ВИДАТНІ ЛЮДИ ГРЕБІНКІВЩИНИ

 
Поиск:   

    

Андрій Тарасович Денисенко



    

Андрій Тарасович Денисенко
       нар. (30. 10. 1944)



Журналіст-пенсіонер, член НСЖУ



Народився 30 жовтня 1944 року в селі Сербинівка Гребінківського району Полтавської області в селянській родині.

Закінчив місцеву, на той час, восьмирічну школу, а потім — Львівський кооперативний технікум, служив у армії.

Був направлений на роботу в Гребінку і в 1968 році працював у сфері громадського харчування.

А з грудня того ж року — в редакції районної газети. Журналістській праці віддав 35 років. З дитинства і весь час пише вірші.

Друкувався у різних періодичних виданнях. Добірка творів вийшла в книзі "Сто поетів Полтавщини". Вийшли також друковані збірки поезій "Барви долеграю" та "Дивлюся сонцюв вічі".

Журналістиці віддав майже 35 років. Член НСЖУ. З дитинства пише вірші. Має кілька друкованих збірок поезій, багато друкувався в різних періодичних виданнях. Лауреат журналістської премії імені Героя Радянського Союзу Григорія Кагамлика та літературної премії імені Євгена Гребінки, на пам'ятнику якого в с.Мар’янівка викарбувано чотири рядки з одного з його віршів, присвячених байкарю.

Член Національної спілки журналістів України, член спілки літераторів Полтавщини.

Написав чималеньку автобіографічну повість. Ось деякі фрагменти з неї.

Перші пізнання

Народився я в землянці в колгоспному саду, де батько сторожував той сад і пасіку, що була в підвалі в тій же землянці, а мати працювала в овочевій бригаді. Десь наприкінці сорокових, як я почав дещо розуміти, жили ми вже в хаті, яку покинув якийсь місцевий куркуль, і вона стала колгоспною. Тож і дали її нам та ще одній родині повоєнних безхатченків.

У кутку під стелею стояли чотири ікони ггоееред великого рушника. Побіля висіла лампадка, яку запалювали тільки на великі релігійні свята. Та основним у хаті була чималенька піч. І влітку, і взимку вона для мене ставала тим місцем, де я спав, грався чимось, хоч ніяких іграшок ніколи не мав. Зате був роговий гребінець. Мене мати навчила вставляти в нього якийсь папірець і грати губами, звуки справді з'являлися.

У холодну пору я з печі майже не злазив. Хоч хотілося на подвір'я, але не було в чому. І все ж, коли батька не було, а мати поралася по господарству, я босий і в довгій полотняній сорочці все ж вибігав за поріг, у сніг на якусь хвилинку. А потім захворів запаленням легенів. Викликали лікарку. Як вижив - не знаю.

Якось батько пообіцяв зробити мені візок. Як зараз бачу: випилює з берези коліщата, вистругує ножем інші заготовки. А надвечір мене вже поставив в той візок. Я хитався в ньому і він помалу котився по долівці. Хоч у хаті й було протоплено, але по - під вікнами синювато іскрився мороз, що продерся крізь стіни. Шибки ж у вікнах -ніколи взимку не розмерзалися. І щоб подивитися, що там надворі, доводилося губами розтоплювати лід, щоб у невеличку дірочку одним оком глянути, що по той бік.

На весну чекали всі. Я ж - особливо. Бо можна було тоді побігати по молоденькій траві, по городу, скопаному батьком, попробувати забратися на якусь деревину. Це пізніше мати повідала мені, що було нас у неї аж п'ятеро. Та троє померли в голодовку, лишився лише мій брат Іван, старший від мене більше як на десяток літ. Він в основному й наглядав за мною, бо батьки були на роботі. А потім: самого його взяли в причіплювачі, а коли мені було років п'ять - і в армію. Тож став належати я сам собі. То щось вистругував, то просто бігав по садку, по городу, пізнавав, як мовиться, довколишній світ.

Якось в хижі, де ночували коза й кури, натрапив на копаничку, яку, як згодом дізнався, називали саперною. Викопав нею землянку, накрив чим було і землею, почав травою застилати, але почув тріск. Ледве встиг вилізти, як усе впало. Видно, трухлявою була основна перекладина. Літо вже закінчувалося, то ж наступного дня вирішив спорудити надійніше, ніж це земляне житло.

Не знаю чому, та взявся я за ту роботу вже . аж у серпні. Отож, копаю. Й не помітив, як на подвір’я зайшла якась незнайома жінка. "До школи хочеш?"- запитує. "Хочу!" - кажу я.

На тому моє копання землянок припинилося. Назавше. Гостя пішла. А я забрався на високу шовковицю, щоб глянути, чи не йде мати з роботи, щоб швидше похвалитися, що я стану школярем. Батько приходив пізно і знову йшов сторожувати сад. Нарешті побачив, як з ярка піднімається нагору мати. Побіг їй назустріч. Хвалюся, що мене до школи записали. А вона: "Нікуди ти не підеш, малий ще, та й ні в чому".

Так першого вересня до школи я й не пішов. Але невдовзі прийшли зі школи, і з сільради, щоб все - таки мене пустили батьки вчитися. Згодом мати пошила вручну штани з домотканого полотна, покрашеного бузиною, таку ж торбу, принесла з сусіднього села від сестри якийсь піджачок дещо старшого від мене двоюрідного брата і батько повів мене до школи. Прийшли. Уроки вже почалися. Зайшли до класу. Учитель Петро Іванович Горбик представив мене: Андрій Тарасович Денисенко. На мене дивилися більш як тридцять пар дитячих очей. Хтось вигукував: "Івасик - Телесик", інший хтось додав: "Тарасик". Відтоді й живу з прізвиськом "Тарасик", але не ображаюсь...

Поезія Гребінчиного краю:



СТОЛИЦЯ КРАЮ ІМЕНІ ПОЕТА

Пісня.

Скажіть, кому з гребінківців не сниться
Станційний шум, де ліхтарі горять
І день, і ніч пульсує залізниця,
Невтомне серце міста байкаря.

У час новий ти у невпиннім леті,
Яскрава квітко посеред ланів,
Столиця краю імені поета,
Гребінка - місто славних трударів.

Століття друге день за днем вилітаєш
Ти у вінок здобутків і подій,
У стороні полтавській розквітаєш .
Ти на землі гребінківській святій.

У час новий ти у невпиннім леті,
Яскрава квітко посеред ланів,
Столиця краю імені поета,
Гребінка  - місто славних трударів.

Гребінківці - уславлене поріддя
Митців і залізничників-творців.
Літа спливуть, минатимуть століття,
Та не змарніють, ні ознаки ці.

У час новий ти у невпиннім леті,
Яскрава квітко посеред ланів,
Столиця краю імені поета,
Гребінка - місто славних трударів



ІЗ БЕРЕЗНЕВИМ СВ'ЯТОМ ВАС, ШАНОВНІ, НІЖНІ, СИЛЬНІ!

Пливуть хмарки і лине час,
І сонця сяйво вічне...
Під знаком Жінки кожен з нас
Це щастя чоловіче.

Ну хто без Неї я і ти,
Вродливої й не дуже?!
Життям із Жінкою іти
Це значить, бути дужим.

Для Неї долі підкорять
І здійснювати мрії.
А треба - і життя віддать,
Як хто зобидить сміє.

Щось у жінок від сонця є
Світитись і світити.
І в кожної різдво своє,
Як в світ приходять діти.

Жінки - найкращі із перлин,
Земні душевні Єви.
Не зупинити часу плин
Допоки в світі є Ви.

Хай ваших і не густо свят, Та Ви завжди святкові Сам Бог Вам дав весни наряд Й заграви світанкові

І Вас цілує у вуста
Його величність сонце.
Хай доля Ваша й не проста,
Та місія висока.

І цим пишайтесь повсякчас,
І будьте цим красиві
Із березневим святом Вас
І молоді, і сиві,
 Шановні, ніжні, сильні!


"...ЛИШ БИ В СЕРЦІ ЛІТЕЧКО ЖИЛО"

(коротко про різне)

Я зупинюся.
Не напівдорозі.
Бо, слава Долі,
Був я ліг та літ.
І не дивуюсь,
Що крокую
Й досі
Із цього свыту свггу

В потойбічний світ.
Де світлом буде
Віковічна темінь,
Де серце більш
Не знатиме тривог,
Де не пита
Ныхто  ні в кого - де ми?
І де за все
Питатиме нас Бог.

Я зупинюся,
Сам того не вздрівши,
І тихо рідну
Землю обніму.
  та миттєвість
Буде найсвітліша
В моїм житті,
-Що відійде в пітьму.

А ви живіте,
Ви мету триножте,
Ловіть шалені
Цілі на льоту.
Моє життя
Своїм ясним умножте
І піднесіть себе
На висоту.
 
    *  *  *  *  *  *  *  *  *  *
Стільки снігу - не до сміху.
І мете, й кружляє сныг
Я штурмую гору снігу.
Сніг мене валяє з ніг.
 
Хоч з природою й негоже
Сперечатись, - я борюсь.
Хто кого тут переможе
Результату не боюсь.

Втім, «воюю» геть невміло
Падаю більш, ніж стою.
І стаю від снігу білим,
Снігом, начебто, стаю.

Та чого я з ним борюся?
Краще просто подружуся.
Від обіймів від палких,
Відчуваю, тане сніг!

Тане, тане, тане, тане!
Посіріла білизна.
Значить, скоро вже настане
Золота пора - весна.

     *  *  *  *  *  *  *  *  *  *

Ні мети, ні мрії, ні надії
Наргкну на долю на таку.
Втім, не дуже скаржусь, більш радїю,
Мов дівчатко в веснянім вінку.

Чи то старість у дитинство впала,
Чи дитинство в старість забрело...
Все ж буття важке не доламало
Душу й тіло ненаситне зло.

Стан душі такий чи віку стан це
Між землею й небом мов парю,
Мов кружляю в незбагненнім танці
І в вогні холодному горю.

Кажуть, вік такий: - до небокраю
Руку простягни -і ти вже там.
Знаю, що потраплю не до раю, Т
а й за пекло душу я віддам.

Тільки ще бажасться хоч трішки
Політати в білім світі цім.
Роки-коні мчать, аж рвуться віжки.
Я ж здіймаю ще й батіг в руці.

     *  *  *  *  *  *  *  *  *  *

Все життя своє прагнув до світла
І крізь радощі, і крізь біду.
Випадково з'явився на світ я,
Випадково я з нього й піду.


ПАХНЕ ХЛІБОМ У СТЕПАХ

Від зернини -- до хлібини
Ціла вічність -- у труді.
В короваї — літня днина,
Тепла згадка, щастя, дім.
Хліб — і сонце, хліб — і сила.
Стільки мрій з ним і надій...
І людина та щаслива,
Котра хліб плекає свій:
Знову ниву засіває,
Знов ночей недосипа.
Й відчуває: сходить, сяє,
Пахне хлібом у степах.
Поки хліб є -- поки й ми є.
Так було віки-віків.
Хліба хто не розуміє
Той душею зачерствів.


БАБА САНЬКА

До баби Саньки їздять "Волги"
 "Жигулі", і"Москвичі".
 А бабі через хвору ногу
Не спиться часто уночі.
 Весь день вона так шкутильгає
-Не скопіює і артист.
Але корівку ще тримає,
Бо має до хазяйства хист.
З літами вже не те здоров'я
У баби Саньки --аж сердито.
Та ще, залишивши корову,
"Біжить" полоть комусь, садити.
Вона не скаржиться на долю,
А, навпаки, щаслива тим,
Що ще потрібна людям
й довго їй хочеться служити їм.
 За молочко їй гості всі ті
Везуть гостинці -- недарма.
Одна нога вже на тім світі,
А інша -- й місто ще трима.


Я ПОРЯД З ТОБОЮ

Я поряд з тобою
— Туман посивілий.
Я поряд з тобою,
Мов шлях восени.
А ти той туманець
Тихенько розвієш,
Тим шляхом мене
Проведеш до весни.
 Коли ж у собі
Розчаруюсь до болю
І суму відчую
Страшну гіркоту,
Тебе не ображу,
Тебе не зневолю,
Ти квітни повік
І неси доброту.
Забуду, що всі ми
Одвічно не вічні,
Погляну на тебе,
Як в сонячну вись.
Коли ж моє серце
Зустрінеться з ніччю,
Ти згадуй, що був я
З тобою колись.
Ти згадуй, як стріла
Нас доля нежданно,
Як поряд до щастя
Схвильовано йшли,
Як наше незнане
І ніжне кохання
Леліяли трепетно
Й не вберегли,
Хоч вірили свято
В рожеві заграви,
Даровані раєм
Земним лиш на мить.
... Лежать на узбіччі
Засніжені трави
І щось незбагненне
У серці щемить.


ДИВО

Дивуюсь. Значить ще живу.
А дива ті -- всі наяву.
Сховався коник у траву.
А я траву коневі рву.
І кінь той -- зовсім не чужий,
Хоч з давнини біжить у вічність,
Та ніби вічно молодий,
І тепло, й терпко дише в вічі.
А десь, за далями, сніжок
Вже лине вересню на плечі.
І сіна злежаний стіжок,
Мов паска, витягнута з печі.
 Та ще теплінь.
Та ще в тепліні
Хмарки, метелики і тіні,
І дід під хатою з ціпком
 Щось розмовляє із цапком.
Заграли струни дощові,
Запередзвонили, аж щемно.
Душі природні душові
Несуть очищення священне.
І омолоджується суть:
Я і Природа -- двоєдині.
Вбираю серцем цю красу.
Й вона -- своїм — мене... взаємно.


КАШТАН І ЗНАВ, І БАЧИВ

Літо зніжилося в убіжищі
Біля Оржиці - травограй.
Птаство в кронах пахучих тішиться
Для пернатих тут справжній рай.
І каштан-дід до неба вишкалює
Довгожитель. За ним - віки.
Удвохсоте він вже запалює
Сонцедайні свої свічки.

На подвір'ї принишкла історія.
Та лиш варто дихнуть вітерцю
І з минувшини мчить без колії
Потяг дум про місцину цю.
Незвичайна тут енергетика,
Навіть чути з віків голоси:
Підійшли до каштана поети
Й споглядають над річкою синь.
Підутомлені сонця милістю,
Під каштаном, що наче зонт,
Це Гребінка з Шевченком спинилися
І вдихають натхнення озон.

Даль слова між гілками вишукує
І ретельно заносить до книг...
 Притулюсь до кори - серце стукає,
-Чи моє, чи когось із них?
О, каштан, по-доброму заздримо,
Що живими ти знав творців.
Листя шумом, квіток гірляндами
Надихав наших мудреців.
У чуприні твоїй шовковистій
їхні думи, завзяття, сміх...
Коли б міг ти словами мовити,
-Скільки б нам розповів про них!

*  *  *  *  *  *  *  *  *  *

Зіпершись вітами на тишу
І гордо випрямивши стан,
Минувшиною спрагло дише
Ровесник байкаря - каштан.
Серед бузків, акацій, яблунь
Беззмінно пильний вартовий
Здавен Гоебінчиного Яру.
Він свідок тих часів живий.
Під цим каштаном був Шевченко
З Гребінкою, а також Даль...
Усіх немає вже давненько,
Та він їх з далей вигляде.
І сподівається, що прийдуть,
Поплещуть тепло по корі...
Щоб не було каштану прикро,
Прийдіть, сучасні кобзарі.
Довкіл заграйте й заспівайте,
Розвеселіть, підбадьоріть,
Гребінки твори почитайте
Й свої, як квіти, піднесіть...





ГРЕБІНКА
Пісня
Музика А. Жданова

Там, де Оржиця струмоче 
В голубінь ясну,
Провело вже місто отче
Вікову весну.
Поле ніжно колос горне
До сталевих віт.
Передзвін коліс вагонних
Серцю шле привіт.

Приспів:
Ой Гребінко юна,
На землі -- одна,
Ти в віночку
 Полтавщини Квітка чарівна.

В ріднім місті заповіднім
Осяйні вогні.

Хто хоч раз його відвідав
--Не забуде, ні.

Стріне тут зорю щасливу,
--Спалахне за мить:
Дівчиноньку вродливую
Як не полюбить!

Приспів.
Місто імені поета,
Розквітай в труді,
 Розправляй у дужім леті
 Крила молоді.

Гей, лунай над краєм мирна
Музика гудків.

Будь людьми красива й мила
Навіки віків.


ДУША БАЙКАРЯ

Пісня

Євгене, Гребінко,
Поете ти наш,
Ім'я твоє дзвінко
Лунає крізь час.
На світ ти прилинув,
Мабуть, з висоти
Й байками перлинно
Наш край освітив.

Євгене, Євгене,
Душа байкаря,
Ти сяєш для мене,
Як ясна зоря.

Святого натхнення
Живив тебе дух,
Тож вічно вогненне
Чуття твоїх дум.

Чужу часто скруту
Сприймав за свою
І вийти у люди
Сприяв "Кобзарю".

Євгене. Євгене.
Душа байкаря,
Ти сяєш для мене,
Як правди зоря.

Як справжнє дівоче
Кохання пізнав,
У "чорнії очі"
Весь світ закохав.
У марші параднім
Чи в колі сім'ї,
Євгене, ти брат нам.
Ми друзі твої.

Євгене, Євгене,
Душа байкаря,
Для всіх нас ти сяєш,
Як вічна зоря.


ОДА СЕЛУ (ГІРКА)


Село мого дитинства
-Нема такого більш...
Дивлюсь - І серце тисне,
Проймає душу біль.

Тебе люблю я генно
 -Від диму І до рос.
У пору повоєнну
З руїн ти піднялось.

Із глини та соломи
В злиденні ті літа
Росли з сердець невтомних
Будівлі тут I там.

Всміхались світанково
З-під жовтуватих стріх
 Віконечка святкові
Й лунав довкола сміх.

Хто повернувся з бою,
Хто юним обзавівсь
Сім'єю - й не по двоє
В хатах дітей - п'ять-шість.

Як в трудовім старанні
На ноги зіп'ялись
-То в вулиці цегляні
Хороми заплелись, ...

А нині, де не глянеш, 
Руїни, бур'яни.
Повимерли селяни,
Мов й не жили вони.

Селянський рід поменшав
Від змін холодних злив... .. .
Тут однокласник мешкав,
Тут вчителі жили.

Це - вулиця центральна
-Ще люди - де-не-де.
Казати що про крайні
-Там забуття гряде.

Доярки, трактористи
Блимнули, наче кліп,
А їм би в полі чистім
Вирощувати хліб...

Втім, а поля ті... Доле!
Чужі хазяїни.
А справжнім в рідне поле
 -Ногою не ступни

Пуста лікарня гарна...
А ферми ділись де?
Залитуавти марне
-Руйнує хто, краде?

Мабуть, не ті, хто сили
 Вкладали тут і труд.
Вони давно спочили,
Та ллють на них ще й бруд.

Мовляв, не те робили,
Мовляв, не так жили.
 Тож їхнє потрощили,
Свого ж так й не звели.

 Така перебудова
 і наслідки її.
Такі реформи нові
Від нових хазяїв.

Вони взялися міцно
Наводити свій лад.
І села їм - до місця,
Яким ото сидять.

 НІ нової будови,
НІ нових поколінь...
Коли ж, село, ти знову
Піднімешся з колін?!


УКРАЇНА

Україно, волошковий цвіте,
Золотава -- з стрічками — коса,
Всі віки чужинцям всього світу
Не давала спать твоя краса.

Не один раз росяні світанки
Спопеляв зловмисників набіг.
Біля лати з сонячного ґанку
Мати сина проводжала в бій.

Як стихали грози в небокраї
--Клалось зерно в весняний прогрів.
 І земля ця знов ставала раєм,
Жаль, що не лише для трударів.

Новий день, з віків важких добутий,
Розгортайсь, надіями світлій!
Вірю: вічно Україні бути Вільній,
Незалежній І святій.


НА МОЇЙ ЗЕМЛІ

Десь піски сухі й пусті.
Десь до сонця пнуться пальми
На моїй землі -- хрести,
Наче вузлики на пам'ять.

Хто тут тільки не бував,
Не топтав і роси, й душі.
На моїй землі й трава
До чужинця не байдужа.

Де, скажіть, ще більше є
Кров'ю писаних історій!?
На моїй землі встає
Сонце з маминого горя.

Жити в праці залюбки
Не давали вражі грози.
На моїй землі віки
За синочками голосять.

...Чебрецями пахне ніч.
Ранок долю простилає...
На моїй землі і річ,
Мова, змішана до краю.

Все ж, Вкраїно, дух не вмер.
Живемо ми, чай вербтаєм.
На моїй землі тепер
Воля щастям розквітає.


ВІЧНЕ ДОБРО

І сонцю, і полю
Вклоняється колос,
Що з теплих долонь
Хлібороба зроста.
Минувшини мудрість
І вічності голос
Ввібрала у себе
Зернина проста.
Ось так і людина,
Плекаючи в полі,
Вбирає і щедрість
Земну, і теплінь.
І доброю суттю
Наповнює долю
Впродовж і століть,
 І усіх поколінь.
За веснами весни
Спливатимуть нові.
Багатством осіннім
Вгамується біль.
Зізнається знов
Хлібороб у любові
Зернині, що Всесвіт
Трима на собі.
І вийде в турботах
Світанком травневим
На поле, що дише
Душевним теплом.
І постать його
Між землею і небом
Знов запроміниться
Вічним добром.


УСІ ДОРОГИ СВІТУ ДО МАТЕРІ ВЕДУТЬ

Шляхами піднебесна
Вмережена земля.
Доріг на світі безліч,
 І в кожного -- своя.
Планету обійди ти
І знов збирайся в путь
— Усі дороги світу
До матері ведуть.
Відомо, що до Риму
Багато йде доріг,
 А я до хати лину,
Яку в душі зберіг.
Куди б не йшов і звідки,
--Той храм не обминуть.
Усі дороги світу
До матері ведуть.
Ти найсвятіш святиня,
Близька із сповитка,
 Білесенька хатино
Із маминих чекань.
Й не можна очерствіти
Душею і забуть,
Що всі шляхи на світі
До матері ведуть.


ХТО Я, ЩО Я —ТА БЕЗ ТЕБЕ...

Україно, край під небом
Сонячним, високим...
Хто я, що я — та без тебе?
Мов без неба сокіл.
Притулюсь чолом до степу,
 Гляну квітці в очі...
Хто я, що я — та без тебе,
Краю, вічно отчий?
А в серденьку -- ніжний трепет,
Далина привітна...
 Хто я, що я - та без тебе,
Україно рідна?


ЄВГЕНОВА КОЛИСКА

Євгенова колиска
Мар'янівська земля.
Вклонімось низько-низько
Землі цій ще з даля.
Тут річка тихоплинна,
Убіжища Ярки.
В'язались тут перлини
Гребінчині байки,
і пісня «Очі чорні»,
Що й досі - на весь світ.

Чарівністю пригорне
І через сотні літ.
Хоч як далеко звідси
він долю власну ніс,
Та бачив через відстань
Над Оржицею ліс.
І крапельки калини,
Мов роду рідна кров,
Ясніли з України,
Святу несли любов
До затишку-маєтку,
До щедрої землі...

І жити тут поету,
В Марянівці-селі,
Допоки світ існує
В обіймах поколінь,
Допоки серце чує
Нетлінь його творінь.
Навчав він совість мати,
Тримати гідно честь.
Шолопаїв питати,
Де Оржиця тече...
Мар'янівський Євгене,
Нехай летять роки.
Живеш ти в наших генах
І житимеш віки.
Твій дух ясний крилато
Освячує блакить. ...
Гребінчиним талантом
Пишаймось, земляки.




ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ


Взгляд мужчины на удивительный минет

/_pu/62/67133550.jpg

Мандарин: польза для организма и правила...

/_pu/62/40074922.jpg

6 місць, де жінка може познайомитись із ...

/_pu/61/52859465.jpg

7 ознак жадібної жінки, які бачать оточу...

/_pu/62/47488662.jpg

50 способов употребления авокадо

/_pu/62/82713891.jpg

Зелений чай: корисний напій, що тонізує ...

/_pu/62/15193251.jpg

Жіноча білизна: як правильно підібрати к...

/_pu/62/81683788.jpg

Який доступний та смачний продукт знизит...

/_pu/62/80528090.jpg

Свадьба в стиле Бохо: идеи создания боге...

/_pu/62/47163956.jpg