|
30.04.2015 Радіаційний розвідник Сергій Мирний: «Українці – нація переможців Чорнобиля» | |
 Уродженець Полтавщини, науковець та письменник (переможець конкурсу «Коронація слова»), а у 1986 році — командир взводу радіаційної розвідки Сергій Мирний підкорює Японію. Після аварії на Фукусімі, там тешні фахівці активно консультувалися з ним щодо можливих загроз.Нині до друку японською мовою готується його книга «Жива сила. Щоденник ліквідатора», яка вперше вийшлав одному з полтавських видавництв, а також у серії книг «Чорнобиль. Реальний світ». Напередодні 29-ї річниці техногенної катастрофи на ЧАЕС ми попросили Сергія Вікторовича поділитися думками про цю подію — Чорнобиль. Чи болить він мені через 29 років? Як просто людині, «приватно» – ні. Бо в моєму випадку ця травма (а Чорнобиль – це таки травма, як мінімум) була вдало загоєна. По-перше, в сенсі радіаційному: поталанило, я одержав дозу в межах так званої радіаційної травми – відносно невеликого ураження організму, яке він здатен залікувати без особливих наслідків, щось на зразок «радіаційного синця». І в сенсі психологічному, соціальному поталанило також: ця сторона чорнобильского ураження істотніша, значущіша для більшості ліквідаторів, і я не виключення. Дивом мої літературні нахили дали змогу чисто інтуїтивно, абсолютно не усвідомлюючи цього, «сценарним методом» (так, як я потім дізнався, це називається у психотерапевтів) виразити свої переживання, звільнитись від них. Ще й набути письменницького імені, одержати премії за книги та сценарії. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тарасівські учні прибрали територію Пирогової левади (фотофакт) Дуже допомогла цьому добра освіта — і дочорнобильська природнича, і друга, вже післячорнобильська, екологічна та гуманітарна. Допомогла глибоко зрозуміти суть посттравматичного синдрому як проблеми особистості (зокрема себе самого) і суспільства в цілому, вилікувати себе. Але, на жаль, не всіх (а їх дуже багато), кому це потрібно. Можливо тому, що це моє здобуте знання випередило можливість, готовність суспільства його сприйняти. А можливо, мені просто бракує якогось досвіду у просуванні цього знання. І ось це болить. Болить, що моя документальна книга, написана як підручник виживання після радіаційної аварії, тільки зараз, через чотири роки по аварії на АЕС Фукусіми, поступово починає публікуватись японською… А японці — і постраждалі, і держава з усією японською старанністю поки що наступають на ті ж самі, вже добрі відомі «чорнобильські граблі». Калічаться долі людей та прекрасного Фукусімського краю, намарно (а то й на шкоду) витрачається багато мільярдів, які могли б піти на розв’язання справжніх проблем. Що радує, так це те, що зараз, на суспільному підйомі після Євромайдану, Революції Гідності, у чорнобильській темі в Україні звучать свіжі, наповнені енергією слова, відбуваються поки ще малопомітні, але обнадійливі зсуви. Хочеться вірити, що незабаром відбудеться інтелектуальний та організаційний «Чорнобильський майдан», і ця забрехана, спотворена корисливими інтересами проблема почне вирішуватись з точки зору розуму, доцільності, користі для окремої людини, нації, людства. І Чорнобиль з предмету всесвітнього співчуття до України стане предметом нашої заслуженої гордості, продуктом нашого наукового, культурного та цивілізаційного експорту. Адже ми, українці, нація переможців Чорнобиля. Треба лише усвідомити це. www.gazeta-ptk.org.ua
Схожі матеріали: | |
|
| Всього коментарів: 0 | |
|
СВІЖІ ПУБЛІКАЦІЇ
|
|
|