ГРЕБІНКА І ШЕВЧЕНКО

Значною подією стало знайомство Євгена Гребінки з Тарасом Шевченком, який приїхав до Петербурга трохи раніше від першого.

Пан П. В. Енгельгардт (гвардії полковник у відставці), лакеєм якого був Шевченко, проживав у Варшаві. А коли там спалахнуло повстання у 1830 році, він вирішив переселитися в Петербург. В 1831 році він відправив дворову челядь і сам переїхав туди.

В 1832 році він віддав Шевченка до маляра Ширяєва в науку на 4 роки. Ширяєв посилав своїх учнів справлять різні малярські роботи: фарбувати паркани, штахети, підлоги, дахи і т. ін.

Сошенко, син міщанина містечка Богуслава, перетерпівши чимало всякого лиха, добрався до Петербурга, щоб учитися в Академії малювати. Українець В. І. Григорович, конференц-секретар Академії мистецтв, допоміг йому, і року 1834 Сошенко почав ходити до Академії.

Року 1835 чи 1836 Сошенко випадково зустрівся в Літньому саду з Шевченком, який в ясні ночі весняні бігав туди малювати статуї.

Сошенко побачив його за роботою і попросив показати намальоване. Шевченко показав йому кілька намальованих статуй. За цими малюнками він оцінив здібності їх автора. Він став запрошувати Шевченка приходити до нього на квартиру, коли той зможе.

Сошенко пішов до Ширяєва і упрохав його не боронити Тарасові приходити до нього в свято, та й в будні дні, коли, як от зимою, немає часом роботи. Ширяєв згодився. Сошенко з 13 жовтня 1836 року жив на 4-ій лінії Василевського острова в будинку №49, куди і став приходити Шевченко, в цьому будинку в той час жив Гребінка, з яким Сошенко познайомив Тараса.

Євген Павлович прийняв дуже близько до серця жалісне становище Тараса, став часто запрошувати його до себе, давати йому для читання книжки, надавати корисні відомості. Тарас бував також на літературних вечорах, які проводилися в Євгена Павловича, і слухав бесіди і дискусії зібравшихся.

Читання книжок, слухання бесід літераторів, художників та інших інтелігентних осіб давало Тарасу відповідний розвиток, розширювало його кругозір.

Український письменник і шевченкознавець О. Я. Кониський (1836 - 1900 р.р.) писав: «За ту освіту, якої надбав собі Шевченко, мусимо дякувати опріч Гребінки, більш за всіх Брюллову».

Григорович і Гребінка залучили до справи викупу Шевченка художників К. П. Брюллова, О. Г. Венеціанова, поета В. А. Жуковського, композитора М. Ю. Вієльгорського, основних виконавців справи. 22 квітня 1838 року Тараса Григоровича викупили в Енгельгарда за 2500 крб.

Гребінка відкрив у Шевченка талант поета. В листі до Квітки - Основ'яненка 18 листопада 1838 року він писав: «Є тут один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші! То нехай йому сей да той! Як що напише, так тільки цмокни, та вдар руками об поли! Він дав мені гарних стихів на збірник».

Обіцяючи надрукувати вірші Тарасові, Євген Павлович заохочував його писати все нові і нові твори. До 1840 року їх зібралося уже чималенько. Приїхавшого в 1839 році із України пана П.І. Мартоса Гребінка познайомив з Шевченком і його творами, які ,можна було б видавать, та немає грошей.

Мартос взявся фінансувати видавництво. Так з'явився на світ в 1840 році Шевченків «Кобзар» невеличкою книжечкою, до якого були вміщені: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «На що мені чорні брови», «До Основ'яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч».

В 1863 році в «Вестнике Юго-Западной и Западной России » з'явилася стаття П.І.Мартоса «Зпизоды из жизни Шевченка». В цій статті автор намагається внести «поправки» в загальновідому розповідь про викуп Шевченка. Кониський в своїй книжці про Шевченка, ці «попрвки» відхиляє.

Далі Мартос розповідає про те, що завдяки його зусиллям вдалося виявити поетичний талант Шевченка і добитися його згоди на публікацію його творів. З цим він спізнився: Гребінка ще в 1838 році вів розмову з Квіткою-Основ'яненком про публікацію творів Шевченка.

Мартос також відводить собі головну роль в проходженні рукопису «Кобзаря» через Петербурзький цензурний комітет. Архівні ж документи (ЦДІА Петербурга Ф777, оп.1, справа 204) свідчать, що справу з цензурою стосовно видання «Кобзаря» вів Гребінка, а не Мартос. Євген Павлович неодноразово звертавсь в цензурний комітет зі своїми творами, і його там добре знали. Завдяки цьому рукопис «Кобзаря» швидко пройшов через цензурний комітет.

Ці заслуги П. Мартос зухвало перебирав на себе тому, що в час публікації його статті не було уже в живих ні Гребінки, ні Шевченка.

Шевченко розумів, що без коштів П. Мартоса його «Кобзар» не побачив би світ в 1840 році. Тому він і посвятив йому поему «Тарасова ніч», яка завершувала книгу «Кобзар».

На першому ж місці в «Кобзареві» після заспіву-інтродукції «Думи мої, думи мої...» Шевченко поставив «Перебендю» з посвятою Гребінці. І цим було сказано все: насамперед, про роль Євгена Павловича в становленні Шевченка як поета, а потім - і в видавництві «Кобзаря».

І приходиться тільки жалкувати, що стосунки цих людей зіпсувалися (мабуть, під час їх спільної поїздки на Україну в 1843 році) настільки, що Шевченко зняв посвяту Гребінці з «Перебенді», а намальований ним в 1837 році портрет Гребінки став портретом «невідомої особи». Причини розладу їх відносин невідомі і залишаться навіки таємницею.

Гребінка ж епіграфів, взятих із віршів Шевченка і прикладених в 1843 р. до глав роману «Чайковський», при виданні збірок своїх творів в 1847-1848 р.р. не зняв. Авторство цих епіграфів довелося не вказувати, оскільки Шевченко в цей час відбував покарання за участь в Кирило - Мифодіївському братстві.

ДЕЩО ПРО ТВОРЧІСТЬ ЄВГЕНА ПАВЛОВИЧА

Переїхавши до Петербурга, Євген Павлович пише оповідання, повісті і романи, в більшості своїй вони присвячені Україні, її побуту, історії, легендам, повір'ям. Писав він їх російською мовою, оскільки читацька публіка була виключно російська, і редактори газет, журналів і часописів охоче приймали літературні твори тільки російською мовою.

Що з цього вийшло - писав літератор Гр. Коваленко (1868 - 1937) в нарисі «Евгений Гребинка», присвяченому 50-річчю з дня смерті письменника: «Здесь, на родине, ему были понятны и находили отзвук в его душе все богатства народной поэзии, все изгибы речи, все памятники и предания старины.

Здесь он был свой, и только здесь в полной мере мог проявиться талант его... Он всегда оставался исключительно в области малороссийских симпатий; но, принявшись писать в несвойствеиной ему форме, создал множество вещей довольно посредственных, вроде русских писаний Квитки и Шевченко. Его прозаические опыты в «Ластівці» показывают, что он мог бы оставить заметный след в южно - русской (українській) повествовательной прозе».

Матеріал для своїх творів Євген Павлович брав із життя людей на Пирятинщині та в інших добре знайомих йому місцях. Читаючи твори Гребінки, дехто став упізнавати себе у персонажах творів письменника.

Так, себе впізнала в творах «Пруд» і «Сеня» поміщиця хутора Пологівського (ще називався він хутір Шосточкін), що на річці Сліпорід (у творах річка Синєвод) -Шостак Олександра Іванівна, вдова капітан - командора П. А. Шостака.

Тому що це військово-морське звання було проміжним між офіцерським і генеральським, то Олександру Іванівну і в житті, і в творах названо «генеральшою». Оскільки «генеральша» в творах виведена негативним персонажем, то Олександра Іванівна, впізнавши в ньому себе, учиняла скандали при приїзді автора в Убіжище.

Лесевич В.В. (народ, в селі Денисівка 1837 - 1905) - філософ, мати якого із Гербаневських поміщиків із хуторів на тій же річці Сліпорід (р.Синєвод - у Гребінки), що теж стали персонажами творів Гребінки, заходився надто тенденційною критикою творчості (Лесевич В.В. «Евгений Павлович Гребенка - опыт характеристики» в журналі «Русская мысль», січень 1904 р.).

Не забув він до цієї критики додати: «Стремление к пользованию литературою, как средством для целей, ничего общего с литературой не имеющего, было у Гребенки уж очень ярко виражено».

З іншого боку, цінність написаного твору залежить не тільки від таланту письменника, а й від кількості вкладеного в нього труда. Про це писав письменник Д.В.Григорович (1822 - 1890): «Литературные перлы достигаются не только силой избранного таланта, но также трудом неимоверным, - таким трудом, перед которым нам, обыкновенным смертным, остается только благоговейно склонить голову. Между рукописями Гоголя находятся три громадных кипы бумаги большого формата: зто «Мертвые души», три раза переработанные и переписанные его рукою. А сколько еще написано было других листов и клочков бумаги!..»

Великий труд вкладали в свої твори Пушкін, Лєрмонтов, Тургенєв, Толстой і ін. «Бальзак - на что у ж, кажется, большой писатель! - мученически терзался недоверием к своей работе; он до того исправлял первую корректуру, что приходилось набирать ее снова; при второй корректуре было то же самое; за нею следовали третья, четвертая и т.д.

Литераторы сороковых годов имели, впрочем, полную возможность писать неторопливо, холить свою работу; большая часть из них состояла из людей более или менее обеспеченных. Вознаграждение за литературный труд не было для них вопросом жизни». (Д.В. Григорович «Литературные воспоминания».)

Євген Павлович не відносився до категорії забезпечених літераторів, тому він не міг витрачати достатнього часу на написання і коректуру своїх творів. А це прямо впливало на цінність його творів. Це стосується творів Гребінки, написаних російською мовою.

Російський критик В.Бєлінський (1811 - 1848) романові Гребінки «Чайковський» і багатьом оповіданням і повістям його на російській мові дав стримано-позитивну оцінку, але коли дійшла черга до українського збірника «Ластівка», виданого Гребінкою, то він оцінив його талант «маленьким дарованием».