплетеною косою чи розпущеним довгим волоссям.

— Пані Олено, маєте мрію?
— Моя мрія міцна, гранітна. Якось мені наснився сон, що я просила у Божої Матері хорошого чоловіка і переді мною явився образ, яскравий, чіткий — його шукаю серед тисячі очей знайомих, прихильників моєї творчості. Ще мрію, щоб на одній сцені зі мною виступала не тільки мама, а й моя донечка, в ній вже є задатки артистки.

— У нашому місті бували?
— Ні, далеко від Полтави від’їжджати з концертами мені не вдається через брак коштів і продюсера. Але сподіваюся, що незабаром завітаю до Хмельницького з гарними піснями.

— Дякую за розмову.