ТОП матеріалів за рейтингом    Найбільш обговорювані    Зверніть увагу!    Соціальний захист     ТОП найпопулярніших    Прес-реліз    Технології    Новини Полтавщини TV   




Місто шумить. До нього вона ніколи не звикне, уже не встигне звикнути…
 

Сидить баба Ганна в глибокому кріслі навпроти вікна, закутана в ковдру, і байдужими очима дивиться на чужу вулицю крізь чужу їй шибку. Час від часу, ніби вагаючись з настроєм, холодне небо то пускає сльозу, то шкіриться крізь скло прямісінько бабі в очі.

Їй не видно нічого, окрім дахів і птахів. Десь унизу сигналять машини, автобуси, гризуться собаки, місто шумить. Ледь-ледь долітають до баби на шостий поверх чиїсь голоси, дитячий сміх…

За спиною, десь зовсім поряд, раз по раз хтось їде ліфтом. Сусіди вмикають телевізор, чийсь кіт просить їсти. Хтось свариться і мириться. До всього цього вона ніколи не звикне, уже не встигне звикнути…

Обстригли, як хлопчика. Сама попросила. Вже рук догори не зведе калачі викладати, та й для кого їй тепер ту косу плести. Сіра уся, зібгана, наче хто випив із неї соку, наче висушив на узвар. На пальцях понакручувало. Кухоль до рота несе – обіллється, заплаче - на себе сердито, що не втьопна й води напитися. І де ті сльози ще беруться – самі кістки та шкура.

Дівчата її на роботу біжать на увесь день, газет на столі понакладають, подушок намостять, хочеш – дивися, бабо, телевізор, хочеш читай. Турбуються, до плети не пускають. Цілісінький день сидить Ганна на поверсі, коло шибки – наче хто вікно в домовині їй видлубав. Задрімає в кріслі – миші кукурудзу доїдають у клуні. Кинеться – дощ тарабанить у шибку. Тут, у доччиних стінах – не її прожите життя. Без десятка – століття, а ні за один вугол подолом не зачепилася… Розгубила літа свої по усіх-усюдах, розтрусила, мов ту сажу за вітром. Не зібрати вже.

Скільки тих стін на віку її було. Лиш почала до останніх звикати, як продали діти її хату, до себе забрали. «Хочу лежать між своїми», – колись давно казала її бабця, якій віку довелося доживать на чужині. І її везли у рідне село, до своїх людей за півсвіту. А де її, Ганну, покладуть, межи ким? За вік ні до кого не встигла звикнути.
Вже й місця не знати там, де дід колись хату поставив. Вирвали її із земллі з корінням, розвернули.

Ганніі тоді було чотири. Не згадає вже й дороги, котрою до їхнього двору, в їхній хутір тоді заїхали підводи. Батько не хтів віддавати землі, і тому віддав життя. Діда й старшого брата теж розстріляли. Повигонили худобу із хлівів, до останньої ложки із хати усе вигребли. А їх, Ганну з матір’ю, пожаліли - відправили в інше село. І осталися вони удвох у сирій немазаній… чужій хаті, на чужині. І понесли в чотири кволих руки свої злидні у люди. Як і всі інші пішли до колгоспу… садити, полоти, жати. 

Аби викинув хто серед поля, чи пізнає теперечки ту дорогу, якою мокру солому носила хату топити. З удосвіта до смеркання - за одним клунком, не було їй кінця видно, тій дорозі. Поки мати була жива, важкого робить не давала, далеко не пускала, сама ті клунки тягала. Скоро – скоро втомилася. Лягла і вставать не схотіла. Тонку та сіру поклали її чужі люди, в пащу чужої землі. Проростає мати сизим мохом на тім череві під хрестом. Не вернути, не знайти уже, не забрати… Хіба сама лягла би їй в плече. Поговори ли б. Розказала б їй, як дівувала. Ой, мамочко!!!!!

Синій-синій у полі льон, наче небо послали під ноги. Сниться і мариться: вітер війне – хвилями котиться. 
Як уродить льон, то вдівалася. У п'ятнадцять вже повну скриню наскладала на подушки, фіранки, скатерті, на сукні відрізи. Не пошила, не зносила. Разом з іншими дівчатьми вивезли її, в чім із погреба дістали. Та й везли ж далеко, наче вічність гриміла в тім чорнім вагоні.

На чужих робила, чужою мовою навчилася…А тоді відпустили і ще й їсти із собою дали, наче прощення просили за те, що півсела її в землю закопали, що хату спалили, що з дому погнали. Ці чужі хоч просилися, а свої вбивали, забирали останнє й не каялись.

Вернулася на згарище. Заросло у дворі лободою, щирицею. Порозвертали шибки щербаті роти до чорних піднебінь, повиставляли гнилі зуби сволоків, облуплена, обдерта – не залатати було. А там, куди пустили жити, зустрілася з долею. Наче й тепер оце стоїть він перед нею, її Олесь, як божий день. І вже іншій хаті підводила очі, малювала губи, білувала щоки. І пускали покалічені дерева пагони і стебла молоді. І була Ганна нареченою. І місили баби коровай, вили гільце дружки. І до сонця в барвінку йшла вона по чужих людях із чужими дівками гукати село на весілля.

Та наче щойно музики затихли. Наче тільки гості – з-за столу. Ще гарячий хліб і підошви від танцю… а вже німіють ноги. Чи болять, чи крутять – дослухається. Мов по три пуда хто почепив на їх – ледве тягне, від долу не відриваючи, задники затоптує. Схопилась би, побігла, очима всю роботу переробила б. Не подужає. Хоч і зась, долізе до кухні, борщу наварить дівчатам, втомиться. Прийдуть увечері – сваритимуть. Як була молодою, аби хвилину дали, то спала б убитою, не ворухнулась би. А тепер ляже, а не спиться.

І йдуть вони удвох з Олесиком у поле, збивають росу, а десь уже дівчата співають, хтось раніше жати прийшов. Лементують пташки. І далеко-далеко до старості.

Бачиш, любчику мій, а вже дочки старіють, вже в онуків – діточки. Багато їх у нас, та всі – хто де. З тими, з ким у хаті одній, і їх не бачу. Та високо тутечки, так же високо!!! До землі не злізу, тільки винесуть. Уже й віку дожила, а ще маюся, не пускають, мов за ногу прип’ята. І одно собі – тільки спать да їсти, та чи й хочеться вже. Не солоно, не солодко, не гірко, мов траву все їм та все яснами.

А очі закрию – в полі стою, наче в морі. Синьо-синьо аж до неба. Розігналась би тепер та – від краю до краю летіла би. Так хотілося завжди. Чого ж не побігла?!!! Доплентати б до того поля хоч би подивитися. Чи сіється, чи сходить льон – не видно бабі звисока. І туди не сягне, де Олесь її, й на землю не ступить.

Залядає в шибку – голова крутиться. Ледь-ледь долітають до баби на шостий поверх дитячий сміх, чиїсь голоси …Місто шумить. До нього вона ніколи не звикне, уже не встигне звикнути…
Олена Prugoda


Схожі матеріали:


    Блоги є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться.
   Точка зору редакції Grebenka.com може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує роль носія
   Категорія: Муза нашого гребінківського двору | Переглядів: 895
Теги: блоги Гребінківщини, Твір, Олена Prugoda, новини, Гребінка



НАЙБІЛЬШ ЧИТАЄМІ БЛОГИ

 
/_sf/14/92776992.jpg

Різдвяний турнір з футзалу

/_sf/14/19566454.jpg

Життя своє присвятила добрим справам!



ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОРИСНОГО


7 ознак жадібної жінки, які бачать оточу...

/_pu/62/47488662.jpg

Взгляд мужчины на удивительный минет

/_pu/62/67133550.jpg

Зелений чай: корисний напій, що тонізує ...

/_pu/62/15193251.jpg

6 місць, де жінка може познайомитись із ...

/_pu/61/52859465.jpg

Жіноча білизна: як правильно підібрати к...

/_pu/62/81683788.jpg

Який доступний та смачний продукт знизит...

/_pu/62/80528090.jpg

Мандарин: польза для организма и правила...

/_pu/62/40074922.jpg

Свадьба в стиле Бохо: идеи создания боге...

/_pu/62/47163956.jpg

50 способов употребления авокадо

/_pu/62/82713891.jpg