Архів новин    Актуально    Шкільний екран    Зверніть увагу!    Соціальний захист     Гребінківська ОТГ    Лубенська РДА    Прес-реліз    Технології    Новини Полтавщини TV   


23.06.2022
Велика енциклопедія полтавської діаспори: огляд книги Олександра Панченка про полтавців на чужині
Книги О.І.Панченка є у багатьох бібліотеках цілого світу, зокрема, у Бібліотеці Конґресу США та Українській бібліотеці імені Симона Петлюри (Париж)

огляд книги Олександра Панченка про полтавців на чужині

Нещодавно у видавництві «Гадяч» побачила світ історично-краєзнавча книга «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія–Лохвиця, Полтавщина, Україна, Европа, Австралія, Америка. — Українці, московити, євреї… Біографічні інформації, нариси, статті, рефлексії, есеї, довідки, листи». Автор й упорядник Олександр Панченко — доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен, ФРН), член Національної спілки журналістів України, Національної спілки краєзнавців України, Асоціації українських письменників, науковець, дослідник, письменник, автор 20-ти книг політичної публіцистики та україністики, упорядник 22-ох книг споминів і збірок статей про визначних діячів українського національно-визвольного руху.

Книги О.І.Панченка є у багатьох бібліотеках цілого світу, зокрема, у Бібліотеці Конґресу США та Українській бібліотеці імені Симона Петлюри (Париж). Ошатне, ґрунтовне, змістовне, добре вдокументоване, цікаве видання великого формату з багатьма світлинами складається із окремих частин, зокрема:
 
1) нариси, статті, рефлексії, есеї;
2) біографічні інформації українців;
3) спомини, архіви;
4) біографічні інформації представників московитського роду, т.зв. «малоросіян» та інших інородців, які походили чи мешкали на історичній Полтавщині;
5) біографічні інформації представників єврейського народу, які народились або мешкали на історичній Полтавщині;
6) оповідання, інформації, спогади полтавців;
7) долю полтавців на чужині на тлі визвольної Доби;
8) джерельна база.

Книгу автор присвятив українським патріотам полтавського роду Іванові Багряному, Федору Габелкові, Олексієві Коновалу та всім членам Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП-УДРП), Демократичного Об’єднання Бувших Репресованих Українців Совєтами (ДОБРУС), Союзу Українців — жертв російсько-комуністичного терору (СУЖЕРО), Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), Леґіону імені Симона Петлюри, Товариства Сприяння УНРаді, Товариства Одумівських Приятелів (ТОП) та Фундації імені Івана Багряного.

У благородній місії берегти українську ідентичність брали участь сини та дочки Полтавщини

Від часу появи короткого біобібліографічного довідника авторства українського поета і літературознавця Петра Ротача «Розвіяні по чужині: полтавці на еміґрації», який побачив світ далекого 1998 року промайнуло понад два десятки років. Ротач пророче зазначав: «…Творча діаспора буде жити доти, доки Незалежна Українська Держава стане по-справжньому захищати свої національно-культурні надбання. Матеріали цього довідника, навіть в неповному обсязі, мають дати читачеві уявлення про обсяг і цінність творчого доробку розвіяних вітрами злої долі по світових обширах українців, в т. ч. наших земляків. Без цих знань не буде повної і правдивої картини духовних багатств українського народу, його загальнокультурних надбань, не буде й усвідомлення того, що українська діаспора з честю виконала свою історичну місію: в часи панування жорстокої тоталітарної системи на батьківщині вона зберегла рідну культуру, мову, церкву, разом з тим додала до них нові духовні надбання і пронесла чужиною свою незламну волю до перемоги і віру в Незалежну Українську Державу. Можемо пишатися, що в цій благородній місії брали участь і сини та дочки рідної Полтавщини…».

Нині відчувається нагальна потреба ще більш повної інформації про вихідців із теренів історичної Полтавщини, і не лише українців з походження, але й представників інших народів, які в різні роки опинилися на чужині та окремих з їхніх нащадків, що не забули про своє полтавське коріння. Оскільки, з одного боку, попереднє видання Петра Ротача на цю тему хоча й було тоді унікальним, а під сучасну пору є не досить повним, а з іншого боку — дослідники з інших українських теренів, як, наприклад, тернополяни, франківці та львів’яни, а подекуди — у їхніх райцентрах, вже видано низку праць про свою вужчу діаспору.

15 березня 2007 року Павло Пундій, лікар, історик медицини з Чікаґо, член Українського Лікарського Товариства Північної Америки та меценат передав два томи «Лікарського Збірника» з дарчим написом: «Подаровано для проф. д-ра О.Панченка на добру згадку та повне користування». На основі цих книг автор опрацював біографічні інформації про багатьох українських лікарів, що походили з історичної Полтавщини, біографії яких, здебільшого, не ввійшли до Збірника авторства Петра Ротача, як, наприклад, — Богаєвський Овксентій, Букшований Микола, Ключко Петро, Лук’яненко Антін, Нездійминога Микола, Равич Микола, Равич-Плітас Зоя, Равич-Янішевська Ганна, Радзимовська Валентина, Ростун Тетяна, як також — Білик Кирило, Заславець Юрій, Личик-Маркевич Наталія, Личик-Шерстюк Неоніла, Луценко Леонід, Прокопець Вадим, Самохин Тамара, Сверстюк Андрій, Ткаченко Дмитро, Фещенко-Чопівський Юрій та інші.

Складовою великої енциклопедії Панченка є ще один його науковий доробок — «Друга Дивізія УНА. — Енциклопедія воєнної доби.УНК, УНА, 2-га Дивізія УНА, Протипанцерна бриґада „Вільна Україна“, УВВ, УВК, Українська допоміжна поліція у боротьбі за Волю України в подіях, персоналіях, спогадах, реконструкціях, версіях та інформаціях. — Історія». Серед командирів та вояків цих формацій було чимало вихідців з полтавських теренів, які з об’єктивних причин також не ввійшли до згаданого біобібліографічного довідника Петра Ротача.

Нова книга хоча й поділена на окремі розділи, однак вона складає одне ціле, об’єднане одною темою досліджень, міркувань та глибших роздумів. Йому, як він пише, ніхто не нав’язував способу висвітлення тем чи життєписів окремих осіб, він не дотримувався якихось усталених методів, обмежившись тільки загальними напрямками свого дослідження. Такий метод, можливо, й має якісь недоліки, у першу чергу — небезпеку повторень, але його позитивна вартість полягає в тому, що О.Панченко писав про різні відтинки життя полтавців на чужині та висловлював своє бачення на ті чи інші події, в яких були заанґажовані наші земляки-полтавці.

Прикметно, що в тексті нової книги збережено лексичні та правописні особливості авторської мови доц. д-ра О.Панченка, а прізвища та імена у тексті книги виділено її автором жирним шрифтом для кращого прочитання. У деяких споминах та текстах автором виправлено русизми, полонізми та галицизми, інколи певним чином змінено структуру речення, подекуди впорядковано пунктуацію та вставлено літеру «ґ», замість слів «Росія», «Російська імперія», «Російська» (крім позначення мови москвинів) автором довільно й майже повсюди вживано слова — «Московія» та «Московщина», «московська», як також слова: «совєцька» замість «радянська», а замість абревіатур «СРСР», «НКВС», «МДБ», «КДБ» та ін., вживано скорочення — «СССР», «НКВД», «МҐБ», «КҐБ» «красная армія» та «РККА» замість «РСЧА», слова «Бриґада», «Дивізія», «Леґіон» та ін. написані інколи з великої літери. Автор наприклад, вживає замість назви штату (стейту) «Іллінойс», назву — «Ілліной» — (англ. Illinois) — стейт (штат) на Середньому Заході США (ЗСА). — Ця назва, які він пише, походить від дієслова irenwe·wa мови маямі-іллінойс, що означає «він говорить правильно». Це слово перейшло до мови оджібве, де перетворилося на ilinwe·(у множині ilinwe·k). Французи запозичили це слово та перетворили закінчення на-ois, згідно з орфографією французької мови. Поточне написання назви латинкою, Illinois, почало з’являтися на початку 1670-х років. Самоназва племені іллінойс, як підтверджують усі три французькі словники, складені місіонерами, була Inoka, хоча походження цього слова невідоме. Крім того, для назви різних стейтів (штатів) ЗСА (США) О.Панченко довільно вживає, «Тексас», — замість «Техас», «Кароляйна», — замість «Кароліна», «Кентакі», — замість «Кентуккі», та ін.
огляд книги Олександра Панченка про полтавців на чужині

Автор широко використав роботи видатного українського мистця, уродженця Лохвиці Михайла Сергійовича Дмитренка та генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка.

Серед джерел-нові розвідки сучасних істориків

У праці «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921)» кандидат історичних наук Ярослав Тинченко зібрав якомога повніший біографічний матеріал про героїв та командний склад Української Народної Республіки та гетьманської Української Держави, серед яких є чимало уродженців історичної Полтавщини, які по закінченню перших визвольних змагань опинились на чужині. Це, зокрема, — Базилевич Олександр Михайлович, Базилевський Павло Михайлович, Бокій Євген Антонович, Бокитько Володимир Михайлович, Бракер Борис Олександрович, Виноградов Хрисанф Олександрович, Вовк Андрій Михайлович, Гнойовий Іван, Голуб Андрій, Гончаренко Аверкій Матвійович, Гудима Віктор Авксентійович, Гудима Федів Авксентійович, Деркач Михайло, Димар Федір Олексійович, Дядюша Сергій Іванович, Дяченко Віктор Гаврилович, Дяченко Петро Гаврилович, Калинович Іван Олександрович, Климач Юрко Олександрович, Крат Михайло Миколайович, Лазуренко Степан Савич, Лоба-Лобів Терентій Федорович, Лорченко Микола Іванович, Мацак Юхим (Яким) Тихонович, Навроцький Володимир Миколайович, Нагнибіда Іван Лукич, Нагнибіда Сергій Лукич, Неїлов (Неїло) Борис Васльович, Нестренко Опанас Андрійович, Никонів Наум Архипович, Омельченко Тиміш Петрович, Ордановський Юрій Іванович, Остроградський (Апостол) Михайло Михайлович, Петрусь Яків Самойлович, Самійленко Степан Андрійович, Самутин (Самутін) Петро Зотович, Сахно-Устинович Олександр Олександрович, Сварика Василь Михайлович, Стасенко Іван Михайлович, Татарулів (Таратуля) Микола Іванович, Тисаревський (Тис-Тисаревський) Юрій Тимофійович, Трибрат Пилип Наумович, Туркул (Туркало) Олександр Олександрович, Тютюнник Василь Никифорович, Христич Яким, Цурканов Костянтин Костянтинович, Чабанівський Василь Федорович, Чайковський Анатолій Олександрович, Чеботарів Микола Юхимович, Чижевський Григорій Павлович, Шаповал Олександр Андрійович, Шестопал Ларіон Петрович, Шпилинський (Шпілінський) Олександр Опанасович, Яновський (Гоголь-Яновський) Микола Львович, Янчевський Микола Олександрович, Янченко Володимир Ананінович. Щоправда, раніше у своєму Збірнику Петро Ротач раніше вже подавав біографії Доценка Олександра, Петлюри Симона Васильовича, Скрипника Степана (Патріарха Мстислава) та інших.

Грунтовним джерелом про полтавців стали три книги авторства Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича «Подєбрадський полк» Армії УНР». У її першому томі вміщено 400 біографій вояків реґулярних та ірреґулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. — студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина, 1922-1932) — і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури — письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. У другому томі вміщено ще 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. — студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах.

Українські діячі «Зеленого Клину»

Зелений клин. Таку назву мала колись українська південна частина Далекого Сходу нинішньої Московщини, що охоплює території Приморщини та Амурщини, де на межі ХІХ–ХХ ст.ст. компактно заселені українськими переселенцями. Первісно ця назва стосувалася лише південної частини Приморської області — Південно-Уссурійського краю, що частково збігається з територією сучасного Приморського краю Московщини. Перші українці — вихідці з Полтавщини прибули на терен Амурської области в 1860–61 рр., а вже в 1863–64 роках вихідцями з Полтавської губернії тут було засновано перші українські села — Троїцьке (1863), Середнєбільське та Новотроїцьке (1864) на річці Голубій. На цьому етапі переселенці пересувалися валками через весь Сибір, тому шлях до Зеленого Клину тривав декілька років. До Амурської области за цей період прибуло 81.571 переселенців з України (51,1%). Поміж них переважали вихідці з Полтавщини (26,3% від усіх). Автор опрацював книгу Вячеслава Чорномаза «Зелений Клин. Енциклопедичний довідник» (Владівосток, 2011), в якій оприлюднено історію формування та сучасний стан українського населення Далекого Сходу Московщини. Принагідно зазначимо, що слово «клин» О.Панченком вживається не лише у значенні певної частини земного обшару (земельний клин). Відповідно подібні назви застосовуються до інших реґіонів компактного поселення українців на колонізованих ними територіях поза межами етнічних земель (Малиновий Клин — Кубань, Жовтий Клин — Надволжя, Сірий Клин — південь Західнього Сибіру та північ Казахстану). Дещо менший масив інформації мною подано про полтавців, які походили або мешкали у «Малиновому Клину» — місці компактного проживання українців на Кубані (тепер — Краснодарський край Московщини) та західні терени Ставропольського краю Московщини). Це, здебільшого, — кобзарі, бандуристи та інші люди мистецтва й творчости.

Спогади, життєписи, есеї, нариси про священицький рід Базилевських

Панченко поставив за мету подати не лише різносторонні відомості з різних ділянок життя полтавців та чужині, але й запропонувати читачеві частину довільних нарисів та есеїв свого авторства про уродженців історичної Полтавщини. Цікавими й ґрунтовними є поміщені в розділі «Спомини» роздуми полтавки з походження Галини Бойко (Грушецької), п.н. «Відлуння страждань: Герої мого життя». Галина Степанівна Бойко-Грушецька. Вдокументованими є нариси про славетний рід священиків Базилевських. Пошуки О.Панченка розпочалися у травні 2016 року, коли він на запрошення д-ра Івана Буртика із Кліфтону вперше в своєму житті відвідав США, де зокрема побував також й при місці Вічного спочинку багатьох славетних українців на православному цвинтарі у Саут Бавнд Бруці. Вражають спогади про Голодомор. Їх написала зі слів своєї мами Захаряк (Черевань) Тетяна, Сідней (Австралія).

Привертає увагу стаття українського правника з полтавським корінням Віктора Рудя «Ще один». У ній пише: »…Мій батько Василь Сидорович Рудь походив із села Нехвороща Полтавської області. А мати — з харківського передмістя. Їхній досвід російської та німецької окупації не надто різнився від досвіду десятків мільйонів співвітчизників. Однаковий біль і небажання про це говорити. Такі, як мої батьки, зазвичай дещо розбалакувалися лише з тими, хто пройшов крізь таке саме пекло; їхні нащадки часто дізнавалися тільки про якісь уривки та фрагменти жахливих сцен і болісних рішень. Хоч як повільно, історія мого батька розкрилася через десятиліття. Це розповідь про життя у заснованій на терорі типовій державі терору. Розповідь, у центрі якої, посеред інших жахіть, стоїть історія про Голодомор. Це розповідь, що розвіює вбивчу брехню, яку поширюють запеклі та новоспечені опоненти правди про Голодомор».

Маємо у книзі О.Панченка й спогади полтавця з походження Леоніда Ліщини «В Україні після 47-ми років», які надійшли вже з іншого кінця світу — Канади.

Про тяжкий шлях українців з-під полтавської Нехворощі-Алексополя, що біля річки Орелі, до берегів Західньої Австралії, майже під Антарктидою розповідається у нарисі «Мовчани — Наум, Іван, Микола та інші…»: »…Уродженці ж нехворощанської Мовчанівки Іван і його батько Наум Мовчан, ще в часі Другої світової війни, втікаючи від ненависних Совітів, перейшли у напрямку на Захід майже всю Україну, зупинившись ненадовго в Західній Україні в селі Нагуєвичі, вужчій батьківщині Великого Каменяра Івана Франка, звідки вони пізніше правдами й неправдами пробралися аж до переселенського табору Аусберґ, в Німеччині, де й жили, як переміщені особи, до закінчення Другої світової війни. Іван розпочав середню школу в Західній Німеччині, де виявився чудовим учнем, але його навчання було перервано при кінці світової війни. Наум Мовчан, побоюючись репатріації «на родіну» для себе та свого сина, «оформив» документи, що вони буцімто народились не в Нехворощі, а в… Нагуєвичах (!?), бо деякі літери географічних назв обох цих сіл співпадали й тому легко було дещо «виправити». Лише таким чином вони могли залишитися в Західній Німеччині та мати шанс на переселення далі, в Европу, чи навіть за її кордони, оскільки багато переміщених осіб були примусово повернуті «на родіну», в підсовєцьку Україну, а тоді даної — до Сибіру, за Полярне коло, як казати московитські большевики — «Сєвєрний край», як також — на далекосхідну Колиму, до вітряних казахських степів та на відбудову шахт українського Донбасу, ГЕС, або були заакатовані большевицькими вурдалаками із «Смершу», НКВД й МҐБ по тюрмах та ізоляторах».

На особливу згадку заслуговує інший видатний полтавець Олексій Григорович Коновал — нинішній скарбник Фундації імені Івана Багряного (США, стейт Флорида), життєпис якого оприлюднено у цій книзі. А ще статтю часопису «Помісна Українська Православна Церква Київського Патріархату в США» авторства уродженки Лохвиці Лідії Ємець (Капустянської), яка мешкає у США, Мерсед (Каліфонія)

Ми переконані, що у зв’язку з глибинним опрацюванням автором теми та широким залученням маловідомого фактичного матеріалу із вітчизняних й зарубіжних джерел та його особистих контактів з багатьма представниками української (полтавської) діаспори нова книга нашого колеґи-краєзнавця сприятиме заповненню маловідомих сторінок історії не лише нашого полтавського краю, але й усіх українських теренів.
 
Олексій Нестуля, голова Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, доктор історичних наук, професор.

Ірина Петренко, секретар Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців, доктор історичних наук, професор


Схожі матеріали:
   Категорія: Актуально | Переглядів: 70
Теги: книга, бібліотека, біобібліографічний довідник | Рейтинг: 0.0/0





Всього коментарів: 0
Имя *:
Email:
Все смайлы
Код *:

СВІЖІ ПУБЛІКАЦІЇ