НАСЕЛЕННЫЕ ПУНКТЫ, ЦЕНТРЫ ПОСЕЛКОВЫХ И СЕЛЬСКИХ СОВЕТОВ ГРЕБЕНКОВСКОГО РАЙОНА  







Село Кулажинці Гребінківського району

   Сільські населені пункти

КУЛАЖИНЦІ— село в Україні, Гребінківському районі Полтавської області. Орган місцевого самоврядування — Кулажинська сільська рада.

Населений пункт відомий насамперед тим, що в ньому народився найвидатніший коментатор усіх видів спорту Сергій Савелій.

Коли саме і ким засновано село - невідомо. Село Кулажинці (Kalaszynce) має давнішню історію, воно було позначене на карті Боплана 1650 р. Воно існувало ще за часів польського панування на Україні, і мешканці його були свідками, а багато із них, мабуть, і учасниками національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Павлюка, Остряниці, Гуні і Б. Хмельницького.

Село Кулажинці одержав пирятинський священик Стефан Губченко (Губка) від полковника Лубенського полку Василя Савича (1708-1714). В 1714 р. Лубенським полковником став Андрій Маркович. Користуючись владою, він відібрав село Кулажинці в свою особисту власність і в 1717 р. одержав і універсал від гетьмана Скоропадського на цю власність (мабуть, цьому допомогло те, що дружиною гетьмана Скропадського була рідна сестра Андрія Марковича Анастасія Марківна).

Губченкам (Максимовичам) він залишив невеликий хутір, який входив до складу Кулажинців. Цей хутір довго називали Максимовичевим хутором, а потім - хутором Селецьким. Ця назва існувала до тих пір, поки хутір не повернувся до складу села Кулажинець (1920-ті роки). Оскільки ці дві складові частини довго існували роздільно, кожна із них має свою власну історію, тому і розглядать їх треба окремо.

СЕЛО КУЛАЖИНЦІ (БЕЗ Х. СЕЛЕЦЬКОГО)

Андрій Марковим вважав с. Кулажинці однією із центральних своїх маєтностей. Тут він мав приїжджий двір, подовгу жив в ньому і звідси управляв своїми маєтностями, які знаходились в цьому регіоні: х. Шелехівка, х. Сухооржицький, с. Короваї.

Крім цих маєтностей Марковичі в Лубенському полку володіли: Сухоносівкою (біля Чорнух), селами Токарі, Погарщина, хутором Гамаліїв - Дубровний. Біля м. Глухова в них була велика маєтність с. Сварків. Тут він приймав своїх синів: Якова, Семена, Івана, Андрія і, мабуть, радились, як прибрати до своїх рук той чи інший шмат землі. Марковичі були хитрими і наполегливими в своїх земельних домаганнях.

В 1720 р. А. Маркович «приймає в дар» від отамана пирятинського Куриленка Павла луки по р. Гнила (Сира) Оржиця, що за Короваями. Він і його сини скуповували за низькими цінами землі, луги і «стінки» (ліски), які їм приглянулись, а якщо хтось не поступався, то примушували його це зробити. Так сталося із Короваївською маєтністю, яка сподобалась Андрію Марковичу і він примусив; Лук'яна Свічку «продати» її йому.

Необхідно віддати належне Андрію Марковичу і його синам в їх умілому господарюванні: вони з глибоким знанням господарських справ направляли й контролювали роботу своїх управителів, щоб вони не тринькали і не крали панського добра і не чинили кривд посполитим. Про це багато написав син Андрія Марковича Яків в своєму «Щоденникові» («Дневные записи генерального подскарбия Якова Марковича» зберігаються в рукописному відділі бібліотеки Академії Наук України, м. Київ).

Деякі відомості про населення с. Кулажинець в роки господарювання там Марковичів: в 1721 р. там було: посполитих достатніх - 35, бобилів - 9; в 1740 р. там було 22 посполитих хат; в 1764 р. - 59 посполитих хат, людей 183 душі; в 1786 р. там мешкало 239 душ обох статей; в 1832 р. - 353 душі; в 1844 р. -514 душ.

Після смерті Андрія Марковича (1747 р.) за його духовним заповітом с. Кулажинці разом з с. Короваї і хуторами Глибокий Яр, Сухооржицький, Шелехівський були передані дітям його сина Семена - Іванові Семеновичу старшому і Іванові Семеновичу молодшому. (їх батько Семен Андрійович помер від дизентерії в 1738 р. в Кримському поході проти татар).

В 1750 р. Іван Семенович Маркович старший помер, дітей він не мав, тому всі маєтності перейшли до рук Івана Семеновича Марковича молодшого, який з сім'єю постійно мешкав в с. Короваях до 1773 р., а в 1773 чи 1774 переселився до х. Глибокого Яру і с. Кулажинець, в 1790 р. він помер. Оскільки сини його Іван і Петро померли ще за його життя, а дочка Ганна одержала свою частину спадщини при виході заміж, то вся маєтність дісталась онукам Івана Семеновича - Василеві Івановичу і Ганні Петрівні.

Василеві Івановичу дісталась основна частина спадщини, в тім числі Кулажинська маєтність. На відміну від свого діда і більш далеких предків своїх Василь Іванович господарював з великими збитками. От що писав в своїх спогадах його внук письменник Дмитро Васильович Маркович («По етапах та хуторах» Дм. Маркович, вид. «Дніпро» 1991 р., стор. 460-461): «...дід (Василь Іванович) кликав батька (Василя Васильовича Марковича) на село в свій маєток до Кулажинець, щоб батько поміг йому, вже старому, хазяйнувати. Кликав, щоб і тесть, і теща їхали.

Зібралися і поїхали. Дід жив попанськи, на всю губу: величезний одноповерховий дім мав масу кімнат, прислуги трималося незчисленно, поварів було з 10, й коло їх хлопців, учнів з 30, дівчат та жінок на кухні було сила. І не дивно, бо у діда завше гостювали цілі орди знайомих і незнайомих панів, підпанків, приїжджих панів. Щодня за обід сідало не менше 40 душ».

«Дід мав свій оркестр, інструменти були гарні, нові, 60 душ музики було, але грали препогано».

Ці відомості із спогадів Дмитра Марковича підтверджуються даними, взятими із сповідальних відомостей Миколаївської церкви с. Кулажинець за 1784 і 1834 роки: в 1784 р. двірні за Іваном Семеновичем Марковичем було записано 9 чоловіків і 8 жінок, а в 1834 р. двірні за Василем Івановичем Марковичем було записано 43 чоловіків і 37 жінок.

І далі Дмитро Марковим продовжує в своїх спогадах: «Але тут на першій же порі виник конфлікт діда з батьком моїм. Дід любив їсти смажену гуску, для нього навмисно вигодовували гусей, і щодня подавали здоровенного гусака чи гуску.

Всі це добре знали. І от якось подають, несуть на величезнім блюді здоровенного смаженого гусака. «А здоров, куме, здоров старий знайомий!» -вигукнув батько до гусака, і льокай (лакей) і всі гості зареготали. Дід почервонів, піднявся і на весь голос закричав: «Сміятися над звичаєм батька, над батьком! Вон з-за столу, геть з хати, геть з оселі, щоб духу твого не було!»

Батько зблід, піднявся і вийшов, мати в сльозах, її мати теж, дід по матері теж обурився і пішов з хати. Дід Василь Іванович розійшовся, а тут дядько Модест, що ненавидів батька, став шептати й настренчувати діда. Дід кричав: «Непокірність! Я його такого-сякого прийняв з жінкою і з родиною її, а він оддячив - перед людьми висміває мене! Вон, вон! Ей, прикажіть, щоб рихтували коні: пан Василь виїжджає геть з села!»

Мати, бідна, до нього, стала просити пробачення, говорити, що се його така весела вдача, що він з батька не мав наміру сміятися, але де тобі! Старий зовсім сказився - приказав, щоб зараз же всі виїхали».

Всі умовляли Василя Івановича, але це було марно.

«На другий день Сулима - повітовий предводитель приїхав, упросював діда помиритися, говорив що се скандал на всю губернію, що з старого дворяни будуть сміятися, що за гусака посварився з сином. Отже, останнє мало вплив на діда.

Покликав батька, той мусив навколюшки ставати, цілувати руки, - і дід помилував, але щоб батько з ним ніколи не обідав. Стався мир, ні до яких справ дід батька не допускав і, закликаючи його, щоб став йому на поміч би правити маєтком, тепер од всього зрікся».

Василь Васильович і його сім'я виїхали із Кулажинець, не ставши спадкоємцем в господарських справах батька. Не став він ним і після смерті батька. В тих же спогадах на стор. 464 читаємо: «В 1852 чи 53 р. вмер мій дід Василь Маркович. (Це помилка. Насправді він помер 26 січня ст. ст.. 1843 р. у віці 64 роки, а його жінка Олена Леонтіївна померла від сухот 1836 р., за віком 56 років. Ці дані взяті з Метричних книг Миколаївської церкви с. Кулажинець за відповідні роки. Прим. авт.).

Зосталися величезні маєтки: в Полтавщині - Кулажинці, в Чернігівщині - грунти і хутори, в Ворожинщині на Хопрі - кінські заводи; зосталися і величезні борги. Братів у батька з 18-и зосталося все ж 8 чи 10 (серед них - відомий український фольклорист, етнограф, гарячий патріот України, своєї мови і культури — Опанас Васильович Маркович - перший чоловік письменниці Марка Вовчка. - Прим. авт.)...

З'їхалися брати (в Кулажинці). Зоставалися вільними (хто міг би зайнятися господарством покійного батька - Прим, авт.) Модест і батько; вирішили, щоб батько всім завідував, розплутав справи, сплатив борги і зберіг маєтки. Але повстав Модест. Батько з ним вчився в корпусі (кадетському корпусі - офіцерському учбовому закладі. - Прим, авт.) і його не любив, зразу спалахнув, вилаяв Модеста за недовір'я, од усього зрікся й поїхав додому; маєток і все геть чисто продали за безцінь, поплатила опека борги, і братам зосталось по 12 чи 18 тисяч рублів на асигнації. Всі збідніли».

Дійсно, до дорослого віку дожило восьмеро дітей Василя Івановича і Олени Леонтіївни. Це були:

- Олександр (1803- 1843), підполковник, жив в Петербурзі, а в 1842 р. приїхав в Кулажинці тяжко хворий і сліпий, де і помер в 1843 р., через 8 місяців після батька, не залишив нащадків;

- Віктор (1805- 1839), штабс-капітан у відставці, жив на Пирятинщині, в шлюбі прожив всього два роки, дітей не мав;

- Іван (1806- 1870), полковник генштабу, при виході у відставку одержав чин генерал-майора, своїх дітей не мав;

- Аполлон (1811-1857), капітан у відставці, жив у Пирятині, був божевільний (як писав його племінник Дмитро Васильович Маркович), був одружений з жінкою з трьома дітьми, своїх дітей не мав;

- Василь (1815-1865), поручик, лісник, жив у різних лісних місцях, був одружений, мав своїх дітей;

- Модест (1816-1884), штабс-капітан у відставці, жив в Одесі, був одружений, мав дітей;

- Опанас (1822-1867), фольклорист і етнограф, чоловік письменниці Марко Вовчок, мав єдиного сина;

- Венедикт (1825-?), служив у війську, за образу побив командира полку, за що навічно ув'язнений в Дінобурзьку фортецю.

Нам невідомо, коли збирались брати, щоб вирішити свої майнові справи після смерті батька Василя Івановича, і невідомо, хто із братів був присутнім при цьому. Мабуть так сталось що брат Іван Васильович не зміг приїхати через зайнятість на службі, Віктора і Олександра не було уже в живих, Аполлон був хворий, а Панас і Венедикт були молодими і не могли суттєво вплинуть на сварки братів Василя і Модеста.

Це все тягнулось декілька років. Із сповідальних відомостей видно, що в 1843- 1845 р.р, маєтність с. Кулажинець числилась за синами Василя Івановича. В 1846 р. вона записана за поміщиком майором Георгієм Емануелем, а в 1848 р. — за поміщиком Переяславського повіту поручиком Іваном Павловичем Томарою (який жив в с. Коломиці).

Ще з 1859 р. ця маєтність записана за І.П. Томарою, потім вона перейшла дочкам Єлизаветі, і Софії (в шлюбі за Волховським і Щербаком — відповідно). Через купівлю-продаж в різні часи землею володіли поміщики: Савицькі, О'рурк, Капністи, Гербаневські.

По селянській реформі 1861 р. володарями землі ставали і селяни. Суттю реформи було зробити селян незалежними від поміщика як в правовому відношенні (селянин і його сім'я не повинні бути власністю поміщика), так і в економічному (селянин одержував за плату у свою власність надали присадибної і польової землі, які йому поміщик виділяв до реформи, але за це селянин весь рік одробляв панщину).

В Кулажинцях підлягало наділу землею 232 селян (стільки було селян чоловічої статі за переписом 1859 р.) - 116 господарств, всі господарства були пішими, безкінними. Присадибної землі для селян виділялось 72,37 десятин, в тому числі 34,14 десятин під вигоном, а чисто присадибної - 38,23 десятини. Польової землі селянам виділялось 421,5 десятин. Всією цією землею (наділами) селяни користувались і до реформи, але вона була панською. Тепер же вона переходила у власність селян, за що вони повинні були виплатити поміщицям — дочкам І.П. Томари Єлизаветі і Софії 1219 крб. 35 коп.

В селі було два водопої: «пруд внутри селения на протопопщине» і «став вблизи господской усадьбы».

Перший залишався у виключному користуванні селян, другий - в загальному користуванні селян і поміщиків. Земля, зайнята під кладовища (1,5 дес.) віддавалась громаді безкоштовно. Хакі були умови земельної реформи 1861 р. Безсумнівно, реформа вплинула на дальший розвиток села, ріст населення. А воно було таким: в 1859 р. - 586 д., 1884 р. - 605 душ, в 1910 р. - 1195 душ, в 1922 р. - 1512 душ.

В 1915 р. в селі було 25 вітряних млинів (вітряків), одна кузня і одна просорушка.

В 1909 р. в Кулажинцях був фельдшерський пункт від Сербинівської лікарні, який існував до 10.02.1923 р. Він обслуговував села Кулажинці, Короваї, Мар'янівку і близькі хутори. В обов'язки фельдшера входило: збирати на пункті хворих до приїзду лікаря, який оглядав їх і призначав лікування, а фельдшер слідкував за ходом лікування. Останнім завідуючим фельдшерським пунктом був Бондаренко Яків Омелянович, який (після одержання диплома лікаря) в 1930-х - 1940-х роках був головним лікарем Сербинівської лікарні.

Коли і ким побудована в селі перша церква - невідомо. Проте, за даними книги "Присяги Малоруських військ." у Лубенській поліції Пирятинської сотні за 1732 рік, церква в селі Кулажинці вже існувала і священиком в ній був Кирило Анісімов. За даними ревізської книги Лубенського полиця 1740 року, церква в селі Кулажинці також згадується і священиком в ній як і раніше значиться Кирило Онісімов

Церква Свято-Миколаївська дерев'яна існувала в селі вже в 1740 р. 30.12.1759 р. за ветхістю вона була зачинена; в 1766 р. стараннями жінки Івана Семеновича Марковича — Тетяни Федорівни була збудована нова дерев'яна церква, яка прийшла в ветхість і була зачинена 9.08.1828 р., а мешканці села були тимчасово зачислені до малютинської царафії.

У 1839 р. стараннями поміщика Василя Івановича Марковича були побудовані нова мурована (кам'яна) церква з такими ж дзвіницею і сторожкою і будинок для священика. Землі церковної було 39,5 дес., в тому числі 7,5 дес. присадибної. До парафії були зачислені хутори. Селецький, Вікторія, Шосточин, Березинщина, Іванівський.

На жаль, до наших днів церква не збереглася - вона була зруйнована в роки радянської влади.

Школа була уже записана при ревізії (перепису) 1740 р.: це була дячківська школа (при церкві дячок «навчав грамоті» декількох сільських хлопчиків). Перша школа (в нашому розумінні цього слова) з'явилась в селі в 1890 р. як церковно-парафіяльна (ЦПШ). В 1896- 1912 р.р. вона була кращою серед інших ЦПШ в окрузі.

Законоучителем у школі був священик Леонтович Стефан, а учителем - псаломщик Данило Юзефович. Завдяки їх старанням і була створена школа. Такою вона була до 1917 р. У 1917 р. вона відійшла від церкви, була початковою школою до 1929 р., а після - стала семирічкою. Під школою було зайнято два приміщення: приміщення на 2 класні кімнати було збудоване в 1890 р . а друге, на 3 класних кімнати - в 1924 р. До одного із них було добудовано іще 3 класних кімнати в 1930 р. (коли школа вже стала семирічкою). За нашими відомостями, під час війни шкільні приміщення були знищені.

ВИДАТНІ ЛЮДИ СЕЛА

В с. Кулажинцях народився Сергій Степанович Савелій - заслужений журналіст України, спортивний коментатор, почесний працівник Національного телебачення України, заступник директора творчого об'єднання «Спорт» Національної телекомпанії України.

В с. Кулажинцях народився і виріс Опанас Васильович Маркевич
- український фольклорист і етнограф. Він був всебічно обдарованою людиною. За яку роботу він не брався б (коректора в видавництві, учителя чи акцизного наглядача) - виконував її успішно. Він тонко розбирався в музиці, навіть писав партитуру для українських п'єс («Наталка-Полтавка», «Чари»), постановку яких він організовував самодіяльними колективами.

Дмитро Васильович Маркович, племінник Опанаса Васильовича Марковича, народився в 1848 році в м. Полтаві, батько його Василь Васильович Маркович після перебування на військовій службі вийшов у відставку поручиком і працював лісником. Тому дитячі роки його пройшли на лоні природи - у лісі й полі, в спілкуванні з підлеглими батькові робітниками і дітьми селян-кріпаків.

Особливе враження справляли на хлопця розповіді батька про його військову службу на Кавказі:  «Природа дивна, гори, сонце... люди вільні, що так геройськи захищали свою волю, хоробрі, добрі по натурі, чесні, красиві - батько їх гаряче полюбив і до смерті любив розказувати про їх звичаї, про красу й силу їх, ...а я з малих літ любив ті оповідання, любив той дикий вільнолюбивий люд і привчався ненавидіти насильників і насильство...»

Не меншу роль відіграла в його житті й мати - добра й ласкава. Вона опікувалася навчанням і вихованням сина. Певний вплив на його виховання справляли зустрічі з дядьком Опана-сом, за яким Дмитро Васильович доглядав останні дні його життя в лікарні і на його руках той сконав. Пізніше Дмитро Васильович писав про дядька: 4 В жизни моей не приходилось встречать другого человека, которьій бьі с такой устойчивостью везде, во всяком месте проповедовал бьі любовь к народу, снисхождение к нему, глубокую веру в науку и знания. Чудаковатость, ориги-нальность, резкость, прямота и честность бьіли основньїми чер-тами его характерам.

Все це привело його до висновку: «Жити треба для рідного краю, для людей».

В 1868 р. Д. Маркович вступив на юридичний факультет Ніжинського ліцею і незабаром перевівся на юридичний Новоросійського (Одеського) університету, який закінчив в 1873 році з правом займати судові посади і займатися адвокатською практикою. Працюючи на різних посадах - судового слідчого, товариша прокурора, мирового судді, він дуже добре пізнав життя народу. Він став публікувати в періодичних виданнях свої твори, висвітлюючи життя простого народу. На його твори прихильно відгукувались І. Фраико, М. Коцюбинський, Б. Грінченко.

На початку 1900-х років він покинув службу і осів у селі Михалківцях на Волині, і зайнявся хліборобською працею у невеликому господарстві, купленому за гроші, одержані дружиною в придане від батьків. Селяни-хлібороби і дрібні чиновники ставилися до нього з повагою, шанобливо його обирали почесним мировим суддею. Але в стосунках з впливовими представниками місцевої влади у нього не ладилось, їм не подобались демократичні погляди Дмитра Васильовича. За ним постійно здійснювався таємний поліцейський нагляд, обшуки і таке інше. Можливо, це в якійсь мірі змусило його змінити місце проживання. У 1915 р. він придбав у Вінниці садибу з будинком, де й закінчив свій життєвий шлях в 1920 році.

З приходом до влади Центральної Ради Д. Марковичу запропонували стати в уряді Головним прокурором, а при Скоропадському - посаду прокурора генерального, суду. Літературна спадщина Д. Марковича невелика: його твори вмістились в одній книжці «По степах та хуторах». Відомий критик і історик української літератури С. Єфремов так писав про нього: «Талановитий, на жаль, не дуже на літературні твори щедрий белетрист, скрізь шукає щиролюдського в людині...».





ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ


Лікар ортопед-травматолог: роль та важли...

/_pu/71/76708638.jpg

Как определить самые прибыльные онлайн-и...

/_pu/71/56374692.jpg

Декілька помилок дачників, через які пол...

/_pu/70/57110181.jpg

7 порад для збереження сексуальної інтен...

/_pu/71/00182781.jpg

Як змусити думати про себе

/_pu/70/63759125.jpg

Допомога у виборі: яка нижня білизна під...

/_pu/70/80145800.jpg

Гортензія восени – різати чи ні

/_pu/71/65163780.jpg

Как предотвратить повреждение зрительног...

/_pu/70/18888637.jpg

Як романтичні фільми руйнують наше уявле...

/_pu/69/91573937.jpg

Запах старості: чому люди похилого віку ...

/_pu/71/94046249.jpg

Хто частіше страждає на психічні розлади...

/_pu/70/85335980.jpg

Користь для щитовидної залози та покраще...

/_pu/70/19679590.jpg