|
Сьогодні Ігор Лікарчук назвав ганьбою створення ліцеїв в Україні | |
 Нормативу про 300 учнів для профільного ліцею не існує. Це офіційно визнало Міністерство освіти і науки. Останні два роки саме цим фантомним правилом місцеві чиновники виправдовували примусове перекроювання шкільної мережі по всій країні. Колишній керівник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук назвав цю ситуацію управлінською ганьбою. Влада вимагала від громад неможливого, не маючи на це законних підстав. Зміна табличок замість якості освіти Чиновники зосередилися на адміністративному тиску, а не на змісті навчання. Замість розробки професійних стандартів для вчителів, фінансових моделей та оновлення бази, школи просто змушували змінювати юридичний статус та вивішувати нові вивіски. Детальніше Експерт пропонує кардинально інший шлях. Спочатку громада має створити умови, розробити програму розвитку та знайти кошти. І лише після проходження державної ліцензії заклад отримує право називатися ліцеєм. Це цивілізований підхід, який унеможливлює радянську «зрівнялівку». Пряма мова: Ігор Лікарчук про управлінський провал Далі наводимо оригінальний текст роздумів Ігора Лікарчука без скорочень та змін: Про ганьбу…
Учора з’явилася новина, яка, на мою думку, свідчить про одне: управлінці освітою різних рівнів із формуванням мережі профільних академічних ліцеїв потужно зганьбилися. Відверто кажучи, пишучи про це, я спочатку хотів ужити інший термін із української лексики. Але він занадто вульгарний для публічного тексту. Тому звернувся до словника Святослава Караванського. Словник підказав: інтелігентніше буде сказати — «зганьбилися». У чому ж ця ганьба? Учора Міністерство освіти і науки фактично визнало: нормативу про 300 учнів для профільного ліцею не існує. І це справді так. ЙОГО НЕМАЄ. Як, власне, немає і будь-яких чітких законних підстав для формування тієї мережі академічних ліцеїв, яку в останні роки чиновники від освіти різних мастей наполегливо намагаються створювати у всій країні. Про це, до речі, я писав ще минулої суботи у своєму есе «Чи потрібна Україні мережа академічних ліцеїв?». Між іншим, його за три доби переглянули майже 70 тисяч осіб… Але повернемося до ганьби, з якої розпочав це есе. Виникає дуже просте запитання. Конституційна норма зобов’язує органи влади діяти лише на підставі закону. А що ж лежало в основі дій чиновників, які останні два роки ґвалтували освітню спільноту і батьків, реалізуючи ідею створення мережі академічних ліцеїв? І хто відповість за цей ґвалт? І тепер зроблю те, що обіцяв у постскриптумі до свого останнього суботнього есе: розповісти про те, як на думку «нудьгуючого пенсіонера» (так мене називають жовтобрюхі хейтери), мала б формуватися мережа закладів профільної старшої школи в Україні. По-перше. Відповідно до чинного законодавства МОН давно мав би сформулювати сутність організаційно-педагогічної моделі закладу профільної освіти щонайменше у трьох варіантах: для відокремленого профільного ліцею; для профільного навчання у навчально-виховному комплексі, який включає початкову школу, гімназію та профільну старшу школу; для міжшкільних курсів. Також давно потрібно було затвердити професійний стандарт учителя профільної школи, визначити критерії та моделі оплати праці педагогів, які працюватимуть у таких закладах. І, звичайно, визначити зміст профільної освіти, нормативи матеріально-технічного забезпечення та вимоги до організації управлінських процесів. По-друге. На основі цих моделей, нормативів і вимог провести публічні обговорення в громадах із залученням батьків, учнів старших класів, педагогів, представників різних суспільних груп — щоб визначити, яку саме модель громада обирає і для якого закладу. По-третє. Заклад, який претендує на статус того, що надаватиме профільну освіту, розробляє детальну Програму розвитку, у якій передбачає заходи для створення умов здобуття профільної освіти відповідно до затверджених вимог і нормативів. Для реалізації цієї програми громади передбачають кошти, затверджують відповідні бюджети, шукають додаткові ресурси. І головне — роблять максимум можливого, щоб виконати встановлені вимоги. По-четверте. Громади, які забезпечили створення необхідних умов для надання профільної освіти, подають до Державної служби якості освіти заяву на проходження ліцензування закладом, який надаватиме профільну освіту. Отримання державної ліцензії на право здійснення профільної ставить остаточну крапку у процесі реформування мережі. А не чиновник із Департаменту освіти чи ОВА. І лише після цього засновник приймає рішення про створення профільного ліцею. Тобто шлях до надання профільної освіти мав би бути цивілізованим результатом розвитку школи, а не адміністративного перекроювання мережі за радянськими правилами. Інакше кажучи, профільний ліцей – це не назва на табличці і не пункт у рішенні обласної ради. Це рівень освіти, який загальноосвітній заклад здатний забезпечити. І тому головний висновок з усієї цієї історії виглядає дуже простим. Україні справді потрібна профільна старша школа. У цьому немає жодного сумніву. Але з цього зовсім не випливає, що для цього потрібно створювати по всій країні адміністративно визначену мережу академічних ліцеїв. Бо профільна освіта – це насамперед зміст навчання і вчителі, а не тип закладу освіти і не його юридичний статус. На жаль, саме до цього українську освіту наполегливо штовхають її керманичі. А коли намагаються почати з табличок, назв і управлінських схем, забуваючи про головне, результат майже завжди один. Реформа починається гучно. А закінчується… ганьбою. Схожі матеріали: | |
|
| Всього коментарів: 0 | |
|
СВІЖІ ПУБЛІКАЦІЇ
|
|
|