Столітній ювілей відзначила мешканка села Тополеве Гребінківського району (ВІДЕО)

Столітній ювілей відзначила мешканка села Тополеве Гребінківського району

Знаменний столітній ювілей відзначачила найстаріша жителька Гребінківського району Раїса Карпівна Биковець із села Тополевого.

Найстаріша жителька Гребінківського району народилася в 1912 році, тобто ще до початку Першої світової війни! Зберегла чудову пам'ять, досі порається по господарству. Каже, що вдалася у свого міцного від природи батька.

Вся її родина: діти, внуки, правнуки праправнуки, сусіди. односельці зібралися на подвір'ї ювілярки. На вшанування прибули керівники Гребінківського району.

До села Тополевого прилетіла телеграма президента України Віктора Януковича зі словами привітання ювілярці.

Побажання довголіття, наснаги, благополуччя, виголосили ветерану праці: перший заступник голови районної державної адміністрації - Василь Пісня, голова районної ради - Валірй Зінченко, директор Гребінківського районного територіального центру - Віталій Розпопов, голова села Тополеве, де мешкає довгожителька, - Тетяна Баранюк, її рідні та друзі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найстаріший житель Гребінківського району зустрів сторічний ювілей

В свою чергу, довгожителька, Раїса Карпівна Биковець, яка прожила многотрудне, сповнене випробувань життя, побажала всім людям миру, здоров'я, добра і довголіття.

«По гребінківській землі ішла, як по перині...»

Про революцію

- Я народилася в селі Мошни на Черкащині, - розповідає Раїса Карпівна. - Батько був родом із цього багатого села, а мама - з бідної сім'ї. До революції 1917 року родина жила доволі заможно. У батька було чотири магазини і взуттєва майстерня. Він любив ходити при шляпі і з ковіньочкою (це така паличка з ключкою на кінці, яку можна було перекидати на руку. -
Авт.). Такий барин був, що Боже мій!

Про революцію ми взнали тільки 1918 року. До батька прийшли якісь сердиті чоловіки з наганами і сказали: «Давай ключі від магазинів і всього добра!». Він мовчки віддав, і більше його не чіпали. Удома лишився ящик знецінених грошей. Мати сказала мені: «Бери, дочко, грайся».

Добре пам'ятаю, як через село проходили петлюрівці. Батько забіг до хати з криком: «Швиденько збирайтеся, бо Петлюра йде!». У селі ходили чутки, що той верховода не щадив нікого, хто потрапляв під руку. Усе село тоді ночувало в лісі, очікуючи, поки минеться.

Совєцька власть мені негарна, бо я горювала при ній. Ну я все одно за неї.

Про голод

- Нас у батьків було п'ятеро. Щоб якось прожити, батько з двома синами завербувався в Донбас. А потім забрав і нас з матір'ю та двома сестрами. Мені не було й двадцяти років, як пішла працювати в шахту. У голод трудилася в ударній бригаді в забої. Хто робив, той не голодував. Нам щодня давали по кілограмовій хлібині в одні руки і по 150 грамів хліба в їдальні. Це був адський труд.

Не, Сталін у голоді не винний. Я на нього не обижаюся ніяк. Він начальник був хороший. І Ленін, і Сталін дали пожити. І батько з цим погоджувався. За царя було мало грамотних. Пройди через усе село - ніхто не розпишеться. А Ленін усім дав лікнеп. Старі - і ті писати навчилися. Бо грамота - це світ, а неграмота - тьма.

Про полтавський чорнозем

- У 1936 році я втекла з Донбасу на Полтавщину, куди вийшла заміж старша сестра. Доїхала поїздом до Гребінки, а там запитала: «А де тут найближчий радгосп, щоб устроїтися на роботу?».

Сказали йти по шпалах аж до Мар'янівки. На Гребінківщині дивом зустрілася з рідною сестрою! Ледве впізнали одна одну, бо стільки років не бачилися. Плакали до крику. Сестра наварила картоплі - великої та запашної. А в Донбасі мала, як горох. Там же немає такої землі, як на Полтавщині, все шлаки, каміння! Як сюди приїхала, пройшла по землі - наче по перині.

На Гребінківщині вийшла й заміж. Він працював бухгалтером, а я - ланковою. Чоловік був спокійний, хороший. Чи була між нами любов? А хто його зна, яка любов, що воно за любов?

Одне за одним народилися троє діток: найстарша Ніна - у 1938-му, синок Шура - в 40-му, а Володя - в 42-му.

Про війну

- О-о-о, яке то страшне - війна! Чоловік пішов на фронт, а ми зосталися. Від бомбьо-жок повилітали вікна, позастромляли їх соломою і так жили. Робили без вихідних, бо які там вихідні!

Німці, поліцаї - усі над нами глумилися. Голод, холод, нищета. Бувало, мерзлі буряки на полі видовбували, варили і їли. Гіршого життя, як під час війни й революції, не буває. Не дай Бог, дітки, війни!

Як німців вигнали, то в селі одну хату віддали під садік. Усі понесли туди малих, і мене умовили. Діти мої до того не хворіли, а в перші ж дні підкосив їх грип і дав ускладнення. У Володі почався менінгіт. Дивом дістала потрібні таблетки, заплативши по сто карбованців за штуку. Урятувала всіх. Дякувати Богу, чоловік з війни вернувся, помагав, а в 90-му він помер. Діти у селі лишилися, усім побудували хати. Дочка в локомотивному депо працювала, один син - трактористом, другий - токарем. Народили своїх дітей, онуків, правнуків...

Про життєві цінності

- Моя жисть нікому не нужна. Якби я все розказала, дітки, то не вистачило б і дня, і ночі. Я про одне Бога прошу, щоб таке життя нікому не випало. І їжею не перебирала, і світа білого не бачила. Було мене, де тільки хочеш: і на роботі, і людям годила.

Я далі Гребьонки ніде не бувала. Ото як поселилася тут, так і робила, робила. Я ж на День праці, 1 травня, народилася. Не було коли й подумати про таке, як відпочинок. І сто років прожила тільки одна з усієї сім'ї. Дочка казала: «З вашим характером жити не можна». А живу ж.

Зараз життя - луччого не треба. Пенсію дають, на їжу вистачає. Коли готую, коли - ні. Борщу зварю раз у тиждень. Молоко приносять.

Біда лише, що донька перенесла важку операцію, внучка хворіє. Оце мені погано, оцього я нікому не бажаю. А все інше пережити можна.

Районна телевізійна студія "Гребінка"

Схожі матеріали: