Й знову пустка. І знов цей нестерпний відчай.
Ніби й сонечко променем гладить моє чоло,
А я тану повільно, мов жовта воскова свічка,
І не можу підняти в небо своє крило.

Так з’їдає самотність, руйнує ізсередини.
І спочатку зникає усмішка, блиск в очах.
Як би там не було, я всього лиш слабка людина,
Цілий світ на хресті, що несу на своїх плечах.

І, здається ось-ось зламаюсь, ось-ось без сили
Упаду і піднятись ніхто не подасть руки…
Дуже сумно і страшно лишитись ось так – безкрилим,
Коли хочеться неба і прагнеться висоти.