Архів новин    Новини Гребінки    Новини Полтавщини    Новини району    Події    Суспільство    Освіта    Культура    Здоров'я    Спорт    Технології    Новини Полтавщини TV   

Культура
07.01.2013
Традиції святкування Різдва Христового

Цього дня прославляємо народження Сина Божого щирим і радісним вітанням: „Христос Рождається – Славімо Його!”.

Традиції святкування Різдва Христового

Різдво Христове — велике християнське свято, день Народження Ісуса Христа, Спасителя світу і Відкупителя людей з полону гріха.

Свято Різдва Христового вважається другим після Пасхи (Великодня) великим святом, хоча у багатьох католицьких країнах народне благочестя досі відводить йому головне місце серед свят.

Значна більшість вірян на всіх континентах, тобто ті, які живуть за Григоріанським та т. зв. Неоюліанським церковно-літурґійними календарями, Різдво вже відсвяткували 25 грудня. А от ті з них, які дотримуються "старого" Юліанського календаря, святкують це свято 7 січня. Святкує Різдво Христове цього дня і переважна більшість християн в Україні.

Понад дві тисячі років тому перед новонародженою Дитиною з німим здивуванням схилилися юна Марія, сивоволосий Йосиф і бідні пастухи. Вони побачили в Ньому світло Любові, схованої раніш від людей. Світло Любові опромінило початок нової ери.

Свято Різдва - найкрасивіше зимове свято. Це свято приходить до людей морозної ночі в годину опівнічної храмової служби в сяйві свічок, у світлі зірок і гучному співі хору. Звуки дитячих голосів, що славословлять Бога, як ангельський глас, наповнюють торжеством Всесвіт. Небо і земля славлять Різдво Христове. На землі, хоча б ненадовго, запановує мир, а серця сповнюються доброю волею.

Яка ж історія цього свята?

Цього дня сталася велика для всього християнського світу подія — народження Ісуса Христа у Вифлеємі (Ісус у перекладі з гебрейської означає «Бог спасає»). Усі християни переконані, що Ісус Христос був посланий Богом Отцем на землю, передусім, задля проповіді Доброї Новини, оздоровлення й зцілення немічних й недужих душею і тілом, а головне - спокутування і прощення гріхів та спасіння людства. Старозавітні пророки провістили місце і навіть орієнтовний час народження Спасителя світу — приблизно 5500-й рік від створення світу. Отже, 25 грудня - за старим (а 7 січня - за новим стилем) — це день народження Сина Божого на землі. Від цього дня починається відлік нового часу.

Згідно з переказами Євангелія, Мати Ісуса Христа Марія та її чоловік - обручник Йосиф жили в Назареті, а до Вифлеєма прийшли, виконуючи повеління імператора Августа з'явитися всьому населенню на перепис за місцем свого походження. Оскільки на той перепис населення Римської імперії у Вифлеєм зібралося дуже багато людей, Марія та Йосиф не змогли знайти місця для ночівлі, а тому їм довелося шукати прихистку в невеликій печері, де за поганої погоди, зазвичай, ховалися чабани зі своєю худобою. Там Марія і народила Сина Божого.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сьогодні православні Гребінківці святкують Різдво Христове

Тоді янгол спустився з неба й повідомив чабанам на полі, які в цей момент не спали, що Бог народився. Чабани перші прийшли вклонитися Немовляті. На небі у тій порі сяяла дуже яскрава "Вифлеємська" зірка й, орієнтуючись на неї, до печери з Марією та Ісусом Христом прийшли три мудреці зі Сходу й принесли Йому подарунки: золото, ладан і смирно. Золото символізувало царську владу, ладан — Божу волю, смирно — долю пророка. До речі, саме тих давніх часів сягає традиція виготовляти вифлеємську зірку та прикрашати нею новорічну ялинку.

Пославши Свого Сина на землю, Бог Отець намагався показати людству важливість любові, добра, співчуття та взаєморозуміння між людьми. День народження Ісуса Христа — найбільш широко шанований день Зародження у світі. Люди різних соціальних верств, матеріального становища, переконань і поглядів не минають це свято своєю увагою.

Але сьогодні мова про інше. Торкнемося теми різдвяних традицій. Що ж не говоріть, а традиції - це завжди класно. Вони тягнуться ще від наших предків.

Тож, які особливості святкування Різдва?


Різдво - одне з найголовніших свят у році. В народі кажуть, що "на Різдво і сонце грає". Також з Різдвом пов'язують багато прикмет. Наприклад: якщо іній на деревах у перші три дні Різдва - це до врожаю хліба; якщо сніги глибокі - будуть гарні трави та хліб; якщо в цей день тепло - весна буде холодною, вночі багато зірок - багато ягід буде.

Символом вічного світу, щастя і радості, що прийшли разом із Христом, є вічнозелена прикрашена ялинка. Верх її увінчаний прекрасною зіркою - у пам'ять про Вифлеємську зірку, що вказала волхвам шлях до Христа. Гілки прикрашені різнобарвними кулями, золотою мішурою, фігурками співаючих ангелів, пастухів з маленькими баранчиками, розсічені свічами та ліхтариками, начебто нагадуючи про вогні багаття й ліхтарів, що світили для Вифлеємських пастирів у святу ніч. І через дві тисячі років різдвяні вогні світять майже в кожнім будинку.

Серед зелених голок тихо передзвонюються, закликаючи свято, срібні дзвіночки, що подібні до тих, які палестинські пастухи стад надягали своїм вівцям. Щоб помножити радість свята, близькі люди кладуть під ялинку подарунки один одному, а для дітей вішають на гілки всілякі солодощі.

У старовину на Русі до Різдва підлогу в сільських хатах покривали свіжим сіном, а стіл - соломою, на яку потім стелили скатертину і ставили частування. Усе це нагадувало, що Спаситель народився не в царських чертогах, а в овечому хліву, і був покладений у ясла на солому.

Починаючи з вечора, усюди ходили христослави (колядники) з "вифлеємською зіркою". На палці закріплювалася велика зірказ золоченого паперу, прикрашалася ліхтариком, паперовими гірляндами, іноді іконою Різдва, Спасителя чи Божої Матері, потім з цією зіркою співаючі різдвяні гімни обходили навколишні будинки. Такі відвідування називалися колядуванням.

Щодо колядування: колядують в Україні в різних місцях не в один і той же день. Де колядують вже на Святий Вечір, де - в перший день Різдва, а де - ранком другого дня свят. Колядували звичайно діти, дорослі парубки та дівчата. Діти збиралися ватагами в залежності від віку. Малі хлоп’ята співали під вікнами у сусідів. Старші діти, яким вже виповнилося років по дванадцять, обходили майже ціле село. Вони підходили до хати, ставали під вікнами та гукали всі разом, щоб господарі благословили їх колядування. Коли дозвіл одержували, починали співати колядку, призначену особисто господарю або господині, довідавшись заздалегідь, як кого звуть. Після закінчення співу, господарі виносили дітям дещо з солодощів або ж по копійці.

Колядувати ходили окремо дорослі хлопці, окремо - дівчата. Хлопці ходять із "звіздою” та дзвоником. "Звізда” прикрашається кольоровим папером, стрічками, у середині "звізди” - образок "Народження Христа” та свічка. Ватага колядників складалася з п’яти осіб: берези, звіздоноші, дзвонаря, міхоноші та запасного хлопця, який мав допомагати міхоноші. Звичайно вони колядували у хаті перед образами, після чого хлопців добре наділяли, запрошували до столу як дорогих гостей, але вони довго не затримувалися, вклонялися всім, хто був у господі, і поспішали до іншої хати.

Дівчата ходили колядувати ввечері, тому мали при собі ліхтар у формі місяця або зірки. Його прив’язували до великого ціпка та тримали високо над головою, щоб здалеку було видно дівочу ватагу. Дівчата звичайно в хату не заходили, а співали на дворі під вікнами. Їх наділяли цукерками , горіхами, солодощами та грошима.

У Західній Україні колядували ще й чоловіки, що належали до церковного братства.

Цікаво колядували легіні - гуцульські парубки, ватага яких складалася аж із двадцяти осіб: "берези”, "виборця” - скарбника, "коня” - міхоноші, скрипника, трембітаря, кількох танцюристів. Всі інші, що не мали певної функції, супроводжували ватагу. Попереду йшли танцюристи з сокирами на плечах. До "братків” були прив’язані дзвоники, які дзвонили при кожному русі танцюристів, і їх було чути ще здалеку. Починалася колядка обходом навколо церкви та колядою в панотця, а потім вже підходили до кожної оселі.

Якщо господарі хотіли прийняти колядників, вони виходили з хати з калачем у руках та пасмом льону. До них підходив "виборець” і підносив дерев’яного хреста, щоб його поцілували. Господиня перев’язувала пасмом льону хрест, господар кидав гроші до скриньки та давав калача, після чого запрошували гостей до хати, частували їх, а колядники звеселяли родину піснями, танцями, веселими розповідями. Та попереду було ще справжнє колядування, присвячене кожному, хто був у хаті: господареві, господині, синові, дочці і навіть усьому неживому, що знаходилося тут. Після цього один з танцюристів, підстрибуючи то на одній нозі, то на другій, підходив до кожного та отримував від нього гріш.Наприкінці, тричі вклонившись усім у хаті, приспівуючи та пританцьовуючи, ватага виходила з цієї хати та йшла до іншої.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Полтавщине существует суеверие, что первым вошедшим в дом на Рождество должен быть мужчина

Древнім різдвяним звичаєм було і ходіння з вертепом. По-слов'янськи вертеп представляв із себе невеликий короб, що зображує печеру, де, за переказом, народився Христос. Цей короб був мініатюрним ляльковим театром, у якому народні умільці грали цілі вистави на тему Різдва. У XIX столітті в багатьох міських будинках увійшло в моду робити для дітей маленький домашній вертеп. Його ставили під ялинку. Ляльок мистецьки виготовляли з паперу, вати, воску, наряджали в парчеві і шовкові каптани. Тут були і східні волхви, і ангели, що славословлять, але центром композиції неминуче були Марія з Йосифом, які схилилися над яслами з Божественною Дитиною.

У західних і південних областях України і Росії такий вертеп нерідко встановлювали в церкві. Останнім часом традиція спорудження вертепу під ялинкою стала відроджуватися, ляльки для нього можна придбати навіть у магазині.

Колядувати ходили і ряженні - вони в ролях розігрували Різдвяне оповідання, а, крім того, й інші "християнські" сюжети, що користуються незмінним успіхом у народі. До них, зазвичай, входили Коза, Ірод, Пастухи, Царі тощо, і навіть Смерть. Смерть - це взагалі екстравагантний персонаж. Вночі, як побачиш, то можна перестрах дістати.

Всі мають маски і ніколи не впізнаєш, знайомі під ними, чи ні. Переходячи від хати до хати зі Звісткою вифлеємських пастирів, ряжені прославляли пришестя у світ Спасителя, Який, органічно поєднавши Старий і Новий Завіти, показав єдиний шлях до справжнього щастя - через любов до своїх ближніх і дальніх, отверз двері примирення, милосердя і співчуття до всіх людей і народів, навіть недоброзичливців і ворогів.

Свято Різдва відзначається християнами, насамперед, справами добродійності. У цей день щедро роздавали милостиню. У кожнім будинку христославів чекали частування чи гроші. Не прийняти христославів вважалося великим гріхом. Люди заможні вважали своїм обов'язком надіслати милостиню жебракам, хворим, удовам і сиротам.

Не забували навіть про тварин, адже, відповідно до переказу, у холодну ніч віл і осел зігрівали Богонемовля своїм подихом. У селах для птахів, що страждають від голоду і холоду, виставляли житній сніп. Для дітей улаштовувалися і зараз улаштовуються різдвяні ялинки, вистави, свята з роздачею подарунків.

Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день, пробачати одне одному образи вільні й мимовільні, щоб на повну міру відчути радість життя.

Особливою традицією в надвечір'я Різдва є Свята Вечеря, до якої обов'зково входять 12 пісних страв.
Як правило, до святвечірнього столу в різних куточках України подають наступні страви.

Кутя – окраса столу. На Львівщині кутю готують густою, з пшениці, маку, родзинок, грецьких горіхів та засолоджують медом. На Харківщині готують кутю з рису, решта інгредієнтів - ті ж. На Закарпатті ще також готують рідку кутю: відвар з пшениці змішується з узваром, додається вода, в якій запарювався мак, мед, мелені горіхи та мелений мак.

Поряд з кутею на столі є плетенка – булка, сплетена косою, посипана маком. Їдять її по закінченню Різдвяних свят.

Запивають страви узваром – компотом із сушених фруктів.

Першою стравою на Львівщині є борщ з вушками, а на Вінниччині готують квасок – кисленький суп, коли готується змішуються грибовий відвар (самі гриби йдуть до вушок), відвар з кислої капусти та овочевий відвар, загущується суп пшоном, зажарюється морквою та цибулькою на олії. На Закарпатті першою стравою часто є грибова юшка з фасолькою.

Потім господиня подає голубці з начинкою з тертої картоплі, политі грибовою підливкою. На Хустщині голубці можуть наповнювати кукурудзяною кашею з грибами, поливають олією з часником.

Наступною стравою є вареники: з квашеною капустою, з картоплею + гриби, з маком (Вінничина) чи вишнями (на Харківщині). Дехто у кілька вареників (або ж в пампушки) заліплює по копійці. Хто знайде копійку – буде у наступному році багатим та щасливим.

Опісля всі смакують тушеною квашеною капустою, на Закарпатті її готують, перемішуючи з товченим горохом.

Також обов’язково на столі є риба – або смажена у клярі, або запечена з овочами.

Далі вже йдуть закуски. Перша - мариновані грибочки, наступна – маринований оселедець.

Салат всюди зустрічається подібний: на Львівщині та на Вінниччині - з великою білої квасолі, засмажений цибулькою та морквою, з товченим часником, а на Закарпатті квасолю поливають засмажкою з цибулі.

І наостанок, хто ще може їсти - смакує пампушки. Їх часто начиняють варенням з рожі, можуть також бути з вишнями чи з маком.

По кутках столу в багатьох українських сім’ях ставлять часник, посередині - обкладений сіном глиняний глечик з кутею, дідух, свячену сіль та свічку.

Вечеряти родина сідає, коли на небі сходить перша зірка. Вечеря починається з молитви, а першу ложку куті смакує господар дому.

Страви символізують 12 апостолів. В Україні є така традиція, що перед Святою вечерею всі родичі збираються разом. Бажано не запізнюватися до вечері (щоб потім цілий рік нікуди не спізнюватися - народна прикмета). Потім всі моляться і просять у Бога ласки і добра.

Перед тим, як накрити на стіл, під скатертину кладуть сіно, що символізує народження Ісуса. По краях стола головки часнику. Це - символ захисту від нечистої сили. Посередині ставлять свічку як символ пам'яті і миру.

Першу страву, яку вживають люди за Святою вечерею, є кутя. Потім уже їдять інші.

Ще неодмінно на вечері була така страва, як капуста. Предки завжди казали, що її з'їсти потрібно обов'язково. Потім пусту миску вивертають, підносять догори і промовляють, щоб такі головки капусти росли наступного року.

Треба пам'ятати, що на Святій Вечері треба їсти ложками, бо у домі має бути мир і злагода і не має бути ніяких загострень стосунків - що символізує виделка.

Поївши, зі столу страви не забирають. Існує думка, що після вечері, коли всі заснуть, приходять мертві душі. Вони також хочуть повечеряти.

Зранку всі люди ідуть до церкви на Святкову Службу Божу. Протягом свят люди вітаються один до одного: "Христос народився - Славімо Його".

З Різдва до Водохреща продовжуються веселі зимові святки - святі дні. Вони наповнялися всілякими розвагами. У містах улаштовувалися бали і маскаради, відвідувалися театри. Кульмінацією святок була зустріч Старого Нового року (1 січня за ст. стилем, 14 січня - за новим).

Коляда

Споконвіку існував у нашому народі гарний звичай бажати один одному і господарям щастя-здоров'я, многих літ і всяких статків у хаті і родині. Вже по Святій Вечері українці починали ходити по хатах, піснями та відтворенням побутових сценок поздоровляли господарів та їхніх дітей та вінчували їм злагоду й достаток. Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий Вечір; на колишній Гетьманщині, в Слобідській Україні та в Гуцульщині — на перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться Богослуження. На Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день свят вранці.

Готувалися до колядування заздалегідь — виготовляли колядницькі обладунки: восьмикутну зірку, маски Кози, Ведмедика. Різдвяні колядницькі гурти споряджали переважно парубки. Вони обирали отамана — хлопця, котрий вирізнявся спритністю, дотепністю і якого в селі поважали. Крім того, він мав уміти гарно починати пісню, зробити в ній вивід. Традиційний одяг колядницьких ватаг — білі та коричневі кожушки й свитки, чоботи власної роботи, хустки або віночки у дівчат. Святкові ватаги залежно від регіону різнилися своїм кількісним складом і обрядовими персонажами.

Дитяча коляда

Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а в Галичині інколи колядують і ґазди. Але першими оповісниками народження Христа в різдвяних обрядах у давнину були діти та підлітки, які обходили ватагою багаті й бідні оселі, співаючи колядки та щедрівки. І в кожній хаті світлішало, людям ставало легше на душі. Колядників чекали з нетерпінням і щедро віддячували їм яблуками, горіхами, бубликами. Вважалося, чим більше дітей завітає до хати, тим щедрішим для її господарів буде новий рік. Колядували, як правило, лише хлопчаки: дівчатка у різдвяних обрядах участі не брали, оскільки за давнім віруванням на великі свята першими мають з'являтися представники чоловічої статі.

Парубоцька коляда

Крім дітей, на перший день Різдвяних свят колядують і дорослі парубки — ці вже ходять із «звіздою» та дзвоником. «Звізду» роблять з дерев'яної обичайки та тоненьких дощечок — шалівок. Рівнож не п'ять і не шість, а сім. Звізда декорується кольоровим папером, стрічками. В середині — образок «Народження Христа» і свічка.
Ватага колядників — п'ять осіб: береза, звіздоноша, дзвонар, міхоноша та запасний, що має завдання допомагати міхоноші.
Такі колядники колядують у хаті перед об¬разами. Спочатку підходять до вікна, і береза гукає:
— Пане господарю, благословіть Христа славити!
Інколи, як де ведеться, такого благословення випрошують усі — хором:
По цьому дому, по веселому, Чи дозволите колядувати, Колядувати, дім звеселяти, Дім звеселяти, дітей збудити, Христа славити?!

— Просимо! — відзивається з хати господар, відчиняючи двері. Хлопці заходять до хати, скидають шапки, стають перед образами і під «дзеленькання» дзвоника співають.
За таку колядку господар дає, бувало, цілого калача, а то й запрошує всю ватагу до столу, як бажаних гостей. Вип'ють по чарці, закусять — довго не сидять, та й постають у пошані перед господарем. Береза віншує:
«За цим віншуємо вас, чесний та величний наш пане, усім добром, усім гараздом, що собі у Господа Бога жадаєте та думкою думаєте, щоб так воно і сталося! Поможи вам, Бо¬же, ці свята мирно одпровадити та других у радості й веселості щасливо діждати, а нам, колядникам, ласкаві будьте не за зле мати, що у ваш чесний та величний двір повернули. Поверни до вас, Господи Боже, ласкою своєю небесною на цілий рік і вік! Сим вас віншуємо, а самі усім чесним та ґречним низько кланяємося. Здорові будьте, в гаразді оставайтеся!»

Всі колядники низько вклоняються господареві, господині, дітям, навіть наймитові, якщо він є. Отак поколядувавши в одній хаті, ватага йде до другої.

Дівоча коляда

Увечорі, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Ліхтар дівчата носять не в руках, а прив'язують до довгої тички, щоб здалека було видко дівоча ватага йде!...

Дівчата до хати не заходять: співають на дворі, під вікном. «Оце постаємо кружка під хатою, а всередині — наша «береза» з ліхтарем.

Церковна коляда

На Західній Україні колядують і старші люди — найчастіше чоловіки, що належать до церковного братства. Братчики, зібравшись, ідуть до панотця. Від панотця колядники йдуть до хати своїх братчиків, вітаючи їх з народженням Христа.

Легерська колядка

Уже від «Святого Миколая» група леґінів — гуцульських парубків, готується до коляди. Готуватися треба поважно, бож колядницька ватага — двадцять осіб! Вибирають «березу», «виборця» — скарбника, «коня» — міхоношу, скрипника, трембітаря, кількох добрих плясунів. Всі інші, що не мають «функції», — звичайні колядники.

Старі «ґазди» разом з панотцем виробляють програму, бож колядницька ватага стоїть під протекторатом церкви. Коляда починається обходом навколо церкви і колядою в панотця.

Колядницький похід дуже цікавий: попереду йдуть парами плясуни з «бартками» (сокирами) на плечах. До «барток» підв'язані дзвоники, що під час танку дзвонять у такт плясунам. Таким «плясом» колядники і підходять до кожної хати, де колядують, — і відходять.

Якщо «ґазда» хоче, щоб колядницька ватага йому «дім звеселила», він виходить на поріг з калачем у руках, а «ґаздиня» — з повісмом льону. До них підходить «виборець» і підносить їм дерев'яний різьблений хрест, щоб цілували. Поцілувавши, ґаздиня перев'язує хрест повісмом, а ґазда дає «виборцеві» калач і кидає гроші до скриньки.

Після цієї церемонії вся ватага заходить до хати. У хаті колядників частують горілкою чи пивом — що ґазда має. Під час частунку колядники «розвеселяють дім» — співають, оповідають веселі пригоди, танцюють з ґаздинею чи ґаздовою дочкою...

Отак побавившись, ватага приступає до справжньої церемонії коляди: сідає за стіл і ко-лядує по черзі: господареві, господині, синові, дочці та всьому «живому і мертвому достатку» — худобі, хаті, плугові, рогачам. Кінчається коляда віншуванням. Всі встають з-за столу, стають перед ґаздою і ґаздинею, береза виходить наперед і каже:

«Віншуємо вас, аби у вашій загороді було стільки овечок, скільки у сім домі дрібних кри-шок. Віншуємо вам многая літа з цими святками, з цим Новим Роком та Святим Різдвом. Дай вам, Боже, здоров'я!»

Вся ватага колядників підхоплює хором:
— Дай, Боже!
— А в домі склінно!
— Дай, Боже!
— У кіннику коні!
— Дай, Боже!
— У кошарі вівці!
— Дай, Боже!
— У пасіці бджоли!
— Дай, Боже!
По віншуванні один із плясунів, підстрибую¬чи то на одній, то на другій нозі, обходить по черзі всіх членів родини.
Танцюючи, він співає в супроводі всього хору:
Ой, пляшу, пляшу — знаю до кого,
Дасть мені ґазда пів золотого.
Ой, мало, мало — на цім не стало...
Ой, скачу, скачу, бо гроші бачу,
Як маєш сина, то давай сира,
Як маєш дочку — давай горілочку.
Ой, дай же, дай же, як маєш дати,
Не маєш дати — вигонь із хати:
Ой, хоч ожогом, хоч кочергою,
А хоч дівчинов коструботою..
За цей «пляс» колядник дістає в шапку або в дзвінок гріш від кожного, до кого танцював і приспівував. Після цього всі колядники тричі вклоняються ґазді та ґаздині і, танцюючи від столу назад плечима, виходять із хати. За ними виходять ґазда з ґаздинею. На подвір'ї ватага стає колом, оточуючи ґазду, ґаздиню і свого скрипаля. Скрипаль грає, а колядники йдуть «рівної» — хороводять то в один, то в другий бік, приспівуючи: Аби ґаздам весело було Через цілий рік жити...

За це ґазда частує колядників горілкою. Нарешті, ватага зупиняється, випускає з кола ґаз-ду з ґаздинею, ще п'є по келішку оковитої і, пританцьовуючи, виходить на вулицю.
Звідки в українців колядки?

Саме слово коляда походить від назви Нового Року у римлян — Саіегкіае іашіагіае, що припадав на тиждень після веселих сатурналій, у другій половині грудня місяця. Ця чужа назва «коляда», що сплелася із старослов'янським празником зимового повороту сонця і пізніше перейшла на наше зимове новоріччя, вказує на сильні греко-римські впливи в ІV-ІХ ст., коли українська колонізація досягла берегів Чорного моря і Дунаю, де вона зустрілася безпосередньо з греко-римським світом.

Цілком можливо, що наші предки разом із назвою «коляда» та деякими звичаями запозичили від греків та римлян ще щось із мотивів величальних новорічних пісень ще перед прийняттям християнства на Україні-Русі. Та все ж, немає сумніву, що греко-римські впливи зустрілися на східньослов'янському ґрунті вже з виробленою новорічною обрядовістю і величальними піснями місцевого походження.
«Дуже можливо, що ті старі новорічні пісні в нас називалися власне щедрівками. Ця рідна, місцева їх назва, незнана поза українською етнографічною територією, стоїть, очевидячки, в якомусь зв'язку із щедрим, тобто багатим вечором, що замикає різдвяний цикл празників, та із тою щедрістю, багатством і достатком, який напророчують колядки й щедрівки в бажаннях для господарів».

Традиційний характер організації колядницьких та щедрівницьких ватаг на чолі з «березою» у багатьох випадках нагадує стародавніх веселих скоморохів, що теж «хату звеселяли» не тільки величальними піснями, а й танцями та грою на музичних інструментах (згадаймо колядницьку ватагу на Гуцульщині).

Цілком можливо, що від співців-скоморохів колядницькі та щедрівницькі ватаги успадку-вали і традиційні форми випрошування дозволу, як ось:
... Ци повелите колядовати,
Колядовати, дім звеселяти,
Дім звеселяти, діти збудити?
Сказане вище стосується і до випрошування плати за колядування:
А йди ж за грішми та до комори,
Ключики бери, скриньки розмикай,
Скриньки розмикай, нам грошей давай.
Ой, давай, давай, не затинайся,
Ни маєш дати, ни підем з хати.
Також імовірно, що звичай переодягатися та накладати на себе машкару — характеризуватися циганом, жидом, чортом, журавлем, ведмедем, козою — колядницькі та щедрівницькі ватаги теж запозичили від скоморохів.

За традицією староукраїнських величальних пісень, багато колядок спрямовується до особи господаря, господині або їхніх дітей — парубка чи дівки. Відповідно до цього підбирається і зміст колядки. Імена величальних осіб підставляється в тексті самої пісні, і тоді колядка виглядає так, ніби спеціально складена для даної особи.

Щодо змісту, то колядки і щедрівки відзначаються великою різноманітністю мотивів. Хоч і дуже умовно, можна їх все ж поділити на шість окремих груп, а саме: колядки і щедрівки з хліборобськими, мисливськими, військовими, казково-фантастичними, любовними (краще сказати — весільними) та біблійно-релігійними мотивами.

Вертеп

Давню традицію має й український звичай від Різдва виступати з вертепом. Є підстави думати, що вже в XVII-му столітті українці виставляти на Різдво вертепну драму — це був загальновідомий і по всій Україні поширений звичай.

Будова українського вертепу


Спочатку вертепом виступав маленький ящик, обклеєний кольоровим папером, де за допомогою ляльок, закріплених на осі, розігрувалися вистави, які складалися з двох частин. У першій частині розігрувалися сцени, пов'язані з народженням Христа і біблійними персонажами; друга, світська, включала до свого сюжету житейські історії про Добро і Зло. Так про це пише етнограф Микола Маркевич: «Наш вертеп є похідний будиночок з двома поверхами. Зроблений він з тоненьких дощок і картону. Верхній поверх має балюстраду, за балюстрадою відбувається містерія: це Вифлеєм. На нижньому поверсі трон царя Ірода; долівку обклеєно хутром для того, щоб не видно було щілин, якими рухаються ляльки. Кожну ляльку прикріплено до дроту; під долівкою є кінець цього дроту: за цей кінець, придержуючи ляльку, вертепник вводить її в двері і водить у напрямку, який для неї необхідний. Розмова від імени ляльок відбувається поміж дячками, співаками і бурсаками то пискливим голосом, то басом — відповідно до потреби. Вся друга частина вистави відбувається на нижньому поверсі». Два поверхи вертепного будиночка, за християнською традицією, трактувалися як "небо" і "земля".

Щодо тексту вертепної драми, то це — цікаве поєднання книжних елементів з елементами народними. Вертепна драма складається з двох частин: різдвяної драми і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії. Перша частина вертепу, що іноді зветься «святою» — більш-менш стійка, а друга, народня змінюється в залежності від місцевих умов, історичного періоду та від здібностей самого вертепника.

Обидві частини — «свята» і народня — різняться між собою ще й мовою. Перша частина написана старою «книжною» мовою, а друга — створена народом і мало чим різниться від сучасної української мови.

«Свята» частина вертепу. Багато дослідників-етнографів погоджуються з тим, що свята частина вертепної драми, якщо і не була створена цілком в Академії Київській, то в усякому разі дістала там поважне літературне оформлення. Про «книжне» походження «святої» частини вертепу свідчить ще й те, що вона майже не¬змінна в усіх списках відомих нам вертепів. Друга ж (народна) частина — змінна. Так чи інакше, а «свята» частина вертепної драми виконувалася всіма вертепниками і збереглася в усіх відомих нам текстах. Кінчалася ця драма смертю Ірода, а після смерті такого лиходія люд, звичайно, має радіти, веселитися. Отже починається народно-побутова інтермедія — друга частина вертепу.

«Народна» частина вертепу, як уже сказано - витвір самого народу. В цій частині вертепу ми спостерігаємо віддзеркалення побуту населення України того часу, коли вертеп був створений.

Згодом вертеп перетворився на театралізоване дійство з великою кількістю учасників, склад яких змінюється відповідно до регіону. Зазвичай, саме у  такому форматі  мистецтво вертепу тішить нас і сьогодні. Хоча традиція вертепу поступово забувалася, бо, як і інші народні традиції, зазнавала гоніння, та все ж сьогодні вона знову відроджується та займає своє місце в культурі різдвяного святкування.
Вірші на Різдво Христове

Крім колядок і вертепів, був колись, а подекуди зберігся й досі, звичай виголошувати вір-ші на Різдво Христове. Виголошувати вірші ходили, звичайно, хлоп-ці-школярі, збираючись невеличкими гуртками по 2-3 особи. Змістом різдвяних віршів були священні події, про які звичайно згадує церква під час різдвяного Богослуження, Деякі з цих віршів були, очевидно, частинами вертепних драм, повні тексти яких до нас не дійшли. На «вертепне» походження цих віршів указує ще й той факт, що іноді виголошувані віршів характеризуються під пастухів, вояків царя Ірода, чорта та інших персонажів вертепних драм. Крім того, різдвяні вірші в окремих місцевостях України ще й досі називаються вертепами. Нижче ми подаємо, як приклад, кілька різдвяних віршів з Слобідської України.
Будьте здорові та не лайте мене,
Чого я прийшов — питайте мене,
Чого прийшов, яким дотепом?
Не сам прийшов я, а з вертепом,
Щоб вам його показати і про все чудо розказати.
Що сам чув і що бачив;
Коли захочете питати, так цур, не перебивати!
Як ми вчора пасли овець ватагу —
Та не дивуйтесь на відвагу:
Бо це було у теплому краю.
Корм придався зелененький,
Кошари були готовенькі —
Все, як на весні буває у маю,
Усе було гарно, нічого й казати.
Як стало вже смеркати,
Я дав раду: «Гоніть, хлопці, ватагу
Та варіть круту кашу з салом,
А. наївшись каші, гоніть ватагу на баз
Та запирайте добре ураз,
Щоб який варяга не причвалав
Та й нашої ватаги не вкрав!»
Тількищо поснули, збунтувалась уся ватага,
Вся від стіни: неначе у броварні брага.
«Яцько, Опанас, і ти, Тарас! беріть добру дубину
Та спишіть варязі усю спину!»
Аж гульк: а поно сяє і крилами махає.
Яцько каже: «Це птах», а Панас: «Це пряха».
А я кажу: «Тю, дурні! Це янгол Божий,
Хіба ж ти не бачиш, який він гожий?!»
І почав питати, щоб почути від нього глас:
«Чого ти, янгол Божий, прилетів до нас?
Чи душі хочеш забрати,
Чи вівці у нас поодпімати?» —
«Я послан не за душами, а послан небесами
Повідать вам радісную весть:
Бог з неба прийшов і на землі днесь!» —
«Ой, лихо! Чи не за гріхи карати?» —
«Про це нічого й помишляти:
Які і є, то Він хоче на себе забрати». —
«Гей-гей. яка чудасія, це збулася та професія,
Що дід Му сій колись казав!
Скажи ж нам, янгол Божий, де той дім пригожий?» —
«Я рад би вас проводить, та треба на небо летіть
І співать: «Діва днесь».
Дивіться на цю звізду пильненько,
Вас доведе вона пряменько». —
«Яцько, Панас, і ти, Протас! Беріть луччу ярку
Та понесім породілі Божій у подарку».
Взяли, пішли, — чого треба, те й знайшли.
Там сиділа породіля Божа, як ясочка хороша,
На руках дитятко держала, а Воно чуть не вимовляло.
Там стояло багато царіи: аж цілих три,
І щось вони в подарунок принесли.
Вона від них те все прийнявши
Та разів з п'ять «спасибі» їм сказавши,
Додому відпустила.
А далі й ми приступили:
«Прийми від нас, Мати Божа, ягнятко
Та накорми своє дитятко!»
Вона від нас подарок узяла
І разів з п'ять «спасибі» нам сказала.
А ми тоді — хто вліво взяв, хто вправо взяв.
А я оце до вас попав,
Щоб вам усе це розказати
І вас з празником поздоровляти.

***

Здоров були та з тим, пани,
З чим я ось до вас припхався.
Та не перечте лиш мені,
Бо я того не сподівався.
Скажу я вам вість чудну й дивну.
Та тільки жаль, що половину,
Майже забув, що бачив, а що чув,
Як по правді вам признатись,
А ви скажете, що було б і не братись.
Хоч смійтеся, а це не брехенька.
Не з себе вигадав я сам,
(Бо. далебі, я бачив сам).
Нас там гурба була немаленька.
І був над ними я личман.
І звали нас: я — Опанас,
Яцько, Панько і був Протая
Та ще й Явтух, підпасич був у нас.
І овечат була ватага.
Та й не підходь, було, воряга,
А висе дамо парла, аби хто вчув.
А це ж було не серед літа,
Та тільки в теплому краю,
Ми пасли овечат до світа,
Як на весні бува в маю.
Корми задались зелененькі,
Кошари були готовенькі,
Привольє для всього було:
На тирло було де ставати,
Була й вода, щоб напувати;
Признатись, все до нас брело.
Деньок случився веселенький,
І вівці паслися гаразд;
Над вечір стало так хмарненько,
І дощик бризнув кілька раз.
І так уже повечоріло.
Не зоряно, а похмаріло,
То я Яцькові й заказав:
«Женіть лиш вівці ви з Протасом
Та й запирайте з викрутасом,
Та ще щоб хто там з вас і спав».
А ми пішли собі в верб'яжок,
Бож недалечко був лужок,
Панько, я та ще й Явтух,
А ось біжить Протас: трюх, трюх ..
«А що, чи справився, Протасе?» —
«Та глянь лише, Опанасе,
Як на небі зоря погоріла,
Глянь, як уся заядріла!»
Я — гульк, аж, далебі, що так.
Дивлюсь, а ще щось ясніє,
Та й думаю: відкіля це взялось?
Та й зірниця не буває;
Ні, це щось дивне бути має!
А далі і хлопцям указав:
«Чи бачите, — я їм сказав, —
Чи бачили ви таку зірницю,
Хоть утреню, хоть вечорницю?
Бо, далебі, зроду бачу сам». —
«Дивись, наш Панько як дує! —
Явтух побачивши, сказав, —
Вже він недурно так пильнує!»
А далі ось і закричав:
«Сюди, Явтух і Опанасе!
Сюди, Яцько, і ти, Протасе!
Якийсь воряга причвалав до нас!»
Ми кинулись туди скоріше,
Змовлялись бить його дружніше,
Щоб уже більше він не крав.
Ми щоб туди — волосся дубом,
Якби од відьми, устає,
Ми — хто рачки, а хто пугом,
Аби побачити, хто в кошарі є.
Дивимось: з краю в край шагає
Та ще велике щось літає,
Не чоловік, а бачте, схоже.
Панько сказав: «Це гарна птаха?!»
Явтух: «Ні, це, мабуть, пряха!»
Панас: «Е, тю, дурні! Це янгол Божий!»
Як вимовить оце Панас,
Так опустилось серце в нас,
Мороз по шкірі нас продрав.
А далі трохи ободрились:
Чого ж нам янгола бояться,
Він не кинеться кусаться:
Бач, який він гарний, так, як пан.
Тоді до нього причвалали,
А далі разом всі спитали:
«Що ти, пане, скажеш нам?» —
«Ідіть ви до Вифлеєма в стан,
Візьміть з собою і ягнятко,
Побачите там паню і дитятко,
Йому віддайте ви ягня,
Не думайте, що це брехня,
Бо цю ніч Христос народився,
Син Божий од Діви воплотився».
Стрепенувся, та й не стало.
Ну, що ж робити тут припало?
Тут і ума мого не стало:
А що янгол нам віщав; не треба робити.
Зараз іти у кошару ягнятко ловити.
Що лучче ягня то й піймалось;
Піймавши, як иа релець, пхались
Та ще совітувались,
Щоб ще куди не заблудити:
Темна ніч, не видно, де ходити.
А далі наш Панько напхався,
Об стайню лобом як удрався
Та лежа слухає чмелів.
«А що, Панько, покотився?» —
«Але! На стайню нахватився
Та й гарно лоб свій підігрів». —
«Ідіть же, хлопці, в стайню
Та всі рівненько говоріть,
Щоб не розсердить Діву паню,
Як будемо ягня дарить.
Скоріш ідіть та не тащіться,
А як казати — вже не вчіться».
І тільки в стайню що упхались,
То зараз всі позатулялись:
Бо світ великий осіяв.
А далі трохи ободрились,
Навколюшки усі упали,
Тому дитятку поклонились,
А ягнятко пані віддали:
«На, — кажемо, — тобі оце ягнятко
Щоб не голодне було твоє дитятко!
Потім вона веліла нам устати
І почала, нас ласкаво вітати,
Як ніби знала нас давно.
Біля тії ж близенько пані
Стояв у жовтому жупані
Старенький дуже чоловік,
Як буцім прожив другий вік.
Біля того дядька близенько,
Понуривши голови низенько,
Тут же, у самих ясел
Стояв бичище і осел,
І вони глянули на нас, бурлак.
Дідок же, трохи поворчавши,
Щось Пані на вухо шептавши,
Балакав з нами сяк і так,
За тим сказав: «Ідіть ви в мир, проповідуйте.
Що це родився Божий син!» —
«Прощайте!» — ми сказали
І кланялись поряду всім.
Пішли відтіль, як не бували,
Ідучи, койщо розмовляли,
І по отари розділились:
Як нам було і що знайшли.
Тоді ми хто вліво, а хто вправо взяв,
Я оце до вас попав.
(Слобода  Тарасівка  на  Слобожанщині. Селянка М. Мозгова)

***

Звізда світла з востоку гряде,
За собою трьох царів персицьких веде.
Поклін дати царю і пану,
Вишніх сил всього світу гетьману.
Король-Ірод дуже смутився,
Що Ісус Христос від Діви народився,
Велів питати, по всіх землях шукати.
Велів губити, малих діток ізбити.
Одних кіньми топтали,
Других в полі роздирали.
Матері їх гірко ридали,
Руки свої до Бога піднімали:
«О, Іроде безумний! Як ти в собі жалю не маєш,
З невинних младенців кров проливаєш!»
ВЕСЕЛИХ ВСІМ СВЯТ!!!

Схожі матеріали:
   Категорія: Культура | Переглядів: 2643
Теги: Різдво, Різдво Христове, церковне свято




Всього коментарів: 0
Имя *:
Email:
Усі смайли
Код *:

НАЙБІЛЬШ ЧИТАЄМІ