Архів новин    Актуально    Шкільний екран    Зверніть увагу!    Соціальний захист     Міська рада    Лубенська РДА    Прес-реліз    Технології    Новини Полтавщини TV   


11.07.2014
Поранений під Слов’янськом старшина: «Нас обстрілювали з усіх видів зброї…»
27-річного старшину міліції Олега Лозу з Миргорода було тяжко поранено під Слов’янськом

Поранений під Слов’янськом старшина: «Нас обстрілювали з усіх видів зброї…»

27-річного старшину міліції Олега Лозу з Миргорода було тяжко поранено під Слов’янськом. Прострелена нога досі лишається нерухомою, хоча больові відчуття потроху повертаються. Інші поранені миргородці вже вдома, Олега ж чекає довга реабілітація і надія, що втрачені функції колись відновляться.

Йому вже зробили три операції, на черзі – четверта.

Про поранення Олег говорить без пафосу, зауважує тільки, що при влучанні зі зброї відчуваєш не так біль, як ейфорію і бажання заснути – у зв’язку зі стрімкою втратою крові.

Олеже, розкажи трохи про себе. Як довго ти в міліції?

-  Я служу в міліції 5,5 років – пішов одразу після армії, де проходив навчання на посаду командира зенітно-ракетного комплексу у військовій частині «Десна». А під час служби в міліції закінчив Полтавський інститут економіки й права. 24 травня мене відкликали з відпустки й, за наказом генерала МВС України в Полтавській області,  відрядили до м. Ізюм на Харківщині для охорони громадського порядку та захисту кордону України від терористів.

- Вас забезпечили необхідним?

Ми були споряджені формою, бронежилетами, зброєю, касками, сухпаями. По прибутті дислокувалися в м. Ізюм у спортшколі. Із Миргорода до Полтавського батальйону нас тоді відрядили одинадцятьох. З інших районів -  по-різному, залежно від кількості  людей у райвідділах.

З Лохвиці, пам’ятаю, було троє.  У нас був зведений батальйон (батальйон – це 200 чоловік – Авт.),  який скошлався із працівників міліції. Жили у спортзалі – усі 200, спали на матрацах. Це не перше моє таке відрядження. І порівняно з попередніми, скажімо, коли  охороняли громадський  порядок на «ЄВРО-2012» у Харкові, умови тут були кращі за середні, а зважаючи на ситуацію в країні, то майже ідеальні.

- Скільки ти там пробув?

-  Відрядження  було по 2 тижні, потім проводилася ротація кадрів. Ми там займалися охороною самого міста Ізюм, охороною автостанції, робили фільтрацію між областями: терористи й сепаратисти намагалися проникнути в сусідні області, тож проводилося так зване відсіювання

Як ви їх розпізнавали?

-  Це дуже важко. У Донецькій, як і в Харківській областях кожна людина зробила свій вибір. Ми здійснювали огляд речей підозрілих осіб, перевірку документів, багажу, ноші тощо. Намагалися не дати завозити в інші області вибухівку, зброю, небезпечні предмети. Заступали на блокпости: на центральний блокпост за Ізюмом перед

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Російський бізнесмен, чиє ім’я пов'язують з терористами Гіркіним і Бородаєм, контролює підприємство на Полтавщині

Одеською областю на трасі Харків – Ростов, це був перший блокпост поблизу Антитерористичного центру, а другий знаходився на Красному Осколі, де був об’їзний шлях з Донецької області, і третій блокпост, стратегічно важливий, знаходився біля дамби. Охороняли водосховище, яке забезпечувало водою майже половину Донецької області, а в разі вибуху половина Харківської області могла попливти.

- Стріляти доводилося?

- Доводилося показувати свої реальні можливості. Не всі авто зупинялися.

- Серед агресивно налаштованих були місцеві чи “гості” з сусідньої держави?

-  Це було корінне населення. Загалом у ставленні співвідношення десь 70 на 30. Відсотків 70 ставилися позитивно, 30 – негативно. Пролітали фрази: «Чого ви сюди приїхали? У нас порядок, їдьте до себе, там і живіть».

А 70 відсотків, коли ми чергували на блокпостах по 12 годин, привозили туди і їжу, й воду, і мед, і  полуниці. Приносили й казали: «Спасибі, що захищаєте, бо не було б вас тут, вони б нас грабували й усе забирали б у нас». У Красному Осколі люди навіть гвіздки приносили – ми ж будували огородження на блокпосту вручну. Допомагали усім, чим могли.

- Служба була спокійною?

Нюанси були: блокпости  перекривали доступ до Ізюма й Антитерористичного центру, де знаходилося вище керівництво. Кожну ніч цей центр  обстрілювався. А щоб обстріляти його, слід було зайти на територію Харківщини повз нас.  Вони робили це щоночі: обстрілювали на неблизькій відстані, для залякування,  і повертались назад. Поруч із блокпостами в лісі стояли військові.

- А окрім чергування?

- Хлопці літали вертольотами на гору Карачун, допомагали там військовим.  Виїжджали, і коли на кордоні з Донецькою областю підстрелили КАМАЗ з військовими, ліс треба було зачищати. Такі операції проходили доволі часто, але їхали на них добровільно, примусово ніхто не їхав. У нас був старший від Полтавської області, який отримував прямі вказівки від Антитерористичного  центру.

Другого червня він нас усіх зібрав, окрім охорони блок-постів і периметра, і дав вказівку на цілковиту екіпіровку, зброю взяти, по 4 ріжки,  і ще видали нам додаткові набої. Повідомив, що їдемо  для спільного навчання з внутрішніми військами. У селі на межі з Донецькою областю була розгорнута воєнна база десантних військ. Там ми чекали кілька годин.

Підійшов до нас інший інструктор, сказав що ми вирушаємо в Донецьку область, місце не назвав, щоб не було витоку інформації, був наказ вимкнути мобільні й витягнути батареї.  Ми повинні були супроводжувати протитанкові ракети системи ПТУР, а після того, як військові зайдуть і зачищатимуть місто, лишатися на виходах із нього, не випускати і не впускати туди сепаратистів. Він детально інструктував як діяти, як поводитися з мирним населенням тощо.

Близько другої ночі сформувалася колона з військових, ми сіли до авто ГАЗ-66, в кузові були ящики, вочевидь, із ракетами. І нам сказали, що ми їдемо на зачистку міста Слов’янськ. На трасі Харків-Ростов нас уперше обстріляли в русі – це було  близько третьої ночі. На мою думку, бойовиків було заздалегідь попереджено про нашу колону: при обстрілі сепаратистами  було випущено 7-8 сигнальних ракет червоного кольору. Такі ракети нам видавалися і на блокпостах, щоб сигналізувати  про напад чи рух ворога. Ми пройшли ще два блокпости, і на під’їзді до Славянська на дуже вузькій ділянці дороги, де по обидва боки йшов ліс, біля покинутого села нас почали обстрілювати. Підірвали головну машину…

Там загинув хтось?

-  Вони посипали вогнем. Звідки і як вівся вогонь – визначити можна було лише за іскрами й звуками. З образів людей – одного-двох  можна було помітити, хоча їх було набагато більше. Обстріл здійснювали з усіх видів зброї: як з автоматичної, так і з гранатометів, і з кулеметів. Бо БТР з автомата не пошкодиш. А в нас вибухнув один БРТ.

Бій ми тримали хвилин 40. Колона почала відступати, бо це не мало сенсу, ми зазнали втрат, а з їхнього боку втрати якщо й були, то шквал вогню не зменшувався. БТРи почали потроху відступати заднім ходом, зчинився невеликий хаос, декого пом’яли. А нашого водія від початку сильно поранили, машину теж пошкодили, вона застрягла посеред колони, всі відступили, а наша машина залишилася одна в полі бою. І ми одинадцятеро в кузові.

Ми вийшли з авто й намагалися тримати кругову оборону. Військові побачили й старалися якомога ближче під’їхати БТРами, а сепаратисти не давали можливості нас евакуювати. Вони навмисно вели прицільний вогонь по них і по нас. Врешті-решт одному БРТу вдалося наблизитися, військові забрали водія, ми почали рухатися перебіжками до БТРа. І під час цього мого товариша,  Руслана Турбабу, з гранатомета поранило осколками – перебило барабанні перетинки й ноги ушкодило, у Валєру Коваленка теж осколок влучив,  а мені до того черкнула куля по руці, а потім влучило в ногу. Усі побігли вперед, я лишився позаду…

Думав, що тебе не побачать і залишишся лежати там?

-  Ні, хлопці затягли в БТР. Фельдшер там був, намагався поставити крапельницю, всі руки мені сколов (сміється), потім нас довезли на блокпост, де надали більш кваліфіковану медичну допомогу, повантажили у вертольоти і – до найближчого госпіталю в Харків.

А водій вашої машини вижив?

-  З водієм  я в Ірпені потім в госпіталі в одній палаті лежав, його звати Віталій Самойленко, він із Миколаївщини, резервіст. У нього вогнепальне з переломом ноги поганим, а так живий.

Нас тоді офіційно поранили тринадцятьох і один вбитий, та неофіційно, за моїми спогадами, цю кількість можна помножити на два. Коли нас, поранених,  вантажили, то біля мене лежала накрита мертва людина, а ми вже були другою партією поранених, яких вивозили. І після нас іще було…

- Що ти отримаєш?

- Медаль «Захисника Вітчизни», президентську. Колега, який може ходити,  був на нагородженні, казав, що нас називали у списках.

- Пільги обіцяють?

Там ще питання вирішується про статус учасника бойових дій. На словах обіцяють. Але по факту… За законом, це дає багато пільг, включно з матеріальною допомогою. І це – просто учасникові, а якщо тебе ще й було поранено… Бюджет наш може луснути.

Допомоги ніякої я від МВС поки що не отримував. Ні страховки, ні надходжень на картку абощо. Хоча обіцяли, зам генерала приїжджав, але поки що – нічого. Так, піклуються, спершу часто приїжджали, запитували, що потрібно, куди перевести…

Валєра Коваленко вже навіть на роботу ходить, телефонує, а Руслан Турбаба поки що лікується.

У тебе «вогнепальне наскрізне поранення верхньої частини стегна з ураженням сідального нерва». А  з чого тебе поранено?

- Як казав хірург, із крупнокаліберного. Скоріш за все, з кулемета. Стандартна куля в автоматі – 5, 45 мм, а тут  отвір великий – більше 12 мм, і багато клопоту наробило всередині, сильно ушкоджені тканини й нерви.

 

 

- Як думаєш, це швидко скінчиться?

- Побувавши там і побачивши їхню тактику ведення бою й озброєння, думаю, це все закінчиться не так швидко

Повторно поїхав би?

- Руслан точно поїде (сміється). Я поїхати в принципі психологічно готовий, хотілося б тільки трохи іншої підготовки. У тій ситуації ми опинилися у несприятливому для бою становищі.

- Гіркін – стратег, як думаєш?

-  Думаю, що стратег. Хто з них тоді напав на нас, ми навряд чи дізнаємося. Але ведення таких боїв і розбивання таких колон – це не збіговисько випадкових людей, це гарна тактика. Якби їх далі не накрила наша авіація, вони б зазнали копійчаних втрат, а при цьому розбили нашу колону, припинили її рух, повністю зірвали план операції, яка готувалася місяць.  І їх там було не дві, а півсотні максимум.

- Скоріш за все, їх добре попередили…

Інформація – це само собою. Не все ж так просто. Спробуй, скажімо, збити вертоліт. Без підготовки і знання, що він тут пролетить, зробити це неможливо. Це ж не за горобцями по полю ганятися.

На яке покарання заслуговує людина, яка зливає інформацію?

Може, це негуманно, та я вважаю, що вона не заслуговує на помилування. Може, вона збагатилася, але за що покалічило людей? Політика – нехай, але за що загинули солдати, які могли б жити?

Записала Інна Стальчук

Від автора:  слухаючи живі історії про війну  з уст поранених, яких так неймовірно багато зараз у військових госпіталях, розумієш, що сила хоробрості і їхніх подвигів на полі бою зараз нічим не поступається подвигам , здійсненим у Велику Вітчизняну.  Героїзм звичайних бійців – людей, які не знали одне одного до того, як їх зібрала разом війна, – ВВ-шників, військових, спецназівців, добровольців;  які раніше могли недолюблювати одне одного , але в найстрашнішу мить рятували товаришів з-під прицільного вогню, витягали поранених, забирали тіла загиблих, самі наражаючись на небезпеку; те, як ці бійці підтримують одне одного вже зараз, як діляться з товаришами в лікарнях останнім, як не тримають зла на долю і знову рвуться на передову, безперечно заслуговує на місце в історії.

Друзі, зараз по всій Україні є люди, постраждалі від війни.  У більшості з них  немає особливих статків, а рідні живуть далеко і не можуть провідувати часто, багатьом бійцям допомагають випадкові люди чи кияни-волонтери. Олегові Лозі лежати в лікарні, не маючи можливості вийти за поріг палати,  з непевними прогнозами іще довго. Обіцяна допомога досі не прийшла, а кожен день лікування потребує видатків. Прохання до тих, кому не байдуже, допомогти і по змозі, підтримати земляка, чия медаль “Захисника Вітчизни” здобута під кулями й кров’ю. 

Перерахувати кошти  можна на картку «ПриватБанку»: 6762 4663 0126 6811 (особиста картка Лози Олега Миколайовича).

www.gazeta-ptk.org.ua



Схожі матеріали:
   Категорія: Актуально | Переглядів: 934
Теги: Миргород, бій, Слов’янськ, війна | Рейтинг: 0.0/0





Всього коментарів: 0
Имя *:
Email:
Усі смайли
Код *:

СВІЖІ ПУБЛІКАЦІЇ